— Отак, сіромо, буде з усіма нашими ворогами,— мовив стрілець. До речі, коли він говорив, то губи-варениці, ворушачись, затуляли не добру половину обличчя, як при мовчанні, а геть усе його чортячої роботи решето.— Прощавай, світ широкий —іще здибаємось.
Кортіло сказати, щоб не квапились, адже хочеться погомоніти про їхні морські походи на байдаках до берегів Туреччини, про долання ненажерливих дніпровських порогів, про звитяжні пригоди в рідних степах. Та ще кортіло помилуватись їхніми козацькими стрілами, кремінною рушницею "яничаркою", яку порубцьований ворожою шаблею молодий красень, либонь, відняв у турка й приспособив собі за плечима; а також праглось бодай пальцем торкнутись до кинджалів, якими рясно, наче папушами тютюну, обнизано їхні пояси. Та чи смів я затримувати хоробрих звитяжців? Тільки й поспитав у них із гіркою печаллю:
— А тепер, браття, куди вам долею судилось?
І вони, зацвівши маковими пелюстками облич, відказали:
— На славне Запорожжя!
— До Великого Лугу!
— На Хортицю!
— Чи не візьмете мене до гурту? — запитав я тихо, переборовши несміливість.
Та козаки не почули б, навіть якби я мовив із більшою відвагою, бо чвалом рушили з місця, і голос мій, мовби чаєчка, загинув під копитами їхніх коней. Вершники, припадаючи до розмаяних грив, полинули по строкатому килиму трав, ось поміж розквітлих диких груш майнули востаннє — і зникли. А я все дивився їм услід, наче хотів побачити їхню дорогу не тільки за деревами, а й далі, за обрієм, а й ще далі — за часом і простором, здається, і мимоволі снувалось: авжеж, степ та воля — козацька доля, авжеж, хліб та вода — то козацька їда, авжеж, на козаку нема знаку, нехай дівка одбуває, як сама те знає... Проси не проси їх, та однаково не взяли б із собою, бо хіба б я заради звання козацького та й стерпів би життя собацьке, бо хіба я зумів би жити не тим, що є, а тим, що буде, бо чи годен я із лиха стару обняти, коли молодої ніде відшукати?
Зоставляючи в блакитному небі емульсійний білий слід, знову пролетів реактивний літак. І коли він зник за обрієм, у вуха вдарив пронизливий турбінний рев... Що зі мною коїться? В якому я столітті і в якій епосі? Химерний сон із татарами й козаками закарбувався в моїй пам’яті чи явина?.. Від таких запитань мимоволі відчує себе нікчемним у затишку й опустить вуха, як лопух на дощ, і той доскоцький мудрагель, що має лоб на сім п’ядей, а що вже казати про мене, що буваю подеколи розумом такий міцний, як із клоччя батіг?!
Авжеж, це — сон, навіяний поїздкою, волею зелених полів, розквітлими садами.
Так вирішивши, я круто повернувся і рушив до машини. Як умить перечепився і впав, бо шовковий турецький аркан в’юнкою гадиною переплів мої ноги. З досади згадавши біса й чорта, бісенят і чортенят, я гидливо зняв чужинецькі пута, що навіть пахли не по-нашому, і вже намірився викинути, як в останню хвилю передумав. Аркан покладу в багажник, знадобиться. Е-е, тепер таких по коопераціях і вдень із вогнем не знайдеш, тоненький та міцний, тепер би на ньому знак якості поставили. Що то на вільну людину готувався, а не на якусь там телицю норовисту чи корову тілисту!
Опинившись нарешті у машині, міцно позачиняв дверцята. В машині я не боявся ні татарів, ні їхнього шовкового аркана. Може, й правді стався якийсь катаклізм із такою філософською категорією як час, а тому татари й потрапили із сивої давнини в нашу космічну епоху? Від учених усього можна сподіватись, коли вони візьмуться свої досліди ставити й експериментувати... Гаразд, треба набрати у рот води й мовчати до пори. Бо розкажеш — не повірять, глузуватимуть, а кому охота бути осміяним!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
де розказано про першу вікопомну зустріч із Хомою та породистою коровою
Ось, нарешті, благословенна Яблунівка...
Неспроста, звісно, Яблунівку названо саме так — яблуневі сади шумовинням біло-рожевого цвіту розіллялись, як море. У морі цьому, схожі на вітрильники, пливли хати з телевізійними щоглами на бляшаних, шиферних і рубероїдних гребенях. Інтуїція мала безпомилково привести до знаменитої садиби. На диво, хвилювання вляглось, тепер я почувався спокійним і врівноваженим, близька зустріч із Хомою Прищепою вже не примушувала болісно завмирати серце. Мабуть, спокій опанував єство тому, що яблунівські колгоспники, які траплялись назустріч, теж не виказували ніяких знаків збентеження чи розчулення від того, що мають щастя здибатись щодня з творцем "Позиченого чоловіка", ступати по його слідах, вгамовувати спрагу тією самою водою, чути його жарти з живих уст, задивлятись у бездонні колодязі його мудрих очей...
Тепер той перший приїзд у Яблунівку вже ледь повитий туманом, та не багато в моєму житті було зустрічей із видатними людьми, щоб забулись подробиці, нюанси, штрихи. Не багато зустрічей? Коли по правді, коли покласти руку на серце, то, виявляється, лише дві зустрічі. Перша, як ви пригадуєте, з американським письменником Джоном Стейнбеком, а друга — з майстром магічного реалізму Хомою Прищепою, якого народила, сповила і якому дала крила щедра українська земля, споконвіку не бідна на таланти-самородки...
Серце моє тьохнуло, мов соловей, бо хто б не впізнав яблуневий садок, у якому колись місячної осінньої ночі старший куди пошлють із колгоспу "Барвінок" носив на руках рідну жінку Мартоху! Садок сміявся буйним цвітом, і я мимоволі всміхнувся йому у відповідь, як славному своєму товаришеві, з котрим давно не бачився.
Зоставивши машину за ворітьми, легкими — наче журавлині крила! — ногами ступив на подвір'я добре доглянутої садиби. Жадібно роззираючись, клав у комору пам’яті все,, що траплялось на очі: і погрібник із високим чолопком, на якому розсядисто стримів куль соломи; і рогатий стовпець, на якому підсихали вимиті друшляк, макітра та гладущик; і дерев’яну драбину, сперту до стіни хліва, а на щаблях-— курка зозуляста, півень червоний і півень білий.
І враз отетерів, не вірячи очам своїм.
Під ясеном, опушеним веселеньким прозорим листячком, з білої силікатної цегли споруджено постамент заввишки в половину людського росту. На постаменті зведено цегляну лаву, а на лаві сидів не хтось, а сам Хома Прищепа, якого я, хоч і ніколи не бачив раніше, впізнав би в тисячному натовпі.
Всі знають знаменитого "Мислителя" французького скульптора Родена. Будучи в Парижі восени 1962 року, я бачив цей шедевр у прекрасному музеї Родена,— цей музей буквально приголомшує зібраними тут скарбами. Так от, Хома Прищепа сидів у цій всесвітньовідомій позі. Тягар думок був такий тяжкий, що чоло помережилось багатьма зморшками, які скидались на розтягнуту гармошку. Відчувши дрож у колінах, я ступив у затінок ясена і спинився за кілька кроків од п’єдесталу.
— Доброго дня,— зірвалося вітання з мого язика.
Хома Прищепа не ворухнувся, наче я обізвався до камінного ідола. Тверді й коричневі, як жолуді, очі дивились прямо, й погляд їхній вливав у єство моє дивну магнетичну силу. Під тим поглядом я завмер, відчуваючи холодок у грудях. "А може, переді мною майстерно виготовлена скульптура? — майнула думка.— Місця для скульптури в хаті не вистачило, от хазяї й винесли під ясен, щоб гранітний Хома слухав пісні птахів та милувався весною... Ха-ха, я привітався з пам’ятником!"
Раптом гранітний пам’ятник ворухнувся, звівся з лавки, випростався — і позіхнув. Мабуть, моє обличчя відбило таку гаму здивування, що пам’ятник змружив очі, а потім зареготав.
— Ха-ха-ха! — заливчасто сміявся пам’ятник, і язик у його роті здригався, мов собака на прив’язі.— Що, чорт біса здалеку впізнав?
— Та хто ж нас не впізнає, Хомо Хомовичу,— мовив, отямлюючись і сміливішаючи.— Бачу, без діла не сидите, роботи маєте багато.
— Роботи по горло. Колгосп наш поставив оцей п’єдестал, мають пам’ятник витесати мені ще за життя, але баряться.
— В Копенгагені вже маєте пам’ятник.
— Ага, в Копенгагені гав не ловлять і витрішок не продають, а наше яблунівське правління тільки губу розпустило.
— Я бачив знімки вашого копенгагенського пам’ятника, Хомо Хомовичу. Либонь, датському скульптору найдужче вдався ваш образ.
— Та ні, той скульптор усю свою душу вклав ув образ телиці, яку я веду на налигачі,— заперечив Прищепа.— А чому так поталанило з телицею? Бо в Данії знаються на тваринництві, шанують худобу.
— Авжеж, телицю для прототипу не довелось шукати за морями.
Я приглядався до знаменитості. Вже посічене сивиною волосся стріхою звисало над вухами, що стирчали, мов кажанячі крила. Не довгобразий і не круглий з обличчя, а якийсь пукатий: щоки понадимались, наче хотіли повтікати з хазяйства. Ніс скидався на морквину, яку на кінчику сточили голодні миші. Соковиті губи мерехтіли тугим кораловим сяйвом — це були чутливі губи життєлюба, його майстерний інструмент. І здавалось, то не Хома дивиться своїми жолудевими очима, а химерна чоловікова душа, що сховалася в оболонці тіла, насторожено й пильно позирає на світ. Присадкуватий, окоренкуватий, з вигнутими коромислом плечима, з діжкуватими грудьми (п’ятивідерними, а то й шестивідерними), він аж ніяк не нагадував Гомера із Яблунівки, а звичайнісінького дядька. Звичайнісінького дядька, який справді знає вила й сокиру, долото й шило, фуганок і струганок, граблі й косу, а не письменницьке перо чи друкарську машинку. Лукавий та ще й невірний Хома не квапився сходити з п’єдесталу.
(Продовження на наступній сторінці)