Хропе кінь під Трещокіним, мордою сягає крупа отаманського коня, вимовлене в думці злобне слово "зрадник" летить навздогін Пугачову, та раптом відбивається луною, вгризається у мозок джури і, придумане для іншого, стає його власним, і він приймає його: чому Трещокін не має права стати зрадником, коли ним став Пугачов? Чому за нього, зрадливого, повинен гинути я? Адже він таки зрадник, зрадник — бо програв…
Трещокін відчуває, що це слово перестає бути гидким. Слово, за яке колись злітали голови з пліч, набирає іншого змісту, стає справедливим: стати зрадником зрадника — не ганьба, треба ним стати, щоб урятувати решту людей од загибелі. Слово це з кожною миттю усе більш обілюється, стає навіть шляхетним, "бо ж не для своєї користі я зраджу зрадника, а для людей, так, так — для добра народу".
Сенька позирає на обличчя вершників, поглядом вишукуючи серед них однодумців; старшини Чумаков і Федульєв мчать поруч, очі джури зустрічаються з їхніми очима — ні, немає смислу втікати далі; джура пришпорює коня, зрівнюється з Пугачовим і кричить:
— Посилай кінноту вперед, хай заплутує сліди, а ми праворуч — в шелюги, в шелюги, Омеляне Івановичу!
…Трещокін вихиляє повного пугаря, проводить долонею по обличчі, у дзеркалі з’являється найсвітліший хлібодавець з перев’язаним оком, але чаплинський поміщик цієї хвилини ще не поміщик і навіть не блазень, а джура–зрадник, який поки що не знає, хто буде його годувальником після Пугачова, а знати мусить: хтось же повинен його нагодувати, коли Пугачов їсти не дав.
Одноокий вельможа допитав Чумакова й Федульєва і відіслав їх до діючої армії — цих Пугачов примусив служити на підставі військової повинності. Але що спонукало до зради вірного джуру, цікавить Потьомкіна, і він запитує:
— Чому ти зробив це, Трещокін?
— Пугачов зрадив нас.
— Яким чином?
— Програв війну…
— А коли б виграв?
— Служив би йому.
— Отже, ти кожного, хто програє війну, зрадиш? То як тебе брати до себе на службу, коли я сам перед боєм не знаю, чия буде перемога. Вирвати ніздрі мерзотникові!
— Помилуйте! — заверещав Трещокін. — Я робитиму, що накажете. Колись я дячком був, тепер свічкогасом згоден стати, у Пугачова джурою служив, а у вас навіть катом… голови стинатиму пугачовцям, найчорнішу роботу виконуватиму!
— Катом? Дивись на нього, куди він гне! Та чи знаєш ти, земноплазе, що катами в нас служать найдовіреніші люди, що заслужили собі на цю посаду?.. Скажи, чому ти пішов до Пугачова?
— Їсти хотів…
— Нагодуйте його!
Трещокіну подавали багато страв, а коли він утомлювався і їжа верталася з горла, до нього підходив кат з кліщами, підносив їх до обличчя, погрожуючи вирвати ніздрі. Зі страху Сенька пхав у себе понад силу й урешті почув, що може їсти і їсти без кінця. Тоді в нього забрали їжу, і Трещокін зрозумів, що без їжі, щедрої й безмірної, він жити більше не зможе.
— Ви погубили мене! — упав на коліна перед Потьомкіним.
— Я тобі даватиму їсти. Блазнем будеш у мене. За твої заслуги блазенським ковпаком винагороджу. Хе, він катом хотів стати!
…П’є поміщик Трещокін, заливає решту глузду, щоб не бачити більше видіння. І воно зникло. У дзеркалі стоїть князь Потьомкін, напроти нього — дворянин Семен Пахомійович: обидва з одного стану, обидва одну справу роблять — живуть, щоб бути опорою державі.
Трещокін сп’янів до решти, та, на диво, не розслабився цим разом. Хай пропаде пропадом те минуле, нині він таки дворянин — хіба дослужився б такого звання у мужика Пугачова, навіть коли б той переміг? Він дворянин і заробив собі дворянство не шахрайством, не обманом, як інші, а тяжкою працею — довгими роками блазнювання.
Він вийшов на вулицю, наприндившись, скільки мав для цього сил, приндився умисне, перемагаючи охоту перехилитись–таки через тин і сказати мужикам: "Я хоррроший, я чесний!", а потім бити себе кулаком у груди й скиглити: "Я падлюка", сподіваючись при тому, що йому все–таки хтось заперечить; набундючувало його усвідомлення заслуженого дворянства, і бажав він тепер того, що належиться дворянинові, — влади, багатства й розкоші. Йшов, заклавши назад руки, сопів, гордовито розглядався по боках, вийшов на край села й помітив біля крайньої хатини диво–красуню. Дівчина сполохано шарпнулася з подвір’я до саду.
— Гей ти! — зупинив її. — Иди–но сюди. Іди, іди, дитино.
Вона повернулася, вийшла на вулицю. Трещокін ласкаво посміхався й манив її пальцем, дівчина підходила ближче, оглядаючи поміщика настороженим поглядом, зупинилася на відстані. Поміщик, вражений дівочою красою, аж присів і не переставав кивати пальцем.
— Ти… ти… Не кусайся лишень. Прийдеш нині, як стемніє, до мене.
Дівчина підійшла до поміщика впритул і навідліг ляснула його долонею по масному лиці. Ляпас був настільки несподіваний, що Трещокін спершу не знав, що й робити: сердитися чи сміятися, але усвідомлення своєї дворянської рівності із самим князем сповнило його благородним гнівом, і він проказав, випроставшись:
— Ти знаєш, кого вдарила? Ти знаєш, що тобі буде за це? Я… я був блазнем у самого князя Таврійського, і він, він, — Трещокін підняв вгору пальця, — нобілітував мене!
— Цього я не знала, — відказала спокійно дівчина і, розмахнувшись, ударила його по другій щоці.
Трещокін заточився, впав на дорогу і так сидів, не можучи повірити, що його, дворянина, бито. Дівчина тим часом зникла за тином, а тоді поміщик отямився і заскиглив:
— Я покажу вам… покажу! За те, що я хоррроший, чесний… Ви всі, всі — падлюки…
Цього разу тягнув його додому прикажчик і все допитувався, хто завдав йому образи, аде допитатися у п’яного не міг, тож дізнання переніс на завтра.
Чаплинські мешканці бачили вчора на вулиці не лише п’яного Трещокіна, що сидів посеред дороги в пилюці й бився в груди, промовляючи крізь сльози: "Мене, мене, друга його сіятельства?", а й ще одного чоловіка, незнайомого, з перев’язаним білою хустиною обличчям. Він їхав верхи на яблукастому коні, червоноокий, безбровий; люди перепитували один в одного: "Хто це?" — але ніхто не міг нічого до пуття сказати; повертав він лише до крайньої хати, до Уляни Любимської, запитався у неї, де живе поміщик.
А нині зловістям війнуло по селу — такого ще не було. Шмагали вже кріпаків нагайками в панській стайні, тримали в холодній, але дівчат до двору ще не забирали, і злякані матері ховали до комор своїх дочок. Христину Любимську пан забрав!
Трещокін готував зухвалій дівчині кару. Поки вона сиділа в льосі, Семен Пахомійович мочив у солі березове пруття, що мало увечері понівечити біле тіло красуні. Він уже не похмелявся, зарікся не пити цілий тиждень, щоб не перемінюватися з поміщика на блазня, адже цей ступінь просування по ієрархічній драбині для нього вже пройдений, він дворянин, а ще мусить дослужитися до предводителя дворянства.
Виймав різки з діжі і язиком пробував їх, чи добре посолені, опускав знову в розсіл і нетерпляче чекав на вечір, бо ще сподівався домогтися од дівчини покори. В надвечір’я почув кінський хропіт на подвір’ї — певно, прикажчик, — і навіть не оглянувся, коли рипнули двері до світлиці.
— Добрий вечір, пане! — почулися два голоси з порога.
— Ви хто такі? — схопився поміщик, побачивши у дверях двох чоловіків: один у довгополому сурдуті, другий — страшноокий, з перев’язаним хустиною обличчям.
— Я Пугачов, — зняв страшноокий з лиця пов’язку і став ще страшніший: обличчя його було суцільною зарубцьованою раною.
У Трещокіна підігнулися ноги в колінах.
— Пу… Пугачов?.. Вас же, Омеляне Іва…
— Ні, мене не стратили, в Москві зрубали голову іншому. Та не твоя це справа… Ти чув, що сталося з Базилевськими в Турбаях?
Занімілий від страху Трещокін не міг вимовити слова, тільки заперечно похитав головою.
— Вони вже там, — страшидло показав пальцем у землю. — А нині твоя пора. Де дівчина, яку ти вранці узяв до двору?
Трещокін упав ниць на долівку.
— Простіть, помилуйте! — заскавулів. — Я нічого їй не заподіяв… Я віддам її… Лише не вбивайте!
Юнак підійшов до діжі, де мокло березове пруття, спитав:
— Для неї приготував?
Трещокін підвів з долівки голову і ствердно кивнув.
— Знаєш що, Панасе, — сказав Павло Василенко, — не будемо цим стервом рук собі каляти. Вставай, дворянине, ну! Писати вмієш?
— Трохи…
— Ось на тобі чорнило, перо й папір, — вийняв з торби письмове причандалля, — і пиши своєю рукою таке: "Я, нарицаємий Семен Пахомійович Трещокін, гербовий дворянин і поміщик села Чаплинки і прочих, підписую сію цидулу й присягаю не признаватися ніколи й нікому в тім, що незнайомі мужики до крові висікли мене різками, моченими в солі, які я приготував для своїх підданих". А тут підпишися. Тепер же роздягайся і лягай на лавицю.
Били по черзі — довго і старанно, поки вистачило різок. Потім підвели його, напівживого, і наказали привести Христину.
Дівчина довго не могла отямитися, побачивши у світлиці Павла і незнайомого страшного чоловіка.
(Продовження на наступній сторінці)