Василенко підступав до Голіата. Павло чув у собі силу, він ще малим міг згинати залізного шворня, але тут потрібна була й відвага; серед сотень занімілих, що ось стоять, збившись докупи, є, певно, міцніші за нього, а не йдуть; нахаба шкірить зуби й розчепірює пальці, на його руках грають горбасті м’язи: ворог дужий, ворог дужчий; відступати не можна, треба йти на певну смерть, аби лишень змити з цієї юрби ганьбу; сором за неї помножив стократ Павлову силу, він раптом кинувся на велетня і схопив його за горло.
Упав напасник, та вихопився з–під Павла, випростались обидва, тоді Голіат відірвав Василенка від землі, кинув його на землю й навалився на нього всім тілом; сплеснув зойк серед юрби, зойкнув Павло не з болю, а з розпуки: він же колись, ще малим, згинав залізного шворня; де поділася сила, хто її ураз знівечив — м’язи ворога чи страх?
"Щасливим буде той, кому вдасться роздерти Голіата і в отруті здобути отруту, в смерті — життя, в безчесті — славу", — згадалися Павлові слова Сковороди, він сіпнувся, схопив вервелу за зап’ястя, вони були цупкі, мов залізо, але ж залізо він розгинав колись руками, розігнув і тепер, вихопився з–під нього, відскочив, а тоді ребром долоні вдарив велетня по хребту, вклавши в цей удар останню силу.
Дикий рев напасника пролунав у темряві й стих.
— Є такий серед нас! — звитяжно викрикнув Павло й, окинувши зором натовп, рушив з місця й пішов — пішов униз по Дніпрі, не оглядаючись, наздоганяючи дівочі вінки, що попливли за водою…
Брела сріблистим серпанком худоба, повертаючись зі степу, йшли люди, несучи на плечах сніпки пшениці, і насміхався з них київський златоуст Іоанн Леванда: "Чого ти ще хочеш? Ти щасливий трудівник, бо хліб твій віддадуть до царської трапези, і приємним він буде монархині твоїй".
Коли вже смеркло, господиня насилу приволокла ноги з панського лану й мовила до чоловіка:
— Не вийду завтра, Іване, сили нема…
— Вийдеш, небого, ачей не поб’ємо ми їх, як козаки Базилевських у Турбаях.
Павло прокинувся від думок, зачувши слова господаря.
— Яких Базилевських? — спитав.
— Панів зацних. Своїх–таки. Колись вони Василенками були, та маєтність не дозволила так посполито називатися. А знущалися вони над нашим мужиком гірше за чужинця. Ей, та що з того, що побили…
— А то, — відказала кволо господиня, — що позбулися турбаївці кровопивців, а тепер до села не пускають ні суддю, ні поліцмейстера.
— Пустять, коли прийдуть з арматою, — зітхнув господар.
— Повбивали, кажете? — аж кинувся від несподіваної звістки спудей і віри не йняв, бо ж сам недавно бачив, як тисяча людей уміє терпіти насмішки однісінького нахаби, і пояснити собі ніяк не міг, чому народ, що потрапляє у рабство, відразу починає так охоче й віддано коритися, наче він не свободу втратив, а виграв неволю.
— Повбивали Базилевських, кажете! — зареготав спудей і довго висміював зі себе нервову напругу, схлипуючи, і здивовано позирали на нього господарі. — Видно, ще не всі стали свинопасами, видно, є ще сміливці серед нас! А ви чого боїтеся? Убийте і ви! Ех, дав вам Бог упитися, та не дає проспатися…
— Діти ж, худібка… Тобі то що, безродному.
— Мій рід перебитий у Турбаях, господарю. Я Василенко, з якого шість років в Академії робили Базилевського. Я Василенко, що мусить змити ганьбу свого роду. І з вас, що, бувши кіньми, волами стали.
Дивний спудей вибрався у дорогу, коли господарі ще спали. За кілька днів, перебрівши Ворсклу й Оріль, він зупинився перед пагорбами, що зненацька виросли на рівнині, уздрів у далині Лису гору з гуртом осокорів на вершині й полегшено зітхнув.
Скільки не силкувався Семен Пахомійович Трещокін бути постійно статечним і поважним, як це личить дворянинові й володареві кількох сіл, усе–таки вряди–годи, а надто по чарці й доброму наїдкові, блазенська веселість пробиралася у душу, лоскотала, й він ставав смішним та добрим — хотілося тоді йти до людей, щоб розвеселити їх.
Але кого? Одноокого повелителя, перед яким міг би й нині блазнювати, поруч не було, до Петербурга ж далеко, а нового катеринославського намісника Каховського вважав не гідним веселощів князівського блазня, яким колись втішалися — го–го хто!
Тому він, коли було випито достатню кількість трунку, ставав перед дзеркалом і роздвоювався: у дзеркалі бачив колишнього блазня — потіху Потьомкіна, себе ж вважав самим князем, або — навпаки. Суттєвої різниці в такій переміні не вбачав, бо досконально знав, що вони з князем невіддільні й один без другого існувати не можуть. А що уявний князь у дзеркалі надто вже кривлявся, то ліпше було самому перевтілюватися в його сіятельство й усвідомлювати, що в цей мент він стоїть ближче до трону, аніж тоді, коли грав блазня.
Потім ця забава набридала, він випивав ще трохи й поринав у спогади, згадував службу в Потьомкіна й пив далі, а за кожною чаркою усе віддалявся від своєї нинішньої сутності, поки в уяві не ставав таким, яким був ще перед блазенством. Тоді починала його лоскотати туга за чистою юністю, серце солодко м’якло, він виходив на вулицю й брів Чаплинкою, зупинявся перед якимсь обійстям, спирався на тин і, сором’язливо затуляючи розчепіреною п’ятірнею своє сьогоднішнє обличчя, якого цієї хвилини встидався, дивився на зчудованих чоловіків, молодиць, дітей і, водячи масними очима по людях, зніяковіло посміхався, примовляючи:
— Не бійтеся, хоррроший я, чесний… Я такий добрий… Чому не запрошуєте пана свого до хати, пана хорррошого?
Нишпорив руками по кишенях сурдута, виймав, якщо були, лакітки або копійки, роздавав дітям, а коли вкрай здивовані й налякані слобожани запрошували пана до хати, — заходив, випивав безмір сивухи, тоді починало йому ввижатися щось страшне, якого ніхто не міг бачити, і він бився у груди й ревно каявся:
— Я падлюка… Падлюка!
Він тицяв на себе пальцем, палець не попадав туди, куди ним цілився Трещокін, заповзав у слинявого рота або втикався в око. Але пам’яті Сенька ще не втрачав і спідлоба поглядав на принишклих мужиків, які не знали, що сказати на таке дивне каяття; він повторював ще і ще раз: "Я падлюка", — і вже благально вдивлявся в очі людям; а коли вони, здогадавшись, чого панові треба, розводили руками й зніяковіло посміхались, промовляючи: "Та що ви, ясний паночку, ви ж не такий", Трещокін затягував церковної: "Ізбави мя од кровей, Боже, Боже", розслаблювався зовсім, признавався, що колись у юності слугував дячком і мав стати зго–дом святим, та не так склалося його життя, — починав плакати, а далі впадав у безпросвітній сон.
Будився на своїй постелі, одягнутий і закаляний (мужики якось затягли його до колишнього зимівника Андрія Порохні, що став тепер поміщицьким двором), прочунював і до обіду давав волю своєму владолюбству, яке йому починало дедалі більше подобатися. Прикажчик, наляканий поміщиковим гнівом, таким несумісним з учорашньою добродушністю й незрозумілим каяттям, але гнівом страшним у своїй тупій жорстокості, гасав на коні по слободі й зганяв до двору тих, що не вийшли на панщину.
Трещокін невиразно пам’ятав своє учорашнє розслаблення, сердився на себе і свій гнів зганяв на тих, що від нього залежали. Либонь, насміхалися, либонь, волочили волоком по дорозі ще й штовхали непритомного; крик прикажчика, лемент шмаганої жертви заспокоював його; Трещокіна тепер не цікавила власна сутність, а тільки становище, що дозволяло йому втішатися сваволею і нею надолужувати колись втрачену людську гідність. А крім сваволі він нічого не мав, та й не жадав, бо почувався рівним з тими, які дали йому таке життя, бо знав і те, що потрібен лише своїм хлібодавцям, а не тому минулому, до якого неможливо й не треба вертатися.
Коли прикажчик доповідав, що кріпаки на полі, а тих, що запізнилися, відшмагали у стайні, Трещокін заспокоювався і тоді похмелявся. Стан похмілля був йому найлюбіший: жорстокість втихомирювалася, розслаблення прийде пізніше, а може, й не прийде — до цього тепер йому було байдуже, він у такі хвилини роздумував над своєю долею: виграв чи програв? У думці поділяв людей на тих, які щось мають і можуть дати — до них зараховував уже й себе, — і тих, що нічого не мають, крім вигаданої чесності, задля якої втратили місце серед імущих. Гаряче ненавидів у цей мент голодраних святих, бачив їх перед собою і гримав на них кулаком об стіл, приглушуючи заодно своєю люттю решту себе колишнього, щоб він, той колишній, не повертався до нього увечері, коли горілки буде випито більше.
Ставав перед дзеркалом… І одного разу побачив у ньому страшне видіння, це було оте щось, яке мучило його під час сп’яніння й примушувало каятися; він завмер, бо воно було таким виразним і відчутним, ніби ява.
…Рвуть коні чорну поволзьку землю, решта пугачовської кінноти, прикриваючи ватажка, вихоплюється з Чорного Яру — Пугачов відступає на Запоріжжя, де сподівається зібрати останні сили. Але в це вже не вірить джура Омеляна Івановича Сенька Трещокін. Злість на ватажка, що обіцяв
голодному обірванцеві земний рай, добирається до серця, він почувається жорстоко обдуреним і вже не хоче йти за Пугачовим на смерть. Обдурив… Весь народ обдурив! Скільки наобіцяно, скільки крові пролито, а здобуто хіба одну лише петлю. І в мозку вірного слуги Пугачова зроджується слово, яке він адресує ватажкові, і це слово приносить полегшу зневіреній душі: "Зрадник… Пугачов — зрадник. Бо програв".
(Продовження на наступній сторінці)