Село Чудви скидалось на грандіозну мушлю доісторичної черепахи, де на скойках розмістилися садиби та колгоспні будівлі, а внизу сотався струмок. Я збавив хід машини, поглядаючи по узбіччю дороги, наче сподіваючись непередбаченого... Бо коли в Сухолужжі переді мною постав ексцентричний епізод, наче вичаруваний магією роману "Позичений чоловік", то невже в Чудвах я не можу сподіватись іще на більше чудо! Хоча б тому на більше чудо, що за Чудвами — й роман так підказував, і душа моя відчувала — вже мала бути ота всесвітньовідома тепер Яблунівка, до якої і слався мій путь.
Село Чудви, либонь, і вразило мою уяву так гостро, що нічогісінько чудного в цьому подільському селі я не помітив і на пучку.
Прослалося поле, зодягнене у весільну сукню озимини.
"До Яблунівки З км".
Серце моє повільно, як наповнений гелієм стратостат, опустилось у п’яти, і, ставши на якусь часинку безсердечним, я звідав страх. Од страху тіло стало легеньке, мов пух кульбаби, і якби я сидів не в машині, то вітрець підхопив би мою безтілесну кульбабку й поніс понад землею. І з асфальтованої дороги я звернув на путівець: треба переждати, щоб угамувалась душа, щоб охолонули нерви, бо зустріч із Хомою Прищепою здатна остаточно приголомшити, вбити.
Подолавши путівцем клин озимини, машина мовби пурхнула на луговий килим. Ген-ген за вербами та за вільхами голубіло дзеркало ставка. Висока трава помережана квітами, над якими перепурхували метелики. Дикі груші, старі й молоді, облиті молоком цвіту. І глід-жостір наче барвистими хмарками понакривався, так рясно розквітнув.
Порозчинявши навстіж дверцята, щоб вітерцем провіяло в салоні, я ступив на цей килим, де трава сягала за коліна. Тлумовисько весняних пахощів ударило в свідомість, мов наркотичне зілля, і в голові стало просторіше й вільніше. Сила й воля повертались у тіло, наче я обернувся на міфічного Антея, котрий у єдності з рідною землею черпав непереможне завзяття...
Нагле двигтіння лугу, тупіт копит, злий посвист із грудей, надсадне дихання раптом пролунали за спиною. Ще не позбувшися сомнамбулічного стану, я обернувся... Коні летіли галопом, із їхніх ніздрів наче аж диміло парою, піна котилася з ошкірених зубів, очі палахкотіли ярим огнем. Хижо попригинавшись у сідлах, повбиравши голови в плечі, верхи на конях неслись, либонь, татари. Наче переборовши невмолимі закони часу, якому не було й нема вороття, наче виламавшись із реліктової товщі минувшини, яка давно відшуміла, вони були зодягнені в гостроконусні шапки, обторочені хутром, лопотіли від швидкої їзди їхні барвисті шаровари... в руках занесено криві ятагани... жорстокі усмішки зміїлись на тонких устах... Звинувшись вужем, шовковий аркан спалахнув на сонці в переднього вершника — і вже за коротку мить обвився довкола моєї шиї. Не вірячи в таку чудернацьку явину (наслання якесь, мана, верзеться казна— що!), я спробував розімкнути міцну петлю пальцями...
— Ясир! Ясир!—закричали вершники гортанною мовою, наче орли заклекотіли, оточуючи мене зусібіч щільним кільцем.
Кінські гніді та чалі боки ходили ходором від шаленого бігу, чулось хоркання, іржання, надсадне сапання. Обличчя нападників — смагляві, тонкоброві, з приплюснутими носами, що роздимались крильцятами напружених ніздрів,— виражали азарт і таку непідробну щиру ворожість до мене, а шовковий аркан так міцно стискував шию, що я злякався.
— Волоцюги! Хулігани! Розперезались, бо районна міліція далеко! — кричав я, задихаючись від гніву і від аркана на шиї.— Відпустіть — і я зараз сам поїду в район до начальника міліції самого товариша Венеційського!
— Ясир! Ясир! — горлали татари на конях.— Одвеземо в Бахчисарай! У Кафу! Гребтиме галерником на галері.
— Ви, холерники, я вам покажу галерника! Нащо мені ваша галера, коли маю "Волгу", хіба вам повилазило, ген стоїть під грушею.
— У рабство! — аж пінився, витріщаючись, мов дідько, отой клятий песиголовець, що тримав у лівій руці кінець аркана, а в правій татарську шаблю, що зблискувала водяною синню дамаської сталі.— Хай зогниє в кайданах!
— Побешкетували, хлопці, й годі!—спробував я вдатись до розсудливого мирного тону.— Я іноді теж люблю пожартувати, бо в душі не бюрократ.
— А тепер додому, до Ногайського ханства! — скомандував їхній ватажок і смикнув за аркан так, що в мене очі полізли на лоба, як жабенята на слизьке.
— Сказилися! Подуріли! Яке Ногайське ханство! — хрипів я, ледь перебираючи ногами, щоб утрапити за конем, що спритною ступою ступав у табуні. Вершники гомоніли між собою якоюсь чудною мовою, з якої не можна було втямити й словечка.
Невже вони, злої личини діти, й справді отак візьмуть мене у ясир і потягнуть у шовковій петлі до Ногайського ханства? А що, коли стався неприродний катаклізм і якісь уламки минувшини, добре зберігшись, подекуди ожили, стали дійсністю — й ось я одним із перших громадян зіткнувся з усією жорстокістю цієї дійсності?
Маячня, та й годі, бо чому ж тоді реактивний літак летить у небесах? У пору татарських набігів на Україну реактивні літаки над зграями степових зайд не літали. Та й сталеві коні, себто трактори, тоді на колгоспних ланах не водились, бо до перших тракторних заводів було ще далеко, як і до колективізації.
До гаю темненького наближались, із якого спів солов’їний линув та багатоголосе зозулине віщування довгих літ (кому — цим зайдам чи мені?), як раптом стіна гаю немов провалилася зсередини і прямо на нас... поринув загін кінних вершників. Загін, може, був і малесенький зовсім, та появився з гаю так несподівано, мчав уперед так стрімко в грізному мовчанні, довгі шаблі над схиленими до кінських грив головами палахкотіли з такою смертельною одчайдушністю, що я відчув: ось і настав мій кінець на близьких підступах до благословенної Яблунівки. Страху не було, перед внутрішнім зором із калейдоскопічною швидкістю не проносились картини прожитого життя. Ось тільки в пам’яті монотонною струною бриніли чиїсь поетичні рядки: "Не йди, кохана! Чуєш, зачекай! Прошу — любов’ю. Поглядом. Рукою. Моя душа — мов голуба ріка простелеться, щоб бігти за тобою". Губи тремтіли, мов осикові листочки, й шепотіли: "за тобою... за тобою... за тобою".
І враз я відчув, що зашморг на моїй шиї ослабнув, вільніше дихнулось, а шовковий аркан довжелезною змією згорнувся коло моїх ніг... Зграя степових посіпак щодуху тікала, не зважившись вступити в люту січу зі своїми ворогами, й татарські коні, стелячись животами по високій траві, аж вгинались під тілами вершників, котрими тепер правив страх та бажання врятувати свою шкуру. Зраділий від несподіваного порятунку, я дивився їм услід, а що очі сухі плакати не могли, то боляче пашіли, наче сіллю посилані.
Мої рятівники сиділи на червоних конях, мов улиті. Голені та круглі, мов кавуни, голови, довгі оселедці в’ються за вуха. У вишитих сорочках та в чумарочках, підперезані зеленими, вишневими та червоними шовковими поясами, інкрустовані сріблом піхви стримлять уздовж ніг, а блискучі шаблі грають у руках, наче з самого сонця куті. Збруя кінська цяцькована коштовними прикрасами — видно, не теперішня легка промисловість трудилась, виготовляючи ширпотреб для трудящих, а заморські майстри за срібло— злото.
— Визволили тебе від бусурманів, небораче,— озвався молодий красень, чия ліва щока була навскоси у якійсь битві порубцьована ударом ворожої шаблі.—Тепер ти вільний, як вільний степ наш український.
— Як сизий сокіл у піднебессі,— докинув його русявий побратим, що мав чорні в’юнкі вуса на довгобразому обличчі, оповитому вічною зажурою.
— Вільний як мисль,— додав їхній вірний товариш, побитий віспою і з такими пухкими губами-вареницями, що вони добру половину побитого віспою обличчя ховали від чужого ока.
— Хто ж ви такі, люди добрі, що порятували від бусурманів нечестивих?—поспитав я, мимоволі переходячи на їхній велеречивий та патетичний стиль.— Кому шану маю скласти за порятунок?
— Ми вільні козаки в цьому степу вільному,— привітно відказав молодий красень, і голос його бринів малиновим дзвоном.— Бережемо край рідний від невірних, визволяємо з ярма турецького, з каторги бусурманської братів своїх із Великого Лугу та всяку сірому, таку, як ти.
— Спасибі ж вам, браття,— мовив я розчулено, схиляючись у поклоні.
— Богові дякуй, небораче,— порадив русявий побратим, і вічна зажура на його обличчі поглибшала.-— Чи ти, може, не християнин?
— Я... атеїст,— дерев’яним язиком пролепетав я.
— Хто? Атеїст?.. А це з боговірних чи з невірних? — Грім загримів у голосі побитого віспою вершника.— Ану признавайся, сучий сину, хвостом не крути.
— Тут, бачте, наукова основа... Закони такі.. Все по закону...
— Коли все по закону, то гаразд,— змилостивився побитий віспою.— Дивися ж, більше не потрапляй у вовчі лапи, бо вхопить тебе так, як ухопило кота впоперек живота.
Й троє богатирів зареготали так гучно, що луна покотилася гаєм, ляснула раз і вдруге над дзеркалом ставка. Побитий віспою козак вихопив із-за широкого пояса дебелого кремінного пістоля, прицілився в небо, натиснув на гачок — і гримнув постріл, і запахло порохом. Я гадав, що вистрелив із пістоля заради козацького молодецтва, та через якусь хвилину, розітнувши з холодним посвистом повітря, біля нас упав на траву мертвий шуліка. Хижий птах лежав, розпростерши неживі крила, і його гачкуватий дзьоб застряв у землі.
(Продовження на наступній сторінці)