«Приватне життя феномена» Євген Гуцало

Читати онлайн роман Євгена Гуцала «Приватне життя феномена»

A- A+ A A1 A2 A3

В небачених розмірах зросли державні запаси паперової макулатури. Якщо раніше "Королеву Марго" можна було придбати за двадцять кілограмів макулатури, так тепер уже навіть дві королеви Марго не могли впоратися з одним "Позиченим чоловіком", доводилось підпрягатися зі своєю макулатурою ще третій королеві... Роман переклали на всі мови світу. Книжку читали й перечитували навіть ті племена й народності, котрі не мали не тільки своєї писемності, а й взагалі були неграмотні. Сліпі в усіх країнах теж дістали своє унікальне видання твору. Нарешті, з оригіналу роман перекладено на мову есперанто — цей титанічний подвиг став до снаги видатній експерантистці нашого часу Надії Миколаївні Андріановій-Гордієнко... Текст роману вчені розписали по перфокартах для спеціального електронного обладнання, встановленого на радянському космічному апараті, запущеному від Землі в безмежні простори галактики. Космічний апарат, долаючи мільйони світлових років, мав нести позаземним цивілізаціям геній старшого куди пошлють із яблунівського колгоспу "Барвінок", мав до скарбниці мистецтва позаземних цивілізацій щедро додати монументальні, колоритні образи героїв роману — й голови колгоспу Михайла Григоровича Дима, і бойового побратима Дмитра Волосюка, і буфетниці Насті, і яблунівських дідів Бенері та Гапличка, і листоноші Федора Горбатюка, й директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського...

Бум наростав, як наростає смертельна снігова лавина в горах.

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

де мовиться про чорну заздрість, яка подеколи точить людську душу

Спершу роман "Позичений чоловік" видався мені анахронізмом. Доісторичним мамонтом, що несподівано появився серед колгоспної худоби, яка перебуває на прив’язному утриманні, споживає комбікорми, знає електродоїння, забувши про зелену волю весняних лугів і теплі пальці доярок на чутливому вимені. А цей мамонт заблукав у корівнику з безмежних просторів, од нього пахло полиновим вітром, гіркотою чебреців, віяло духом боліт, било густим дурманом пущі. Захоплюються писаниною Хоми Прищепи тільки сноби, гадалось мені. Оті, хто вчора верещав од захвату, вихваляючи нейлон, капрон, кримплен, оперу "Ісус— суперзірка". Тепер їм подавай не синтетичну ікру, а справжню червону, зодягни їх у полотно і в льон, встроми в руки сумку з натуральної шкіри, осели в хатині під солом’яною стріхою і з допотопним умеблюванням і тицьни в зуби натуральне чтиво, пойменоване "Позиченим чоловіком". Та в наш час поголовної грамотності і двірник, і сантехнік, і золотар напишуть змістовніше, якщо візьмуться вивертати свої життєві пригоди без хитрощів та прикрас. А хіба ж то література, коли ген на отому рядку бракує лаку, з іншого рядка дьоготь чорний так і капає, а годилося б додати трохи сиропу, а оту фразу не завадило б пофарбувати цвинтарним серебрином, щоб блищала... А чи можна Хому Прищепу назвати стилістом? Лишенько, та не було ще в нашому красному письменстві такого стиліста — й не буде. Порожня бочка голосніше дзвенить, ніж автор "Позиченого чоловіка", а він говорив, балакав, казав, та не зав’язав, але ж, як відомо, сорока теж любить нарозказувати торбу й трошки, та толку мало.

В душі я глузував із Хоми Прищепи, велемовно пойменованого Гомером із Яблунівки, кепкував із Мартохи та з її невиліковної хвороби позичати сусідам пучку солі, віхтик соломи чи віник-драпак, сміявся з потопу та інших епізодів роману — довгих, мов поділ старорежимної баби. Іронізував я також із несамовитих прихильників роману, з того всесвітнього ажіотажу, який зчинився навколо цієї мистецької "перлини". Сподівався, що бум, викликаний романом, скоро вляжеться, погасне, як падуча зірка в небесах. Проте бум наростав, і мою душу стала підточувати заздрість.

Адже Хома Прищепа не мав за плечима ні вищої освіти, ні ерудиції. Він не читав ні Геродота, ні Страбона. В руках не тримав писань Фрейда і Сартра. Поп-музика і поп— живопис для нього білі плями. У своїй Яблунівці не міг бачити жодного фільму Фелліні. Очі його ніколи не розкошували на інкському золоті, яким вихвалялась американська виставка по великих містах Союзу. Ніколи не ручкався з Джоном Стейнбеком і не пив із ним ні коньяку, ні кави на прогулянковому катері "Товариш", який туди— сюди сновигав по Дніпру понурого осіннього вечора. Та що там згадувати про Джона Стейнбека, якщо він і в вічі ніколи не бачив Олексія Коломійця, людину внутрішньої невимовної вроди, відомого драматурга, п’єсою якого "Голубі олені" так захоплювалась рідна жінка Мартоха та багато інших яблунівців!

І нате — його роман лунає з космічного апарата для позаземних цивілізацій!

Я ніколи й нікому не заздрив — ні тим, кому і в будень свято чи кому чорт дітей колише, не брав прикладу з тих, що пишаються, мов корова в хомуті. Ніколи не ввижалось, що в чужих руках завше більший шматок, усе чуже не здавалося смачніше, не заздрив худорбі, а тут... А тут заздрість стала точити і вдень, і вночі. Авжеж, роман той — сіреньке казна-що, перев’язане шовковим бантиком, але хіба оте чортійщо я сам не зміг би зварганити за місяць— другий? Хіба оте химороддя з кованим носом я теж не зумів би спекти на розпеченій пательні свого натхнення?! Почувався так, наче мене ошукано й окрадено, і злодій той — яблунівський колгоспник Хома Прищепа, який украв і кінці в воду сховав. І з природи своєї такий вдався, що підкує дядька, підкує й татка, і перейняв уміння в Дармограїхи, яка вухом веде, а очима пряде.

Треба ж було зловити Хому Прищепу за злодійську руку, а я раптом дивився — й нічого не бачив. Гава[юк1] -роззявляка! Бо чи вартий грибок маслючок усіх почестей, які впали на голову його? Моя фізіономія, яку штампували б на модних майках, на спортивних сумках, на целофанових кульках та на сувенірах, зажила б значно більшої слави, ніж рядова фізіономія рядового колгоспника. Зрештою, роман "Позичений чоловік" міг бути закономірним етапом творчої еволюції людини, котра зустрічалася з Джоном Стейнбеком і пила з ним у помірних дозах коньяк та каву на прогулянковому катері "Товариш".

Заздрість пробудила найтемніші інстинкти, підняла на дні душі такий чорний мул, про який і говорити соромно. Почувався, наче був волом, а став козлом. Дружина допитувалась: "Ти не вчадів од газу?.. Десь не вдарився, що тобі вчорашній борщ вернувся?" Мені все марилось, що в цю хвилю лукавий Хома Прищепа, в далекій Яблунівці живучи і на колгоспному корівнику працюючи, своїми хитрими руками ось-ось знову обкраде мене, бо вже як пішов раз по кривій стежці, то так і водитиме його. Що саме намірився поцупити цей спритник не з лика в’язаний, я не відав, та, міркуючи логічно, припускав: коли присвоїв "Позиченого чоловіка", тепер намагатиметься присвоїти річ іще коштовнішу.

Якби знаття, що вкрадену в мене книжку він згодом видаватиме за свою, то я вчасно вдарив би по його злодійських руках, простягнутих від Яблунівки до Києва. Та чи зуміє той, хто колись хоч і зазнайомився з Джоном Стейнбеком, та все-таки подеколи буває ні нам, ні вам, ні добрим людям, бо не варт у такий мент і рожка табаки,— отож, чи зуміє той накрити мокрим рядном стару лисицю, яка хвостом і від собак захиститься?

Та коли я хочу, щоб моє ім'я стало відоме позаземним цивілізаціям, то мушу не сидіти склавши руки, бо пізно після літа йти в ліс по малину, а треба вже зараз крутитись, як сите порося крутиться, вже нині слід захиститись — і від великого питльованого калача слави нікому не поступитися своїм смачним шматочком.

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

де змальовується зустріч із бойовим побратимом у Сухолужжі

Вже тримаючи кермо в руках і ведучи машину в густому потоці автомобільного транспорту, однаково не хотів зізнаватися самому собі, куди стелиться моя дорога. Київ зостався позаду, а за якусь годину-другу їзди проминув і Житомир. Цвіла весна, стояв місяць травень при вроді та при доброму здоров’ї. Чорноземні поля виткали зелені вруна озимини та ярини. По барвистих гобеленах луків мерехтіло живе срібло води. З лісів долинала старовинна народна музика у виконанні різноманітного весняного птаства. Сільські хати у вінках садів здавались чарівними квітами, вигаптуваними на полотняних рушниках. Царська корона сонця увінчувала благословенний світ.

Давкий клубок хвилювання, ставши в горлі, забивав дихання.

На придорожніх вказівних щитах майнули назви сіл: Білоконі, Велике Вербче, Гончарі... В селі Кривошиї мусив зупинитись коло ставу й трохи посидіти в машині, щоб угамувався дріж у руках. І гадки не мав, що ця мандрівка даватиметься так трудно.

Липівка — охайне село, схоже на святкову полив’яну таріль, на якій уміла рука намалювала яблуневі сади, вулиці вишневі, білу школу в бджолиному рою дітей.

Малі Дубові Гряди розсілись на горбах, поміж яких снувалась річечка та синіли ставки, вщерть наповнені небом. На схилах куці вулички скидались на рубані вірші-драбинку Володимира Маяковського. Якби я був у доброму гуморі, то, може, й зумів би на горбках у Малих Дубових Грядах прочитати щось на кшталт: "А вы ноктюрн сыграть смогли бы на флейте водосточных труб?"

Сухолужжя розляглось унизу на пласкій столовій долині, мовби на долоні циклопа. Навіть не маючи здібностей хіроманта, по борозенних зморшках-вулицях можна вгадати вчорашню, нинішню й завтрашню долю цього привільного села. Терпнучи від нападу хвилювання, мовби від оскомистого яблука-зеленухи, я спинив машину під гінкою тополею, схожою на граційний космічний корабель, готовий до старту.

(Продовження на наступній сторінці)