— В лику Варави, злодія, шинкарю, — сказав художник, надливаючи з пугаря. — Там троє розіп’ятих, хіба не бачиш?
— Поруч з Ісусом! — усе ще жахався такого блюзнірства шинкар. Нехрист ти… — шепотів і приглядався: видно, любо все–таки було побачити своє зображення на картині; і посміливішав художник, досушуючи пугаря.
— Візьми її за борги…
— Безбожник… Хе, за борги, кажеш? Е, ні, голубчику, без надобності воно мені… А ти знаєш що, — примружився шинкар, — понеси її до царських палат, там люблять потішатися з нас, розп’ятих. Я чув, граф Безбородько такий мотлох скуповує і платить добре.
— Безбородько, мовиш? — Сисой відсунув миску, замислився. — Хто ж він такий, той меценат?
— А міністр царицин. Із хохлів. У кареті їздить і палац на Поштамтській вибудував, а миші в нього, кажуть, струбили двадцять тисяч рублів асигнаціями. Хіба він візьме, бо на базарі хто таке купить?
— Колись купували й на базарах, тепер не беруть.
Шалматов підвівся, підняв з долівки картину, винувато глянув на шинкаря, що стояв перед ним з простягнутою рукою, обминув його і, обліплений лайкою, мовчки вийшов із шинку.
"А піду я до того мецената, — вирішив Сисой, виходячи з провулків на Сенатську площу, на якій здибився, прикипівши хвостом до земноплазу, незагнузданий кінь, а на коні цар Петро простяг руку, щоб вхопитися за золотого шпиля Петропавловської фортеці. — Кожен шукає своєї опори, — дивився художник на скульптуру Фальконе, — і я мушу. Його опора — тюремний шпиль над равелінами, а де моя? Невже тільки ніж до горла? Піду".
Олександр Андрійович Безбородько водив по кімнатах своєї картинної галереї милого гостя з України, поета Капніста і, вдоволений, що картини, спроваджені з усього світу, справляють на нього добре враження, говорив про речі, далекі від мистецтва.
— Я ознайомився з твоїм "Положенням про військо охочих козаків", Василю Васильовичу, і схвалюю. Не знаю, що повість її величність, я передав їй для підпису, проте хочу застерегти: треба пильнувати, щоб те нове військо не набрало знову республіканського характеру. А мундири хай будуть козацькі, вони краще в них воюють… Очаків ось упав — Сидір Білий і Антон Головатий представлені до орденів.
Капніст, захоплений картинами, неуважно слухав Безбородька. Він ходив з кута в кут, зі зали до зали, зупинявся, придивляючись до полотен. Його увагу привернула картина, на якій у боязливій нерішучості зупинилося перед райськими вратами багато людей. Безбородько помітив це, але далі провадив мову про речі, що зовсім не стосувалися мистецтв.
— Її величність зацікавилася тобою, Василю Васильовичу, і гадаю, що ти даремно дратуєш сильних своєю сатирою. Їй усе відомо, що ти пишеш. Знає навіть те, що ти в самому дворі не розмовляєш московською чи французькою, а малоросійщиною.
— Хочу бути самим собою, Олександре Андрійовичу… "и все на свете том, как в вольном маскараде, не в обычайном им, не в свойственном наряде, закрывшись масками, подложный кажут вид". Правда? — Капніст поглянув на Безбородька, примруживши одне око. — А я не хочу надягати маску.
— Нову сатиру склав? Все шпильками, колючками живеш, а що від того зміниться? Собі лише нашкодиш.
— Я усе зважив і переконався, що нема за що мене карати. У високі чини не пруся, від посади проголошувача вітальних промов і тостів відмовився, бо гидко стало, то можу собі дозволити деякі вольності. Зрештою, я боягуз такий самий, як і ти, міністре. Тільки ти дужче боїшся, бо більше маєш. А я хочу менше мати, щоб менше боятися. Хочу бути хоч трохи незалежним. Ти теж хотів би, але шкода чинів. А щоб не спустошитися зовсім, скуповуєш потайки такі ось картини і на самоті здираєш, дивлячись на них, личину, яку мусиш одягати щодня, заходячи до райських врат.
До картинної зали увійшов лакей.
— Ваше сіятельство, там якийсь жебрак добивається до вас, художником себе іменуючи.
— Скажи йому, що приймаю по четвергах.
Капніст повернув голову до міністра, іронічно посміхнувся.
— Цінитель мистецтв не приймає художника через те, що він бідно вдягнений. А чи впевнений ти, що автор цього витвору, — показав на картину "Шествіє у рай", — ходив у дорогому сурдуті?
— Хай зайде, — мовив Безбородько, збентежений зауваженням Капніста.
По м’якому килимі невпевнено підходив до вельмож бородатий, ще молодий чоловік у засмальцьованому каптані. Він розгублено зиркав на картини, густо розвішані по стінах, під рукою тримав раму, затягнуту полотном, врешті зупинився, забувши вклонитися.
— Я тверський майстер, — заговорив першим бородань, — на ім’я і прізвище Сисой Шалматов, а жив і малював здебільшого в Малоросії. Тепер же в Петербурзі…
— Що там у тебе?
— Голгота…
— Показуй.
Шалматов відступив убік, щоб світло з вікон падало на картину, і з утомленим виглядом смертника дивився бездумно повз обличчя цінителів його праці.
— Ха! — тільки й сказав Капніст, а Безбородько недовірливо глипав спідлоба то на картину, то на її автора.
— Сам малював?
— Авжеж. Не вкрав же я…
Олександр Андрійович запитливо глянув на Капніста.
— Не віриться, — сказав.
— А мені віриться, — Василь Васильович не зводив погляду з Христа, з очей якого струменіли не біль, не мука чи всепрощення, а глибока зажура, і поет намагався розгадати її. — Мені віриться. Хто ж бо краще знає Голготу за художника, картини якого обпльовують п’яні мужики в шинках і пихаті невігласи на базарах?
— Кого ти змалював у лику Христа? — звернувся Безбородько до Шалматова. — Поясни мені.
Сисой мовчки поглянув на картину й відвів погляд.
— Коли б твоя знала, що моя грала, то твоя плакала б, — посміхнувся Капніст. — А я для себе зрозумів цей витвір так: митця змалював. Ось висить він на хресті перед натовпом, розлюченим тільки за те, що митець назвав себе Богом. А юрба не хоче мати між собою Бога. Цим обірванцям заздрісно повірити в те, що така звичайна собі людина — інша, ніж вони. І тому вбивають його, щоб не було серед них кращого, бо жити поруч з ним нелегко. За кращим треба йти і повертати собі своє людське обличчя ціною праці й пожертв, а їм вигідніше вовтузитися у тихому болоті…
— Це надто суб’єктивне тлумачення. У такий спосіб можна у Христі бачити будь–кого…
— На те воно й мистецтво… Ти послухай і приглуши на мент свою релігійність. Поглянь — в очах Ісуса німий докір, віра його згасає. Він знає про свою безсмертність, але що з неї, коли вона не дає користі цим людям? Ісус–митець свідомий того, що колись його виймуть нетлінного з домовини, але чи буде він тоді потрібний? А втім, він згоден навіть на забуття, аби лише ті, що прийдуть по ньому, жили так, щоб їм уже не потрібне було його тяжке мистецтво. Але мучить думка перед смертю, що ця юрба дорогих йому людей уб’є його і через це залишиться повік у темноті… Поруч злодії. Один повірив у божественність Ісуса й сконав із щасливою усмішкою на устах. Єдиний серед усіх повірив — і не живе. Живе Варава. Він гірший за тих, що розпинають Бога, і якраз такий потрібен їм, бо при ньому навіть ця темна юрба стане вищою і кращою, і тому вона кричить: "Зніми, зніми Вараву!" І візьмуть злодія собі за пророка, а пророк марно за них умре…
Безбородько похитав головою.
— Ну й мудрець же ти, Василю… Я б тебе взяв на посаду директора моєї галереї, щоб ти розтовкмачував дурням суть художніх витворів. Ти ж таки маєш рацію: юрба не хоче мати пророків.
Капніст промовчав.. Він споглядав знедоленого митця і думав про ту серединку, що вибрав для себе і вдовольнився нею: слугою бридко бути, пророком — тяжко. Спитав згодом:
— Що ж ти думаєш робити, Шалматов? Готуєшся умерти на хресті?
— Я не пророк, а тому страшно вмирати, — відказав Сисой. — Через те й хочу продати картину, щоб жити: може, зумію колись створити щось краще.
Безбородько зібрав брови до перенісся, похмуро дивився на "Голготу", потім показав на полотно, яке перед хвилиною розглядав Капніст.
— Чия то робота, не скажеш, хлопче?
Шалматов приглянувся, обличчя його вмить просвітліло й тут же погасло.
— То "Шествіє у рай", ваше сіятельство. Алімпія Голика робота, — тихо сказав, як про щось буденне й незначне.
— Звідки це знаєш? — скинув бровами Безбородько.
— Я колись трохи вчився у нього. А потім пішов у світи…
— Його школа, — промовив Олександр Андрійович, показуючи на "Голготу". — Сумніву немає, автор картини — Шалматов. Що ж, талант у тебе великий, майстре. Я б узяв тебе до себе, але що ти робитимеш — святий серед грішних? Нема тобі тут місця… А картину я куплю. — Він підійшов до ларця, вийняв звідти, не рахуючи, жмут асигнацій. — Проживеш на ці гроші якийсь час, а там — як Бог дасть.
Шалматов поклонився, потім підніс до очей асигнації, якусь мить розглядав їх, не вірячи, що в його руках таке багатство, тоді рвучко повернувся до виходу, наче злякався, що вельможа роздумає і відбере гроші.
Капніст зупинив художника.
(Продовження на наступній сторінці)