Даремно. Світові, либонь, і боляче, та не так, щоб аж побиватися. Він той великий світ, нагадує філантропа, в якого серце стискається, що сам собі докоряє за бездушність, коли до його затишної кімнати, до теплої постелі долинає крик жертви, яку замордовують на вулиці грабіжники. Він обурюється, він навіть заплакати може, та на вулицю не вийде: страшно наразитися на ножа.
Не волай до совісті світу, розпачлива пісне. Розрадити жертву, підтримати жертву, допомогти їй умерти або жити — така твоя воля.
Там будемо, моя мати, зиму зимувати,
А кровію гарячою море доповняти…
Хто це такий, безнадійно поколений скрухою?
А може, це я, Сисой Шалматов, співаю? Ні, я співати не вмію. Я не кричу, не тривожу філантропа в теплій постелі: він ще може зжалітися, віконце відхилити й дивитися, як я конаю. Не треба…
Я зараз прийду на твою пісню, побратиме, і теж заспіваю. Співатимемо на два голоси під мостом на Фонтанці. Ти своїм простудженим горлом на морозному петербурзькому повітрі, я ж надщербленим різцем на мостових підпорах. А хтось колись відчитає наш тайнопис у сплетіннях виноградної лози й подумає, що й тут страждав Христос40, що й тут пролягала дорога на Голготу.
Всюди пролягала. На землі й на морі, і в зболених серцях, і в зачерствілих душах. Усі йдуть на Голготу — і в кожного своя. Голготи мук, голготи безсмертя, голготи підлості, голготи забуття…
Зимно як… А мене вигнали зі семи храмів. Мої руки не потрібні, вони не роблять того, чого вимагає цей світ. Портрети держителів — милості просимо! Не густо в нас своїх майстрів — спроваджуємо бозна–звідки. На Сенатській площі вже десятий рік трудиться француз Фальконе над скульптурою Великого. Святих — будь ласка, але тих, найсвятіших, з обличчями повеліваючими й милосердними. Апостолів?.. Спробуй, але вони.. простолюдини. Ні, те, що зробив, не годиться. Обличчя сумні — чому сумні, на що натякає цей сум? Обличчя веселі — чому веселі, з кого глузують? Обличчя думаючі — про що вони думають? Якщо вже не вмієш або не хочеш різьбити лики держителів світських і небесних, коли такі милі тобі служителі–апостоли, то роби їх обличчя слухняними, такими, які підтакують, погоджуються, німують, не думають. Малюй їх убогими, без волі, розуму й духу, малюй раболіпство, спустошеність, улесливість, підлість. Витворюй мертвоту душ, мертвотний світ, бо таким хочуть бачити його повелителі.
Два чи три голоси чути під мостом над Фонтанкою. Четвертого приймете? Темніє, холодно…
До Твері повернуся, до купців. Буду малювати їх пики.
Або вернуся до Тарловського. Ні, занедбав він приходство, не потрібен більш йому майстер.
Піду за Сковородою. Він заходив до Воскресенівки. Та, певно, більше не заходить… То був осінній вечір, хтось постукав у вікно. Піп Кирило відчинив двері, впустив до хати підпалого прочанина з обличчям аскета й живими чорними очима. Підніс свічку, але не впізнав.
— Нагодуй мене, отче. Я Сковорода.
— Чим хата багата, любомудре… Ходиш далі? Чого?
— Бо вірю. У моцарство свого люду вірю. Народ поживи потребує. А в день суду зважать кров мучеників і чорнило вчених. І не переважать одне одного, а разом шальки обірвуть. Безсмертні будуть ті, що залишать у спадщину мечі і пера. Ходжу, бо вірю… Неправда гнобить, зате будить бажання боротися з нею.
— Про що співаєш днесь?
— De libertate41.
Премудрий старче… Звідки в тебе стільки сили? З мудрості чи з дивацтва? А хіба мудрість не є дивацтвом? З мудрості й горіння йде сила твоя. Ти як свічка: спалюєш себе, щоб світити іншим. Ти пізнав себе самого, збагнув свою силу і йдеш по великому світі без тривог і суєти.
Хто там рве душу піснею?
А жовтими кісточками мости помощати,
Своїм чубом кучерявим степи устеляти…
Не знайду тебе, старче. Інша й тобі одному відома твоя дорога.
А пісня не вгаває. Що ж то за пісня, що за сумування?
Стемніло, холодний вітер свище на мості, мете в’ялиця, а під мостом, над зашкарублою Фонтанкою, палахкоче жерій. Чи приймуть погрітися? Приймуть…
— Добрий вечір, люди добрі.
— Добрий вечір… Хто ти такий?
— Маляр.
— Ходи до нас. Тут є уже й поети, і композитори. А маляра ще не було.
Молодий, у шинелі, з посинілим обличчям чоловік грів руки біля полумені і з жалем дивився на широколицього ровесника, одягнутого в поношеного козацького жупана.
— Домалювався?
— Ще шукаю…
— Чого і де?.. А я, бач, уже домузикувався. Не потребують. То я й під міст. А куди ж іще? А втім, Фонтанка, багаття і шинок за Явузьким мостом — не так уже й мало для академіка.
— Хто ти?
— Я член Болонської академії. Мене називали другим Моцартом. Не віриш… Грійся. А зараз понишпоримо в кишенях і підемо до корчми за Явузький міст. То дешева корчма. Там ще мене потребують… там ще раді моїй скрипці. Співати вмієш?
— Ні, різьбитиму на мостових підпорах твою пісню.
— А далі що?
— А далі — в мандри. Чей найду людей… А можна жити і для себе у своїх витворах. Колись їх приймуть…
— Дай тобі, Боже…
— Ходімо разом до твого кабаку. Холодно…
Багаття погасло, почорніли жарини на снігу, побратими витрусили кишені.
Філантропи мирно спали, бо на вулиці не лунав зойк мордованого, а лилася милозвучна, що душу захоплює, пісня.
Скажи мені, мій синочку, де тебе шукати…
Шукай мене, моя мати, в степу край дороги,
В степу край дороги, на лютім морозі.
Там будемо, моя мати…
…І вже нема друга–музики. Сисой Шалматов ходить до шинку сам.
Тут завжди малолюдно. Шинкар дрімає за лядою і лише інколи глипне на двері з надією, що завітає до нього хоча б один раз якийсь зачуханий підпоручик — бодай для людської слави. Ба ні, сама голота облюбувала собі цей шинок, засмородила його, засмальцювала, і жодне благородіє до віку вже не ощасливить своєю присутністю відлюдний затхлий підвал.
Запліснявілий шинкар, наскрізь просяклий безнадійною злобою і смородом, клює носом у ляду, і верзеться йому в голові найлютіший матюк, яким приправлятиме увечері напої голоті немитій. Він забув, як вимовляється по–людськи хоча б одне словечко: сама ж худоба чинить йому торг, а то ї її немає.
Прокинувся, бо рипнули двері; до льоху, пропахлого грибком і брагою, тихо увійшов бородатий чоловік з якоюсь дошкою чи то рамою під пахвою. Після весняного світла на вулиці пивничний сутінок липко хлюпнув в очі зайшлому, він примружився, намацав, наче сліпий, стіну і притулив біля неї свою ношу, а сам втомлено опустився на лаву, спершись ліктями об стіл.
— Ей ти, маляре обкаляний, господа–бога мать, — долинуло від ляди хрипке буркотіння, — носишся день–денно зі своїм мальовидлом, і жерти — жереш, і пити — п’єш, а коли ж його в тебе куплять, щоб ти зі мною розплатився, поки переріжеш собі горло, як той академік, що на лоно Авраама забрав борги зі собою!
Сисой не поворухнувся, не відповів, його давно вже перестала вражати лайка, звиклося, та й боятися її нема потреби: нещасний шинкар навіки зв’язав свою долю з петербурзькою жебротою, не прожене, бо якби, не дай Боже, і вона перевелася, то йому самому довелося б прикласти ножа до горла.
А не забув, шевлюга, донині пам’ятає… Борг не може окупитися ні піснею, ні картиною, ані навіть кров’ю — одним лише чистоганом… Якби мав, віддав би за покійного, щоб так боляче й щодня не ранив шинкар душу, не будив того обірваного плачу.
Скажи мені, мій синочку, де тебе шукати…
Жалібниться у підвалі скрипка, та так жалібниться, що по краплині кров із жил висмоктує те печалування; музикант у витертому лисніючому фраку притулився лицем до скрипки, наче зрісся з нею, стоїть у рамі синього вікна чорним силуетом, над грифом зігнута рука, а смичок сам ходить по струнах, вишукуючи на них найпечальніші звуки, визбирує їх на волосінь і виливає у зачаджене димом і бражними ви–парами приміщення корчми, і хиляться голови завсідників над столом.
Шукай мене, моя мати, в степу край дороги…
Зойкнувши, обриваються струни, скрипка хряскається декою об підвіконня, сині шибки ллють моторошне місячне світло на столи, зі синього квадрата сповзає тінь скрипаля, і на кам’яній холодній долівці парує червоне густе вино…
— Не каркай, не каркай, шинкарю, — труснув Сисой головою. — Як не продам своїх картин, собі візьмеш, твої діти колись за них багачами стануть.
— А нині що я їм за зуби покладу? Багачами стануть… За твоє–то мальовидло? Черв ти земний… — Слова шинкаря такі буденно їдкі, що й дивно було б, якби в них пробриніла раптом ласка. Черв! На опал не годяться ті твої скарби, бо спалахнуть у грубі, мов солома. Коли б варті були хоч зламаної копійки, то не жебрав би ти в мене риби на обід.
Шинкар бурчав і лаявся, та все–таки пожбурив перед бороданя миску зі сухим наїдком, ще й повного пугаря поставив, зневажливо відсунув ногою картину далі від столу, вона впала на долівку, шинкар приглянувся, перехрестився і проказав, підвівши голову:
— Апостат же ти… Правду кажу — апостат. Якби християнська душа гріла твої ребра, чи малював би ти мене, тлінного, розіп’ятим на хресті? В лику Ісуса, диявол…
(Продовження на наступній сторінці)