— Та вона ж не говорить...
— Чому не говорить? — забелькотав п’яний Марко Субота, похитуючись.— Чому не говорить?
— Та вона знову оніміла...
— Чому оніміла? — белькотав Марко Субота.— Чому оніміла?
Бабі Лукії, взявши попід руки, допомогли звестися з землі.
— Бабо, ваша хата згоріла,— хтось мовив до неї.
Стара й не глянула на хату.
Й тоді Наталя Семенівна закричала:
— Мамо, чого ви мовчите?
А вона мовчала, наче й не чула, і її плюсклі вуста ледь-ледь ворушилися.
— Вона знову замовкла! — якось аж завив внук Вадим.— Ну чого ви мовчите, чого? Ну ж бо озвіться!
Сутулячись, ставлячи врозкидь ноги, він подався геть від онімілого заливанщинецького люду. Натрапивши на покорчену стару вишню, притулився лобом до стовбура, вдарив по ній одним кулаком, ударив другим кулаком:
— Заціпило бабі! Знову заціпило! О, хай би говорила; бо хто мені за те золото розкаже? І не покаже й не розкаже. А є золото, є. Марно б язиками не плескали. Хоче в могилу забрати. А нащо їй золото в могилі? Там раніше те золото передавалося з покоління в покоління, тепер воно моє, моє, а вона задумала пограбувати мене! Пограбувати задумала! А щоб тобі вже й не розціпило.
Вадим бився лобом об вишневий стовбур, бубонів та бубонів злі слова, а заливанщинецький люд вважав, що він за батьком названим своїм побивається, над бабиною бідою журиться, бо зразу ж стільки горя звалилося на голову його молоду.
Не глянувши на спалену хату, яка ще курілася димом, баба Лукія вийшла з людського занімілого гурту. І посноване павутинням зморщок обличчя опромінилося відблиском благосного усміху, що йшов десь із далеких глибин П єства. їй дивилися вслід: куди вона йде?
Човгаючи, ледь переставляючи ноги, вона витіпаною худою постаттю повільно пересувалася вузькою вуличкою-стежкою поза городами.
Зненацька слідом за нею кинувся Марко Субота. Наздогнав і, розмахуючи руками, щось заговорив до неї, тільки заливанщинецькі люди не чули.
А він казав:
— Лукіє, то я тебе спалив!
А вона йшла й не чула.
— Чуєш, Лукіє, то я знехотя підпалив твою хату, бо вогонь перекинувся від болота, а я на сухе болото кинув сірника.
Баба Лукія ледь-ледь усміхалася.
— Я не хотів! Не хотів! Не хотів...
А вона поволеньки йшла й усміхалася.
Ошелешений, наче загубивши рештки глузду, Марко Субота зупинився й збожеволілими очима дивився їй услід.
Баба Лукія втратила мову, тяму і йшла невідомо куди, йшла просто в білий світ, який розливався довкола гарячою жнив’яною спекою.
Людський натовп непорушно стояв біля згарища.
Й тоді в людському натовпі спалахнув, різко вдарив якийсь гострий болісний крик, чи крик-застереження, чи крик-попередження, і, наче пробуджений тим криком, від стовбура вишні відірвався очманілий Вадим, роззирнувся на всі боки, побачив уже далеченько у вулиці хистку постать баби Лукії і зрушив із місця.
Йшов назирці за бабою Лукією, наче вона повинна була його кудись неминуче привести, а він мав пильно стежити за нею.
І ніхто не знав, що йде баба Лукія до свого сина Степана, який для неї не помер, залишився живим, бо сини для матерів не вмирають, і вело II до нього втішене невимовною радістю зряче материнське серце, яке не обманеш і не зневіриш.
— Діва Марія Христа вродила... алілуя й алілуя... Христа вродила... А ізродивши, понесла купати... алілуя... а Окупавши, та й загубила...