«Приватне життя феномена» Євген Гуцало

Читати онлайн роман Євгена Гуцала «Приватне життя феномена»

A- A+ A A1 A2 A3

Розказують, коли лінотипіст набирав книжку в друкарні, то сміявся так, наче батька його рідного лупцювала ватага п’яних жевжиків. Руки лінотипіста скакали на клавішах, мовби в гречку стрибали та з гречки вистрибували, щоки трусились, наче крупорушка, а з очей сіялись іскри, схожі на шмалькі приски електрозварки. Не відаючи причини (а лінотипіст за реготом і слова мовити не міг), стали реготати в друкарні складальники та верстальники, і з кожною хвилиною — все заразливіше, бо сміх — це напасть, пошесть, наслання. Надривали животи й легені, задихались і захлинались, плакали, і, звісно, всі цехи мали зупинитись, бо про яку роботу може йти мова, коли навіть ветерани виробництва й передовики належать не собі, а безпричинному реготу. Вірус цього безпричинного реготу, розказують, через одчинену кватирку потрапив на міську вулицю, на цей вірус умить захворів постовий регулювальник, що чергував на перехресті доріг. Спершу він ще якось боровся з раптовим захворюванням, та перегодом губи йому стали сіпатись, брови дригоніти, груди здиматись, як опара,— й ось уже постовий регулювальник зареготав на перехресті. А що водії таксі, трамваїв, тролейбусів та іншого транспорту ще не здибалися з таким чудом, то, зупиняючись і сигналячи, стали реготати й собі. Сміх їхній передався пасажирам, перехожим на вулицях, долинув у школи, інститути, технікуми!.. Сміялись продавці й покупці в магазинах, кіоскери "Союздруку", робітники за верстатами на заводах. Не обминув сміх ні кондитерську фабрику, ні майстерню по ремонту радіоприймачів і телевізорів, ні районні відділення міліції. Якийсь командировочний на прийомі в "Дорресторантресті" так сміявся, що його вхопив інфаркт, і коли потерпілого везли в лікарню, то, звісно, в кареті "швидкої допомоги" сміялись лікар, санітар і шофер. Навпаки, інший командировочний (ім’я забулось, на жаль, хоча й гідне зостатись в анналах історії) так реготав у дієтичній їдальні, що вмить вилікувався від задавненої виразки шлунка. Реготали в пологових будинках — завдяки сміхові породіллі народжували немовлят хутко, наче лузали кедрові горішки. А якась молодиця з Подолу народила четверо хлопчаків-близнюків, ото сміху було, нянечка потім казала: "Якби не реготала, то, може, одне чи двоє знайшлося б, а то знай заливається — ось вони легенько й повилущувались, наче зі стручка квасолі". На захисті дисертації, подейкують, один пошукувач високого кандидатського звання став сміятися саме тоді, коли мав дякувати шановним опонентам за принципову увагу до його скромної праці. Члени вченої ради при таємному голосуванні одноголосно завалили молодого вченого, проте сміх, передавшись і їм, був такий сильний, що повів гуртом до ресторану, де вже було замовлено вечерю на пошанування невдатливого кандидата, й тут вони веселились до півночі, проголошуючи тости за жерців науки, себто за самих себе.

З якихось дивних причин цей гомеричний сміх не хлюпнув тоді за межі столиці, а якби хлюпнув? А якби зареготала Наддніпрянщина й Слобожанщина, Полісся і Поділля, Буковина й Волинь? А також великі наші міста — Харків, Донецьк, Львів? Та якби до їхньої спілки пристала Одеса, яка й так ніколи не перестає сміятися, є нагода чи немає нагоди? З Одеси сміх, що не визнає віз і кордонів, перекинувся б до болгарського Габрова, звідти до великих європейських столиць, далі через моря й океани гайнув би на далекі континенти... й засміялася б уся Земля!

Хтось годен уявити, як сміється Земля? Могли б вийти ріки з берегів, прокинутись вулкани, що задрімали ще в доісторичну епоху, спалахнути бурі, циклони, тайфуни, подужчали б землетруси, порушилася б екологічна рівновага на суші й на воді,— і, гляди, планета відхилилася б від своєї орбіти, й тоді вже ніхто не зміг би передбачити всіх можливих катаклізмів, був би геть безсилий запобігти їм.

Отож, як бачимо, добре, що той славнозвісний сміх, од котрого здригнулась була наша столиця в один із прекрасних днів останньої чверті двадцятого століття, у тяжких конвульсіях так і сконав на її околицях...

Про "Позиченого чоловіка" говорили ще до виходу в світ. Болільники на стадіонах забували про футбол, про витончені фінти Олега Блохіна, а тільки й теревенили про славнозвісного старшого куди пошлють із колгоспу "Барвінок". Майстри помазка, бритви і ножиць у перукарнях забували подеколи намилити своїх клієнтів, коли голили, або ж, навпаки, забували поголити клієнтів, коли вже намилили,— вони в запалі переказували один одному про химерні пригоди Хоми Прищепи в яблунівської спекулянтки Одарки Дармограїхи. Любителі жартів, дотепів, каламбурів умить позабували свої вже прибиті міллю, давно зготовлені ескпромти, а послугувались експромтами героя роману. На одному підприємстві — з багатими дореволюційними й пореволюційними традиціями — навіть створено комісію по організації клубу "Позичений чоловік" для пенсіонерів і престарілих, що прагнуть заслуженого затишку не біля своєї жінки, а біля чужої. Проте дуже швидко ця комісія припинила свою роботу, бо членами клубу раптом забажали стати не так пенсіонери й престарілі, як молоді ініціативні виробничники, котрим, звісно, ще рано було мріяти про заслужений відпочинок біля чужої, а не своєї жінки.

Надрукована книжка про химерника із Яблунівки так і не потрапила на прилавки магазинів — роман розлетівся ще по дорозі до книгарень. Не кожному бестселеру судилась така доля, навіть якщо той бестселер виходив із-під пера й грамотнішого письменника, ніж Хома Прищепа, навіть якщо той бестселер народився в тиші кабінету, а не в простій селянській хаті, або в комірчині, а то й на артільному корівнику.

Визнання роману стало планетарним і подеколи набирало патологічних форм. Так, наприклад, чи то з Сінгапура, чи то з Гонконгу до нашої країни було занесено моду на майки із зображенням на грудях Хоми Прищепи. Зарубіжні гангстери від легкої промисловості — до чого тільки вдасися задля живої копійки! — штампували парсуну яблунівського колгоспника такою, якою вона полюбилася всім у романі: грибок маслючок, який крізь землю пройшов і червону шапочку знайшов. На деяких майках біля Хоми Прищепи можна впізнати рідну жінку Мартоху, на інших — неймовірно звабливу спокусницю-спекулянтку Одарку Дармограїху. Не дивно, що яблунівську ловкачку ідеалізували, адже в світі капіталу і визиску люблять звеличувати всяких пройдисвітів. А ще, розповідають, у торговельному обігу користувались попитом майки, що навіть бувалу уяву вражали малюнком: Одарка і Мартоха стоять у саду, намагаючись перемогти у фантастичному герці, і їхні пишні місяці сяють так, наче неонова реклама на нічному Бродвеї. Ці майки викликали в зарубіжних любителів усякої екзотики і деградованих хіпі страшенний ажіотаж і, звісно, до Києва чи до Яблунівки потрапити не могли.

В Копенгагені ще за життя Хоми Прищепи споруджено пам’ятник: колгоспник із артілі "Барвінок" веде на налигачі породисту телицю, що дивиться на захоплених датчан очима покійного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.

З’явилась численна література про Хому Прищепу, його життя і творчість. Особливо старались усякі писаки фрейдистського толку, що ввели в літературознавчий обіг терміни "комплекс Хоми" і "феномен колгоспника Прищепи". Вони дописались до того, що назвали роман "Позичений чоловік" першим абсурдним твором не просто в сучасній українській літературі, а за "залізною завісою". Спекулюючи на чистій любові Хоми до телиці, за яку його позичено ловкачці Одарці Дармограїсі, вони крізь свої чорні окуляри зуміли побачити в романі не просто любовний трикутник, як те здатен помітити неупереджений критик (Хома плюс рідна жінка Мартоха плюс пройдисвітка Одарка Дармограїха), а навіть чотирикутник (Хома плюс Мартоха плюс Одарка плюс телиця)!

Вітчизняна промисловість не захотіла відставати від закордонної. Шкіргалантерея налагодила випуск спортивних сумок, що називалися "хомками" і "прищепками". Набули популярності сувенірні значки: Хома Прищепа, схожий на біблійного Каїна, протикає вилами-трійчатами купу гною. У вечірніх барах на Хрещатику в Києві подавали коктейль, що називався "позичений чоловік": бармен змішував у фужері на довгій тонкій ніжці двадцять п’ять грамів горілки "Екстра" з двадцятьма п’ятьма грамами горілки "Московської", доливав двадцять п’ять грамів горілки "Столичної", потім іще двадцять п'ять грамів горілки "Петрівської" — й топив у цій пекельній суміші ціленький жовток із курячого яйця.

Між деякими чоловіками-гульвісами були в ходу жаргонні вирази: "Як мені вже набридла моя рідна Мартоха", "Одвести душу в Одарки Дармограїхи", "Бігати за телицею".

А що на Україні, як відомо, є багато сіл, котрі пойменовані Яблунівками, то деякий час у повітрі пахло військовим порохом. Так, пахло порохом війни, бо кожне село вважало, що в романі "Позичений чоловік" ідеться саме про його жителів, про їхні вікопомні пригоди, а тому кожна Яблунівка на базарах, у поїздах і навіть на нарадах заявляла, що Хома Прищепа — їхній, що Одарка Дармограїха — їхня, тільки, може, називається Ганною чи Василиною, а червона телиця із зірочкою на лобі тим паче їхня! На щастя, ці суперечки за Хому Прищепу не переросли у виснажливу кровопролитну війну, бо ж матерям та ветеранам іще не забулась друга світова, яка накоїла такого лиха у світі.

На чорному книжковому ринку за роман брали такі гроші, за які сміливо можна купити породисту телицю.

(Продовження на наступній сторінці)