— Коли на тонку прядете, хоч не втрачайте ясного розуму... Вам батько сказав про золото, а батькові його батько, а тому його предок. З покоління в покоління передавали золото, еге ж? Та чого ви мовчите, коли на тонку стали прясти? Чи я вам не онук? Негоже таємницю з собою забирати в могилу, на тому світі золото вам не знадобиться, правда?
— Яке золото?
— Пригадайте, пригадайте! Може, ви забули, поки вам відняло язика? Але ж тепер язик говорить! Упізнали Калістрата й пригадали, як він із бандою ввірвався колись до вашої хати, як бабу Домку били, поки вбили.
— Ми ж із голоду пухли, яке золото?.. Хліба не було, картоплі не було, а вони прийшли по золото!
— Е-е, не такий дурний Калістрат, щоб прийти по золото, а золота нема! Такого хитрого пошукати! Ніколи не тонув, завжди випливав. І хоч би раз тобі попався, то ні. Думаєте, він і тепер сухим не вискочить? А не я буду, коли не вискочить! Ото ж бо й воно, що не став би він Домку дурно бити, о!
Вадим почав гніватися на бабу Лукію за її непоступливість. Либонь, геть розуму збулася, якщо у могилу дивиться, а за свої скарби тримається.
— Може, для того вам бог і повернув мову, аби ви мені за золото сказали.
— Дитино моя...
— І готовеньких правнуків для вас розстарався, бо моє серце м’яке, то ви й про них подумайте.
— Ох, Вадику...
— А я вже зумію зберегти ваше золото. Родове золото? Родове. То чого має пропадати? Повинно й дістатись родові, себто мені й завтрашнім нащадкам.
— Немає...
— Як то немає?
Знетямлюючись, Вадим ступив до баби Лукії, несподівано сам для себе шарпнув її за благеньку кохтину, аж голова стареча сіпнулася і, здається, мало вирячені очі не шарпнулися на бабиному обличчі.
Тут до хати ввійшло два мовчазні чорняві хлопчики, а слідом за ними і їхня чорнява мати.
— Ох, спека геть зморила...— озвалася вона, відсапуючись від сонця.— Ох, і нудно ж тут, здуріти можна... Вдома хоч ванна і душ є, а тут напівпересохле болото, жаби кумкають і ґедзі жаляться. Я б до цієї хати і не зайшла, якби не ґедзі, а то загнали. То їдемо? А казав, що в баби спадщина велика. А яка в неї спадщина? Клапоть землі, мазанка та болото кругом. Ніколи більше сюди не приїду. Теж мені дача. Всі мої знайомі сміятимуться, як побачать таку дачу... А що з бабою, спить?
Лукія і справді лежала з заплющеними очима.
І раптом Вадим злякався.
— Бабусю! Бабцю! Бабусенціє! Невже ви заснули? Ой, не спіть, до вас правнуки навідалися, надивіться на правнуків, потіштеся. Не засинайте!
Чорнява жінка з гидливою гримасою дивилася на Вадима, як низько нахилився над убогим ліжком, над старою немічною жінкою.
— О, прокинулася! — зрадів, коли баба Лукія кліпнула важкими повіками, подивилася застиглим сірим туманом очей. О, він таки справді зрадів, що вона не віддала богові душу, бо як би тоді допитався про те, що його найдужче завжди цікавило, про що нарешті зважився заговорити відверто, бо скільки ж зволікати, вже й так пізно.— І говорите, бабо? Ну, обізвіться ж, бабо!
— Ти біля старої — наче мала дитина,— зітхнула чорнява жінка.
— Бабо, озвіться, озвіться! Ви говорите, бабо? Ви знову не позбулися мови? — у щирому розпачі бився онук над бабою.
—^ Йдіть уже, діти, йдіть,— озвалася Лукія.
— О, ви говорите!..— аж засміявся Вадим від радості.
— Ото ще диво яке — баба говорить,— глузливо прошепотіла чорнява жінка.
— Йдіть уже, діти, йдіть,— кволим голосом просила баба Лукія.
— Ідемо! Ідемо, щоб вас не тривожити. Відпочивайте й не виходьте більше надвір, бо спека, бо сонце так і смажить. Ну, спочивайте.
Він узяв чорнявих хлопченят за руки, слідом за ними пішла й чорнява жінка.
— Аж чудно — так любиш цю селянку,— мовила.— У тебе ж зовсім не таке серце. У тебе холодне серце. А тут — любиш. Вона що — виняток?
— Виняток,— пробубонів.
І вже коли сиділи в машині, з раптовою люттю вибухнув:
— Виняток!
Чорняві хлоп’ята спершу переглянулися злякано, та зразу ж дружно й щиро засміялися.
Македон Хрущ ішов серединою дороги, опустивши голову на груди. Машини, що наздоганяли його, сигналили, так само сигналили машини, що мчали назустріч, але він чомусь не чув ні одних, ні других. То мусили обминати п’янюгу. Авжеж, п’янюгу, бо хіба тверезий чоловік вилізе на проїжджу частину дороги, аби скочити під колеса? Ото добре, що всі шофери траплялися тверезі, об’їдуть його, покрутять пальцями біля скронь — і далі.
Аж одна стрічна машина таки не зминула. Зменшила швидкість, уперлася бампером у Македона Хруща, а він уперся в машину — й мусив зупинитися. Звів із грудей важку голову, подивився перед собою.
— Смерті шукаєте? — загорлав Вадим, вискакуючи на дорогу.
— А-а, це ти, міліціонер... А ти, бачу, захотів стати вбивцею?
— Та ви що! — обернувся на печеного рака Вадим.— І зовсім пропили глузд.
— Я з горя.
— Та з якого ще горя? — закричав, наче блекоти об’ївся.
- Помер Отаманець.
— Який Отаманець? — першої миті навіть не встиг розгубитися Вадим, почувши несподівану звістку.— Я сам — Отаманець, я живий.
— Помер Отаманець,— повторив Македон Хрущ.— Голова колгоспу.
Чомусь уперто не хотів назвати Отаманця, голову правління їхнього колгоспу, Вадимовим батьком. Він погойдувався перед машиною, голова погойдувалась на грудях, довгі руки погойдувались двома дровеняками-жердинами. Від нього й справді тхнуло горілкою. Вадим приреченим поглядом глянув у машину на трійко своїх пасажирів, наче хотів упевнитися, що вони також почули те, що й він. Але трійко його пасажирів були безтурботні, мати бездумно пригортала наморених від спеки хлоп’ят.
— Та не міг він померти!
— Помер... Це така сама правда, як я от стою живий перед тобою.
— Коли?.. Як?.. Навіщо?.. Чого він помер?
— Я тобі співчуваю, хлопче...
Вадим сів у машину, здав назад і, вивернувши руля, різко об’їхав Македона Хруща, який стояв посеред дороги, а вже потім нарешті Македон Хрущ зрушив із місця.
Дивлячись під ноги, звісивши голову на груди, стиснувши кулаки, він повільно чалапкав, наче ноги вгрузали в розплавлений асфальт. Набряклі очі витріщилися, під очима висіли руді мішки, зуби ощирилися, наче Македон Хрущ хотів загарчати, ось-ось уже й загарчить. Машини обминали його спереду і ззаду, аж —поки на сільській околиці звернув праворуч і подався понад болотом.
— А я знаю, чого він помер.
Начебто й не Македен Хрущ пробубонів, а язик його сам розтеревенився в роті.
— Отаманець... А який він Отаманець?.. А який ти Отаманець?
Здавалося, слова слиною стікали через кутики вуст і там зупинялися пухирчастою піною.
— Нема Степана...
Спинився, по-волячому покрутив кістлявою головою на жилавій шиї.
— Нема Степана, а я от... а я от є...
Оглянувся на село, на поле через сухе болото, на якому проблискували сірі латки води.
— І куди я йду?
Зрушив із місця і вже тоді сам собі відповів:
— О, я знаю, куди я йду... Вона ще не знає, то я їй скажу.
Човгав ногами, й курява хмарками спурхувала з-під його ніг.
— Я їй скажу, й поплачемо вдвох.
Ось і хата Лукіїна. Ворини біля обійстя поперехняблювалися, ворітцята майже впали на сухий зжовтілий спориш. Кілька вишеньок побіля хати і на городі поскособочувалися, бо все потребує догляду, а нема рук. Городина така хирлява, як і все кругом. Постоявши біля ворітцят, Македон Хрущ почовгав по моріжку до хати, що стояла ближче до болота.
— А де ж Лукія?
Сподівався побачити на обійсті, але хазяйки біля хати не було, то, згорбившись, переступив зачовганий поріг до сіней. І тут, у сінях, що тхнули сажею з комина, знову озвався:
— Де ти, Лукіє?
Відчинив двері до хати, переступив поріг. У кутку, де ви-
сіли в вишитих рушниках старі ікони, примарно світячись божими ликами, на дерев'яному ліжку видніла Лукія. Сухенька та кістлява, скидалася на горстку витіпаних конопель. Македон Хрущ бухикнув у кулак, даючи про себе знати, але Лукія не ворухнулась.
— Спить, либонь...
Човгнув по долівці ближче до ліжка.
— Я не сплю,— озвалася Лукія, ледь-ледь повертаючи голову в його бік. Очі її скидалися на небо в негоду.— Ти чого прийшов, Македоне?
Він жував губами, наче пережовував жили.
—і По мою душу?
Обличчя його скривилося, губи скривилися, він схлипнув несподівано, міцно змружив повіки, і з-під міцно змружених його повік бризнули сльози.
— Чого ж ти плачеш, коли прийшов по душу? Бери без сліз.
— Жаль мені тебе, жаль мені себе, а сказати мушу.
— Ой, не жалій мене більше! — хотіла скрикнути, а тільки прошелестіла.— Від твоїх жалів душа моя кривавиться... Все перед очима хутір Зозульки!
— Та нема вже того хутора Зозульки, нема!
— Ой, є!
— Приснилося...
— Ой, не приснилося!
Македон Хрущ схилився над ліжком, і з його очей на Лукію скрапнули сльози. .
— Себе жаль і тебе жаль... Нема Степана.
Лукія мовчала, бо почуте не дійшло до ТІ тями.
(Продовження на наступній сторінці)