— Заспокойся, Христю, — пригорнув її до себе Василенко, — Трещокін більше ні з кого не зможе знущатися… Оцю твою розписку, пане, я перешлю до Сенату. Ходімо. Забирай, Христино, маму, і гайнемо чимдуж до Турбаїв.
Вони зникли з обійстя, мовби їх і не було. У повітці стогнав зв’язаний прикажчик, а Трещокін лежав долілиць на постелі й голосив:
— Погубили… Погубили дворянина!..
З приміщення Новоросійської губернської канцелярії в Полтаві, відбувши ще один день нудної казенної служби, вийшов чорноволосий, з кучерявими бакенбардами юнак. Зійшов східцями, зупинився, розтягнув пальцями накрохмалене жабо, що парило його весь цей літній день у душному кабінеті: підканцеляристи, канцеляристи, губернські реєстратори пріли над паперами з ранку до надвечір’я у трепетному страху перед появою самого губернатора. Ні, довго він тут не витримає. У духовній семінарії замучила схоластика, тут висушує статистика: коли б то знайшлася десь праця, близька серцю — учительська, щоб він міг навчати молодших за себе красного слова, яке раз у раз зроджується у мозку дивними самоцвітами! Але кому потрібен недовчений бідний дворянин, в якого тільки й багатства, що дворянський герб…
Юнак квапно перейшов через дорогу й вийшов з міста над урвище, схилом якого бігла вниз крута стежка ген аж до синьої стрічки Ворскли, що втікала зі степу між густі верби й тополі. Спускався по косогорі, розстібаючи на ходу каптана, відкривав груди прохолодному вітрові, що війнув з–над ріки.
Скупатися б! Проте не хотілося бути зараз на видноті, юнак забрідав у густі верболози, тут пахло лопухами й осокою, було тихо, аж дивно, що можлива така тиша на світі. Вибрався на стежку, що простяглася рівною смугою між тополями, і захотілося йти нею аж до Дніпра, і жити тут забажалося, ото лише зрідка навідувався б до метушливого міста, щоб переконуватися кожного разу в марності людської суєти.
Навпроти з гущавини вийшов якийсь чоловік; певно, цей теж шукає спокою. Чоловік наближався, уже видно було риси його обличчя: насмішкуваті, наче зібрані до свисту губи, маленькі рухливі очі; юнак сповільнив ходу: звідкись знає цю людину із скептичною посмішкою на устах. Де він її бачив? О… та це ж сам Капніст, автор знаменитої "Оди на рабство", предводитель київського дворянства, — юнакові пощастило бачити славного поета в Києві під час царициної подорожі… Зупинити його, привітатися?
Поет поступився убік, щоб розминутися із зустрічною людиною, що був задуманий, проте спідлоба зиркнув на юнака й побачив по його очах, що той хоче з ним привітатися, та не сміє. Добродушно усміхнувся:
— Добридень. Радий, що знайшов товариство.
— Хіба ви мене знаєте, Василю Васильовичу? — спалахнув хлопець.
— Ні, зате ви знаєте мене. "Капниста я прочел и сердцем сокрушился: зачем читать учился?" Правда?
— Що ви…
— Ну, то кого я зустрів у цьому райському куточку над Ворсклою? — запитав, придивляючись до незнайомого примруженими очима.
— Я з Полтави, Іван Котляревський. Підканцелярист Новоросійської губернської канцелярії… Недовчений піп і безнадійний віршомаз…
— Невдоволеність собою — краще, ніж самозакоханість… Дасть Бог, ми ще зустрінемося з вами на тих стежках, якими вештаються простаки, з надією поглядаючи на гору, що називається Парнасом. Ви проходжуєтеся, мабуть. То ходімо разом. — Василь Васильович узяв юнака за плече, і вони пішли поруч. — Я тепер відпочиваю у своїй рідній Обухівці на Миргородщині, а до Полтави за піснями приїхав… — Він якусь мить придивлявся до супутника, потім спитав: — Про Турбаї уже чували?
— Авжеж. Кажуть, Потьомкін військо вислав.
— Хотів висилати. Та сталася у світі така подія, що її величність ухвалила не робити галасу. Отак і стали Турбаї карликовою республікою у нашій благословенній імперії. Ви, очевидно, ще не знаєте, що сталося у Франції?
— Що сталося?
— Революція. Справжня революція, юначе. І ця подія в Україні — наче в унісон. — Котляревський промовчав, і здивувався Капніст, що ця звістка його не вразила. — А–а, то ви вже чули?
Ні, Котляревський нічого ще не знав про Французьку революцію, але те місто над Сеною було таке далеке, що якась тамтешня революція здавалася абстракцією, котра для цього краю не мала жодного значення. До чого тут унісон?
— Я чую про це вперше… І що з того? Ви думаєте, що спалахне і в нас щось подібне? — мовив довірливо, ніби це поруч з ним ішов не предводитель дворянства і завсідник при царському дворі, а його ровесник і однодумець. — У Франції цей плід визрів: Монтеск’є, Вольтер, Руссо… А ми ще своєю мовою і казочок дітям не написали. Турбаївський бунт спалахнув з розпачу, а не з усвідомлення необхідності повалити тиранів.
Капніст ще раз пильно глянув на Котляревського і заспокоївся: його світле і трохи наївне обличчя не навіювало підозри. Сказав:
— Але ж Турбаями не закінчилося. За останні дні в нашій губернії сталися ще подібні випадки. У Кобеляках пана Болюбаша серед білого дня повісили… А в Катеринославській — то вже сміх і гріх. Був у Потьомкіна блазень, я сам його бачив, князь за вірну службу нагородив його кількома селами на Самарі. Недавно якийсь самозваний Пугачов, той самий, що чинив розправу в Кобеляках, відшмагав його різками…
— А що це дасть? Усіх блазнів не виб’єш, усіх поміщиків не перевішаєш. Щось інше потрібне, якийсь міцний ґрунт… А ви особисто як ставитеся до подібних бунтів?
— Мені якось незвично… Я ж бо сам майже турбаївський. Мій покійний батько був миргородським полковником, то він записав турбаївців у козаки. По тому, як батько загинув під Єгерсдорфом, внучка гетьмана Данила Апостола відсудила Турбаї для себе, а потім їх продала Базилевським. Я добре знав обох братів, бував у них дома, розмови провадив. Тому страшно усвідомлювати нині, що вони так жорстоко вбиті… Але скажіть, чи підійме наш побожний селянин на когось руку, чи відбере комусь життя, якщо він не доведений до відчаю?
— Маєте рацію. Я ж кажу — відчай… Відчай, а не розум. У Франції теж, певно, міщани були доведені до розпуки, але ж вони мали мужів, вихованих на філософії просвітителів. А ми не маємо. Тому я не вірю в успіх революції у нас. Я сам на бунт не пішов би, перспективи не бачу…
— Таж не бунтар і я, — посміхнувся Капніст, — проте завжди задумуюся: чому народ, потрапляючи в рабство, зразу ж забуває про колишню волю, та так, що його просто неможливо розбудити до нової боротьби? А люди, що виросли в рабстві, приймають цей стан за природний. Адже була і в нас сяка–така республіка…
— Що було, то загуло, — дедалі сміливішав Котляревський. — Минулого не повернеш. Треба думати не про те, як воскресити минуле, а як здобути волю у майбутньому, як готуватися до боротьби за неї. Ось ви, прославлений піїт, чи думали коли–небудь над тим, щоб мову, якою ми ось з вами розмовляємо, ну, як це сказати… узаконити на папері. Щоб вона стала поряд з іншими мовами як рівна.
— Це неможливо, — категорично заперечив Капніст. — Це навіть несерйозно… Мова наша чарівна, але ж не для друку, хто її вивчатиме, хто буде читати писане нею?
— Будуть, Василю Васильовичу, — вперто відказав Котляревський. — Якраз простонародна мова і має стати засобом нашої боротьби. Хто ми без неї, друкованої, — перед французами, німцями, поляками? Плем’я, безіменне плем’я. А розмовляють нею не тільки кріпаки, а й ми з вами. Вона, якщо хочете знати, уже встигла потрапити до друку, я не кажу про те, що поезії Сковороди теж написані мовою, близькою до простонародної.
Капніст з подивом глянув на співрозмовника.
— А ви мені подобаєтеся, Іване… як? Іване Петровичу. Диви, диви… Правда, я перекладав пісню Сковороди "Ой, ти птичко жолтобоко", назвав її "Чижик". Вельми поетична річ… Проте я не зумію навіть рядка скласти простою мовою, не впіймаю складу. Ми старі вже. А ви, що ж — спробуйте, ідея ваша, скажу щиро, цікава. Не знати тільки, чи на ваші зуби…
— Отже, таки потрапила до друку, — продовжував свою думку підбадьорений Котляревський. — У "Богогласнику", який видали в Почаєві, уміщені наші колядки "Нова радість стала", "Дивная новина", а в шеститомному "Собрании русских песен", що їх видав Новиков, є й українські: "Ой, біда, біда чайці–небозі", пісня Антона Головатого "Ой, годі нам журитися". Виходить, надається наша мова до друку. То хіба не можна і свої власні вірші писати українською? Можна: чей же ходять по руках співанники Пашковського, Падальського?
— І ви наміряєтеся словом замінити зброю?
— Що я там наміряюся… — ураз зніяковів Котляревський, вчувши у словах Капніста приховану іронію. — Я лише знаю, що без свого рідного слова ми залишимося німим бидлом. А треба, щоб наш народ мужів народив. Лише тоді він сукупно з іншими народами зможе повстати проти тиранії.
— Хм… — скептична посмішка знову застигла на зібраних у дудочку губах Капніста. — Трохи книжок, трохи пісень — і рабство наче вітром здуло!
— Я не думаю так. Але вірю, що це допомогло б самоусвідомитися тій частині народу, що не хоче рабства. Книжки були б лише початком. Початком поступу.
(Продовження на наступній сторінці)