— Немає Степана, переставився ниньки.
— Якого Степана?
— Сина твого.
Лукія і не зворухнулась, тільки чорно-воскові пальці її складених на грудях рук дрібнесенько тремтіли. Здавалося, що й не дихає, так легко дихала. Здається, що й не дивиться, так ясно дивилася. І тиша в хаті стояла така глибока, що й дна їй не вгадаєш. І сволок із вирізаним хрестом спускався мало не на самі плечі.
— Брешеш ти, Македоне,— прошепотіла.
— Правду кажу.
— Не було правди в твоїй душі — й нема. Брешеш... Вбивця ти!
— Я ж ось плачу.
— Ти плачеш? Брешуть твої сльози.
— Чому ж ти не віриш?
— Ти прийшов убити мене Степаном, а він живий... У хаті
я сама, то хто побачить? І ніхто не докаже. Йди, Македоне, з богом, мені й так уже мало залишилося на цьому світі.
— Не хочу я тебе вбивати, не хочу,— бубонів Македон,— а прийшов я до тебе побалакати разом, душа сама прийшла до тебе... І тоді, на хуторі Зозулька, не хотів тебе вбивати на третій день Різдва. Тому й порятувалася, що не хотів тебе вбивати. Весь хутір згорів, і всі погоріли, а ти залишилась — і досі живеш. Думаєш, не хотіли хлопці-поліцаї погнатися за тобою на санях? Ще й як хотіли. Думаєш, не догнали б, думаєш, сховалася б від них зимою в лісі? Де там, не сховалась б. І не було б по тобі сліду, як і по Василині, як і по її Грицькові.
— Страшний ти, Македоне... Тоді страшний, а зараз ще страшніший. Чого ж ти не дав мене вбити?.. Бо німа, а тому не боялися?
— Хоч і німа, а не тому... Бачиш, плачу.
— Ти брешеш, і сльози твої брешуть.
— Чого ти досі не сказала за мене? — схлипнув.— Жду, жду, що скажеш.
— Іще скажу.
— А я навіть подумав, що жалієш мене.
— Каїн ти й ірод,— прошепотіла.— Каїна й ірода не жалію.
— Бо не чужі ми з тобою...
— Чужіших і господь бог не придумає.
— І Степан мені був не чужий. Не буде вже більше такого чоловіка на цьому світі, як Степан. Усім помагав, чим міг. Чи не здогадувався часом?
— Про що ти, Македоне? — Спираючись на лікті, Лукія важко звелася в ліжку, сіла, подивилася на непрошеного гостя.
Наче з хреста зняли, горбився біля неї Македон Хрущ, і очі його посоловілі витріщились, мало з обличчя не повкладають.
— Пра-а-авда-а-а...
Сухий тремтячий лемент зродився на її плюсклих устах, посотавшись десь із немислимих глибин її згорьованого єства.
— Сте-е-епа-ано-очку-у-у...
Начебто серце саме болем залебеділо в її грудях.
— На кого ж ти покинув мене, Степаночку...
Важка голова на грудях Македона Хруща висіла, як нежива.
Лукія поривалася встати з ліжка, але відірватись не могла. И руки її разом зі щуплою постаттю намагалися злетіти — й також спадали. И голос її також наче аж не міг вирватися з горла. Танув у горлі, як вода в піску. Здавалося, вона поривається ото до Македона Хруща, тягнеться до нього всією своєю неміччю, усією своєю ненавистю, на яку в неї не було сили,— й не годна дотягнутися.
А він шкарубким дубовим одземком горбився неподалік, зовсім близько, на відстані руки, тільки як же ти достанеш цього ірода, цього каїна? По старому, зжолобленому реміняччю його обвислих щік їдкою їдцю сріблилися сльози.
— Тож і мій син, Лукіє... То я тобі колись за селом зав’язав спідницю на голові, коли ти спала.
Авжеж, вона почула, та не було здоров’я метнутись до нього, вчепитися пазурами, всадити зуби йому в шию.
А що йому здалося, наче вона не дочула, то повторив:
— То мій Степан, а ти й не знала.
Зрештою, Лукія не так сповзла з ліжка, як звалилася на коліна, і вже з долівки тяглася немічними руками до нього.
— Тому й плачу, а ти кажеш — брехливі сльози.
Йому хотілося долонею погладити її по сивій голові, сам жаль простягав його руку до Лукії, але вона шелестіла шепотом-воланням:
— Убивця... Проклинаю...
Мовби й не чув її лайки-прокльону, все тягнувся до неї дрижачою рукою — і водночас чи не дотягувався, чи боявся дотягнутися.
— Я ж і не знала й не здогадувалася... Проклинаю, проклинаю.
— Я раніше не признавався, а тепер от можна.
— Ой не можна ж, не можна... Господи, й за що так тяжко покарав мене?
— Мене покарав господь, Лукіє.
— Тебе покарав, бо є за що... А мене за що? А Степана за що?
— Може, хоч тепер помиримося, коли Степана вже нема?
— Щоб я з тобою помирилася? Вбивця ти, вбивця... Про одне тепер бога молю — щоб тебе покарав, щоб і плоду твого ніде не було на землі.
Македонова рука вже не тягнулася до Лукії, мертвою жердиною повисла вздовж тіла.
— Е-е, Лукіє, не проклинай так тяжко. Хіба діти в чомусь винуваті? Не винуваті діти, хай не знають твоїх проклять.
— Щоб і найдрібніший плід твій усох, щоб кореня по тобі не залишилося, каїне, іроде ти проклятий.
— А в мене ж іще є сини, живі, багато синів, і внуки,— сказав Македон Хрущ.— Залишиться коріння, залишиться.
— Всохне,— ледве спромоглася на ненависть у голосі.
І тоді він ощирився:
— А від тебе таки сліду не зостанеться, господи прости.
— Каїн...
І коліньми посунулась по долівці, й постаттю подалась до Македона, прагнучи вхопитися за ненависного свого ворога, аж він сахнувся.
— І зовсім повередилася умом!
А вона заквилила-затужила:
— Степаночку, кровинко моя!
Македон Хрущ, увібравши голову в плечі, позадкував до порога, і Лукіїн зболілий голос краяв його душу гострим ножем.
Через якийсь час вона стала навкарачки, а потім сп’ялася й на ноги. Тримаючись за лежанку, за припік, за піч, за стіну, дочалапала до порога. Тут перепочила, бо геть зохляла. Далі, пустившись одвірка, вибралася в сіни і, хапаючись долонями за сіни, придибцяла до дверей. Потягнула за клямку, але двері не відчинилися. Невже й зовсім знесиліла? Перепочила з заплющеними очима, а потім уже обома руками смикнула за клямку, тягнучи двері на себе.
Але двері не піддалися.
Двері було зачинено знадвору.
Виття йому рвалося з грудей.
Від виття-скімлення сіпалися губи, корчилися, пінилося, і в біло-сірій піні спалахували криваві цятки. Начебто чоловік чи то сам себе згризав якимось дивом, чи то в його нутрі сидів звір, і тому звірові треба ж було гамувати невтоленний голод. І він гриз та гриз нутрощі, гриз із гарчанням, із виттям, яке ото виривалося на волю, аж зуби цокотіли дрібно.
Іноді хаменався, стуляв рота, й тоді виття-скімлення на якийсь час втихало. Та чи можна приборкати всередині голодного звіра, який їсть твоє нутро? Приборкати не можна, отож голодний звір знову брався гризти й гризти, виття-скімлення знову рвалося на волю.
В хаті задихався, наче хата зусібіч душила стінами, стелею, дверима, тому-то взяв у коморі надпиту трьохлітрову банку горілки,, сала та хліба, сховав до лозинового коша — й подався геть.
Переборюючи виття-скімлення, бубонів сам до себе:
— Мої діти — це мої діти. Степана вже нема, земля йому пухом, пом’яну. Хоч і секретний син, а таки син. Такий секретний, що й мати не знала, від кого в неї Степан. І нащо сказав? Бо дурне серце заплакало, тому й сказав. Либонь, не слід було казати, але не вберігся, підвело дурне серце. Степана взяла смерть, а решта ще мої, і я не віддам їх нікому. Тільки ж Лукія ото... Лукія заповзялася звести мій рід і плід, щоб насіння не було. Маю тепер стерегтися Лукії, маю хлопців своїх від неї охоронити. Бо в чомусь винен Антон чи Василь? А винний Тихін чи Йосип? Ілько не винен, то чому потерпати мають? За кого? За дурний батьків розум? Не дам і волосинці впасти з їхньої голови.
Човгав за село, бо там на болотах ще раніше побачив Марка Суботу.
Сонце хилилося з полудня, в небі — хай би тобі хмаринка, страшна спека вже стояла не перший тиждень. Земля просила дощу, а дощу не було. Хай би линула злива, хай би й жнива перебила на якийсь день-другий, бо однаково перестояний колос стікав сухим зерном додолу! Заливанщина зів’яла й посивіла від куряви, а вода в криницях ген-ген повідступала, поблискуючи смужками-кружальцями на самому дні.
Марко Субота ще зоддалеки побачив Македона Хруща й надумав пригнутися в очереті, де хваткою скородив багнисту воду, виловлюючи всякий рибний дріб’язок, який тільки попадався собі на лихо. Авжеж, краще отак навпочіпки пересидіти в очереті, хай і комарі трохи погризуть, ніж зустрічатися з Македоном. Страх у душі сам де й не брався, коли доводилося здибатися з Македоном. І не тільки страх, а й млосний відчай, наче страшнішого чоловіка й не було в Заливанщині.
— Марку! — долинуло.
Згорбившись, і далі сидів у очереті, нашорошивши вуха. І як йому вдалося побачити? Має очі, що й крізь землю бачать. Гаразд, крикнув — та й геть подався, бо ж не полізе сюди, в затхлу твань.
— Марку, суча твоя душа!
Еге ж, так моя суча душа й побіжить зараз до тебе на поклін!
— Та як ти втопився там, то я тебе зараз витягну з драговини!
Марко Субота й сам нестямився, як ноги його випросталися, і він вигулькнув несподівано в очереті неподалік від берега.
— Не втонув? То йди-но сюди й неси рибу.
Македон, сапко дихаючи, понуро спідлоба дивився, як той суне через берег і лепеху.
— Я до тебе в гості, а ти втопився в багні.
(Продовження на наступній сторінці)