— Отче Кириле… Це я, Савка… Панас Тринитка…
— Пом’яни мя, Ісусе, як прийду во царствіє твоє… — перехрестився Тарловський, з острахом придивляючись до страшної потвори, але таки впізнав і застогнав, простягаючи руки до Панаса: — Савка… З якого це ти пекла?
— Проведіть мене, отче, до своєї келії, — сказав Тринитка. — Я ж шукав вас у Воскресенівці…
У тихій келії замиготіла лойова свічка, сині шрами, що ними було перехрещене обличчя Панаса, ворушилися, мов п’явки, наганяючи відразу й ляк; Тринитка говорив, і звикав Тарловський до такого Савки, у мерехтливій темряві ячав клекіт орлів, яким поруйнували гнізда.
— Ой брате мій, брате, сизокрилий орле, а де ж твої дитинята, красні соколята?
— Ой, наїхали, брате, пани й паненята, дерево зрубали, соколят забрали, турецькому цареві на гостинець дали…
…Там Дунай, добігаючи до моря, одігнав від себе на причорноморське болотисте пониззя три рукави — три тихі лимани, а між Сулинським і Святосергіївським, недалеко від Картилеза, знайшли собі пристанівок очеретяні курені та бурдеї запорізьких ізгоїв.
Дев’ять тисяч козаків привів отаман Семен Бехмет спершу до Ак–Кермена, звідси вислав до султана депутацію зі сорока чоловік і сам поїхав бити чолом новому господареві. Лютував падишах, погрожував стяти всім голови за те, що колись їхні батьки, повіривши всує облудним московським царям, утекли до України з–над Кардашинського лиману, накликав гнів Аллаха на козацькі голови, проте дев’ятитисячне військо запорізьких лицарів було шматком надто ласим; спитав султан про січові скарби — де вони? — і довго не міг заспокоїти свого гніву, бо прийшли козаки, мов останні берладники — без коштовних приносів.
Не перевезли через Дунай золота, хоч і взяли його зі собою: Україні, до якої ще повернуться колись, належить воно; закопали скарб у скіфській могилі над Бугом, прихопили зі собою лише клейноди, зброю та ікону святої Покрови — молоду красуню з малям на руках, вималювану чародійним пензлем тверського майстра.
Лютував падишах, щоб на те вільне плем’я нагнати покору, потім наказав присягу вірності Високому Порогові скласти і дозволив рибалити на Чорному морі, зброї ж без його відома велів не підіймати.
— А тут після вас… — Тарловський неблимно вдивлявся у миготливе полум’я свічки, щоб не бачити Панасового обличчя, порубцьованого катами Румянцева, бо надто важко було дивитися на нього. — А тут… Всесильний сіромаха з Кущівського куреня Грицько Нечоса теліпав за оборки генерала Текелія, що той недогледів і випустив вас. Але що вже міг заподіяти? То пішов на хитрощі: почав заманювати старшин, що залишилися, титулами і грішми. Опанас Колпак тепер — державець кількох сіл панщизняних і полковник Полтавського пікінерного полку; з поміщиком Болюбашем, що кобеляцькими землями володіє, породичався, небогу видав за нього…
— Надійку? — здригнувся Тринитка, а Тарловський, певно, й не почув, бо провадив далі:
— Викликав Потьомкін зі Самарської слободи Антона Головатого: збирай, мовляв, козацьких недобитків, запишемо їх до дворянських книг…
— І повірили! — ударив кулаком по столу Панас. — Ніщо їх не навчить.
— А що робити, Панасе? — Тарловський відвів очі від свічки і знітився перед ярим поглядом Тринитки. — Все ж ліпше…
— І ви, отче… Куди ж подівся наш волелюбний дух, куди він ураз щез? Калниш віддав Січ без бою, ці знову йдуть за цяцьками до повелителів. А ті, за Дунаєм, дурять себе свободою…
З роками над Сулинським гирлом насіялося козацьких слобід: за Дунай втікали з України чоловіки, жінки, і діти народжувалися на чужині. Україна для них була вже легендою, далеким краєм, про який знали тільки з розповідей батьків, і тужили за тією обітованою землею, на яку колись повинні повернутися, а старий козак Панько Магомет вечорами розповідав їм про козацькі звитяги, а найбільше — про здольного лицаря Калнишевського й зрадливого Нечосу. Видумував щоразу для дітей нову казку, бо правди казати не хотів, щоб не осудили вони безславних своїх батьків та не відцуралися од них.
— …То запитав Грицько Нечоса у кошового Калнишевського, скільки в нього війська, — розповідав Магомет так, ніби те діялося сто років тому, плів дітям добру небилицю, щоб хоч у ній вони знайшли свою отчизну. — Послав кошовий свого гінця до Петербурга, та такого нечупарного, і той каже: "Оце тобі цидулка від Калниша". — "А до кого ти прийшов?" — крикнув Потьомка на непоказного козака. "Таж до тебе, до Грицька Нечоси". — "Хіба там, на Січі, мудрішого не було, що мені дурня одрядили?" — "Та були, так розумних відіслали до розумних, а мене до тебе". Так і сказав, присяй–бо. Ото розсердився Потьомка і прийшов з військом — видимо–невидимо — до Січі. Став табором та й періщить з гармат, а козаки ловлять ядра й кидають ними в гусарів. А потім знемоглися й подалися сюди, за Дунай. Зостався на Січі лише сам Калниш. Не міг його взяти Потьомка–Нечоса, то став благати, щоб завернув запоріжців назад: мовляв, дасть їм луги, степи та чотири лимани, аби вони ловили собі рибу та справляли жупани; але кошовий такий дав одвіт: "Ой, спасибі тобі, Грицьку, за велику ласку, що ми їли на Великдень та гречану паску".
— А куди подівся Калниш, діду? — питали хлопчаки, і тоді Магомет співав їм пісню про чорну галку, що полетить на Дон рибу їсти і принесе звідти козакам од Калниша вісті.
— На Дону він… Там, серед донців, Залізняк ховається, ото вони разом зберуться і підуть за волю воювати, — розпочинав старий нову казку, щоб не знали отроки прикрої правди про Калнишевського.
— А далі що?
— Що далі? — питав у товариства Тринитка. — Отак і проживемо на чужій землі зі своїми отаманами, виборами, козацькими порядками, зі своєю сміховинною державою під порогом падишаха і — повмираємо. А діти виростуть і яничарами стануть, бо не завше віритимуть у казки Панька Магомета — без батьківщини виродяться. Яка Україні користь з того, що ми тут?
— А яка буде, Тринитко, користь з того, — сперечався Семен Бехмет, — коли ми повіримо потьомкінським емісарам і вернемося під його "гетьманство"? Виманить нас, побавиться трішки і таке нам багатство дасть, що кози наші ходитимуть зі золотими рогами, а свині в панчохах… Воно–то, Панасе, дуже добре було б повернутися, тільки нині нікуди не годиться.
— Не про багатство веду я річ і не про ласку Потьомкіна, Семене. Є ж у нас руки, що можуть тримати зброю. Ми мусимо хоча б перед козацькими дітьми свою ганьбу кров’ю змити. Наші сестри стали рабинями, а ми співаємо тут пісень про волю, й плачемо співаючи. А діти, яких ми присипляємо казками, спитають колись нас, чому ми, такі гарячі волелюбці, живемо на чужині й горлаємо про давешню хоробрість, самі ж боягузами стали — боїмося поділити долю братів наших на рідній землі.
— Почекай, Панасе, почне ось турок війну… — Семен Бехмет понурював голову, бо самому важко було про це говорити.
— І ми підемо проти своїх. Саме на козаків кине нас султан, щоб ми на радість ворогам нашим потрошили одні одних без жалю. Сказано: бий свою маму, щоб тебе жінка боялася!
Догоряла свічка, а надворі розвиднювалося. Крізь віконце келії видно було, як блідне темне небо над кронами дубів.
— І станеться сіє, — сказав Тарловєький. — Під Очаковом проллється братня кров.
…Ловили козаки рибу, і світилася їм куца воля серед розлогої тюрми в гирлі Дунаю. А пісня зниділа, і туга визолила дівочі лиця, тривожно кричали стрепети на курганах, накликаючи лихо.
І воно прийшло. Восени прискакав до козацького коша турецький байрактар39, звелів бити в литаври — скликати раду. Султан Абдул–Хамід, переляканий виїздом російської імператриці до Криму, виповів Московії війну.
— Великий падишах, хай благословить Аллах його ім’я, — горлав байрактар, — підіймає імперію на джихад! Хто не візьме зброї, буде покараний страшною смертю і пізнє каяття не врятує його. Хай нагадає вам про гнів султана кинутий в море безголовий труп шолудивого Шагін–Гірея, голова якого красується нині на мідній таці біля воріт султанського палацу. Він просив прощення, але даремно. Ще страшніша кара чекає на кожного з вас, хто не піде тепер проти невірних у священному поході!
Задунайці кували зброю, щоб навесні вийти під Очаків. Коли настав березоплин, Тринитка попрощався з Бехметом і переплив Дунай.
— Ковток води на рідній землі смачніший, ніж мед на чужині, — сказав Панас, закінчуючи розповідь.
— Що чинитимеш, Савко? — спитав Тарловський.
— Ачей, знайду людей, в яких серця ще не поросли пліснявою байдужості й ситості. — Очі Тринитки горіли, мов жар у пригаслому багатті. — Знайду, десь є вони. Великий Луг, самарська діброва сховають нас. Палитимемо маєтки панські. А загинемо, то хоч обличчям до ворога.
Шукай мене, моя мати, в степу край дороги,
В степу край дороги, на лютім морозі…
Хто це тут у столиці, над Фонтанкою, Думу голосить? Чи ж то вже розбрелося козацтво з піснями, бандурами й сльозами геть по всьому світі, щоб поодинці захлинутися у власній тузі, чи, може, світ розтривожити, розжалобити хочуть?
(Продовження на наступній сторінці)