Діставши зі скрині разок голубого намиста, Лукія почепила на шию, а потім закортіло й знати — личить чи не личить? .Дзеркала в хаті не було й дрібненького уламка, то задумалася, а куди б можна було заглянути? Якби ж біля води, то можна б заглянути у воду, як у молодості колись. А тут — хоч у шибку заглядай) І Лукія ступила до вікна, щоб у шибку заглянути, бо ж намисто кортить побачити на собі.
У вікні кипіло літо.
И Лукія подивилася не так у шибку, як у те кипляче літо, що вирувало у вікні, мовби в ньому — в киплячому та вирую* чому літі хотіла віддзеркалитися з разком голубого намиста.
Марево спеки, яка табунами овець бігла на далекому обрії, прикотилося з обрійної далечини зовсім близько й тирлувалося не тільки на болоті, не тільки на березі, а й здолало вузьку смужку землі між берегом та хатою й розіллялося на обійсті. Марево хлюпотіло розплавленою лавою, що сліпила очі, це марево мало золотаві, жовті, червоні відтінки, які то яскравіше спалахували в мареві, то пригасали, то знову набирали на буйній силі. І косичився дим у цьому хлюпісткому мареві, понад гойдливим маревом, і запах диму вже долинав у хату.
Отак із цим разком намиста й подасться до Степана, бо давно вже не навідувала сина, не гостювала в нього.
Лукія почовгала в сіни, знову запрагла відчинити двері — й знову не змогла. Наче й на засув не засувала, а не змогла. Нітрохи з того не подивована, Лукія постукала кулаком у двері, бо, либонь, там, надворі, мав хтось бути. Мав хтось бути, щоб почув та відчинив двері. Але знадвору не почулося ніякої відповіді. Тоді Лукія ще раз постукала кулаком у двері, вже голосніше, бо мають же там, у білому світі, почути її, мають відчинити й випустити, аби пішла в гості до Степана. А що й цього разу не почули, то знову погримала кулаком, намагаючись таки достукатися до білого світу, ну чому ж її ніхто не чує, чому?
В щілини просотувався дим.
І хата зобіч так дивно зашелестіла-защеберхала, наче марево спеки затопило хату, й хоч гаряча та спека безвітряна, але зателесувалась так, мовби її гнано вітрами. Лукія здогадалася: тому й замкнено знадвору, аби в хаті порятувалася від спеки пекельної: якийсь благодійник зглянувся та змилостивився над її життям. А до Степана ще вспіє і подасться до нього не з порожніми руками, не з порожньою душею, а пісню візьме, господи, яку ж то пісню взяти?
— Ми думали, що ви їхали, аж ви пішки йшли, молодого у мішку несли, а його ноги теліпалися, а собаки заїдалися, а корови бряжчали, а собаки гарчали...
Лукія вже не стукала в двері, вдячна незнаному своєму благодійникові, який зачинив її від буйної літньої спеки, й подалася з сіней до хати, а тут уже в самих шибках зблискував, спалахував, метався пал палкий, на який обернулася спека, і цей пал палкий чи то по стінах стікав донизу, чи то по стінах спливав ізнизу догори, й чулося шваркотіння, та глухе зітхання, та якесь безсловесне чи то бубоніння, чи то мимрення. І в Лукі! попливло в очах, запаморочилося в голові, душа її застогнала від незрозумілого великого болю, який нахлинув і заполонив усе єство, і тепер уже це зболене та змучене єство запрагло вирватися з само! Лукії, з її напівживого тіла, це прагнуче волі її єство повело Лукію від вікна до вікна, з кутка в куток, єство її шукало притулку-захистку, десь мав бути цей притулок-захисток, і вона сновигала туди й сюди, марно шукаючи, не знаходячи. Хата вже зойкала, гомоніла погрозливим гомоном, який у ній проснувся десь там, на горищі, цей гомін грізнішав і страшнішав, дужчав і навальнішав, стаючи все невідворотнішим та невідворотнішим, і вже ось-ось мав повністю заполонити й поглинути Лукіїне єство, яке так і не знайшло захисту-притулку.
Задихаючись, втрачаючи свідомість, поринаючи в небуття, Лукія простерла перед собою руки, наче сподівалася щось намацати, за щось учепитися, і, в’янучи постаттю, підломилася в колінах, опала на долівку. Опавши посеред хати на долівку, вона спробувала повзти до сіней, соваючи ногами, шкребучи пальцями долівку, по якій уже розтікався дим, коливався, диму густішало та вищало. З сухим брязкотом луснула Шибка, за нею й друга, розбите скло дзеленькнуло на лавці, на столі.
І вже наступної миті Лукія відчула, що її підхоплено на руки, що вона пливе в задушливому чорному диму на чиїхось сильних руках, і вона заборсалась, наче хотіла залишитися в хаті, боячись буйної літньої спеки, пекельного жнив’яного сонця, які несамовитіли надворі, але дужі руки зграбастали її так, що не вивернешся, і Лукія тільки застогнала важким, здушеним стогоном. Уже надворі вона ввібрала свіже повітря, від якого ні в грудях не полегшало, ні в голові не розвиднилося, раз і вдруге моргнула повіками, відтак сонячна повінь засліпила їй очі, й вона заплющила їх, аби порятуватися від того безжального сонячного палу. Пливучи в чиїхось дужих руках, заплющивши очі, вона чула в собі пісню, пісню-гостинець для Степана, до нього має йти сьогодні в гості, бо ж давненько вже не ходили одне до одного.
— На горі на камені стояло два янголи... Стояли, воду лили, а летячи, говорили... Чи бачиш ти, да братче, як сиротина плаче?.. Плаче вона, ридає, до столу припадає, що матінки немає...
Юрма людей зійшлася на пожежу, стояла за похиленими ворітьми у вулиці, перемовлялася стиха.
— Де ж та пожежна команда?
— Немає колгоспних пожежників, може, й не знають.
— Хтось же їм повинен сказати чи наказати!
— А як без наказу, то вони самі не знають гасити?
— Із району могли б приїхати, якби хто просигналив.
— А сільрада? Невже в сільраді сплять? У нашій Зали-ванщині хтось за щось відповідає чи все отако?
— Господи. Отаманець помер, тут похорон, ховати треба — й нате: материна хата горить.
—• І чого спалахнула, га?
— Чого... Така суша, така спека, ото очерети на болоті й загорілись, а від очеретів вогонь перекинувся на хату. Бачте, очерети ще димлять.
— А де ж Лукія?
— Десь нема, десь на людях.
— Може, в невістки? Бо ж син помер, Отаманець наш, а тут отаке...
— Ой горе, горе.
Так перемовлялися заливанщинецькі люди, що зійшлися на пожежу, але ніхто з них гасити хату не квапився. Бо що .ж і гасити? Не хата, а курінь, нехай догорить — і по всьому, щоб не мозолити очей, бо в селі ген які хати кругом стоять, з цегли та під бляхою або черепицею, так що нехай догорає, а то наче більмо на оці.
Старенька хата не дуже й горіла, а вже тліла впівсили, бо покрівля, либонь, так змервилася, що й вогонь не брав, і дерево вже так перетрухлявіло, що не було чому й тліти.
Отой випадковий люд перемовлявся б і далі, стоячи осторонь у вулиці, аж тут над’їхав голубий "Запорожець", спинився поблизу. У машині залишився сидіти хлопчина-каліка з розумними проникливими очима, а з машини вискочила моложава жінка, в якій дехто впізнав їхню ж таки Таню Хрущиху, котра давно вже виїхала з Заливанщини, та ще вискочив її син Грицько в солдатському обмундируванні. Високий, ставний — на кілька голів вищий за свою матір — він запитав:
— Чом не гасите?
У відповідь не почулося й слова.
— А де хазяї?
Нарешті у відповідь почулося:
—і Хазяйка десь має бути.
— Либонь, подалася кудись, бо двері засунуто.
— Вернеться додому, а замість хати попелище.
Стиснувши кулаки, Грицько перескочив через повалені ворітцята й по сухому зжовтілому споришу пружною ходою подався до хати.
— О, сам надумав гасити...
— А чим гаситиме, коли й відра нема...
— Та вже не погасить...
Таня Хрущиха, зчорнівши білим вистражданим обличчям, розгублено кидала прикрі погляди на байдужий заливанщинецький люд, якого вже побільшало на кілька чоловік.
— А де ж відра? Чом не гасите?
— Нема що гасити.
— Як то нема що гасити? А хата?
— Яка то вже хата... А бабі е куди йти. Ген у невістки стоять палати порожнісінькі, хай до невістки йде.
З болота тягнуло гаром, попелом, димом, там і сям іще тлів та курівся недогорілий очерет, проте полум’я вже не біснувалося, навіть не хлюпотіло.
— Спека в цьому році ще накоїть лиха.
Сінешні двері знадвору було зачинено на клямку, а клямку в кільці заплішено патиком. Грицько зірвав клямку, шарпнув двері — й ступив у косатий дим, який густою хвилею ви-в’юнився назустріч йому з сіней.
Гомоніли, зітхали, зойкали.
— Й що він там знайде?
— Якийсь солдат, усі груди в значках, у нашивках.
— Шукає пригод, то знайде на свою голову.
Нарешті перемервлена стріха шугнула догори стрімким похапливим полум’ям, з відчинених дверей іще густіше повалив дим, було видно, як у сінях зі стелі додолу посипалися палахкі іскристі головешки.
— Ні, ви не люди, ви не люди,— кусаючи циколотки пальців, шепотіла Таня Хрущиха.— Ще не бачила, щоб горіла хата —. й не гасили.
Хтось із гурту почув — і відказав:
— О, не бачила, то подивися.
І раптом заливанщинецький люд ожив — і наче аж сахнувся врізнобіч.
— Ой, горе ж яке!
— Ви тільки погляньте...
— Хто б міг подумати...
Заливанщинецький люд тому й сахнувся врізнобіч, що з палаючої хати, з задимлених дверей вийшов солдат, горблячись від ноші.
Солдат на витягнутих руках тримав обвисле тіло баби Лукії.
— Згоріла...
— Живцем згоріла в своїй хаті...
— І хоч би крикнула, хоч би голос подала...
(Продовження на наступній сторінці)