Машина рушила, й районне містечко в морі літньої спеки рушило за вікнами машини.
Міцно стиснувши губи, Наталя Семенівна мовчала.
Вже на околиці Таня озвалася:
— Куди ми їдемо?
— А думаєш, я знаю, куди ми їдемо? — несподівано озвалася Наталя Семенівна.
Машина котилася по дорозі, обіч слалися поля, на яких уже ,в золотаво-голубому мареві видніли комбайни.
— Я й сама не знаю, куди ми їдемо,— по мовчанню додала Наталя Семенівна,— а тільки мені хочеться якомога далі втекти звідси.
— Зупиніться,— раптом наказала Таня.
— Чому? — здивувалася Наталя Семенівна.
— Та зупиніться ж! — іще рішучіше наказала Таня.— Від кого ви тікаєте?
— Ти... ти злякалася? — звела брови Наталя Семенівна.
— Від кого ви тікаєте? Я не хочу тікати разом із вами. Чого мені боятися? Я вас не боюся, я нікого не боюся.
Наталя Семенівна зупинила машину в полі поміж пшениці. Помітивши, що її руки на кермі тремтять, вона якось похапливо опустила руки на коліна й стиснула кулаки. В неї не було гніву на Таню, а тільки безмежна спустошеність у собі.
— Я все знаю,— мовила Наталя Семенівна.
— Я знаю, що ви знаєте,— не забарилася з відповіддю Таня.
Цікаво, звідки в неї ця впевненість, адже їхнім потаємним стосункам так багато років, а довідалась вона зовсім недавно та й, можна сказати, випадково?
— У вас діти?
— Двоє синів.
— Грицько в армії? А зі Степаном таке нещастя...
— Вони мої діти, я їх люблю.
— А він...
— І він їх любив!
— Очевидно, хто ж заперечує...
Наталя Семенівна й не заперечувала, й не сумнівалася, що він любив своїх синів. Адже це були його діти, він був їхнім батьком. Він любив свою потаємну сім’ю і в своєму передсмертному листі признавався в своїй любові, бо відчув, що критися більше нема потреби. Так, у нього був законний син Вадим, якого вони взяли з дитячого притулку. Взяли з притулку чуже немовля — і всиновили. Скільки подруж вдається до таких вчинків, відчаявшись мати своє кровне потомство? І вони вчинили так само. Наталя Семенівна була впевнена, що Степан не спроможний мати своїх дітей. А він ніколи їй не дорікнув! Жодного разу не дорікнув. Навіть у хвилини сімейних розладів, коли будь-яке безконтрольне слово здатне зірватися з язика. Як він усе-таки шанував та оберігав її самолюбство! Як він шанував та оберігав самолюбство Вадима, в чиєму серці не було ніколи жодного сумніву.
Шанував та оберігав почуття своєї законної родини — й водночас мав другу незаконну родину, яку, безсумнівно, любив.
То кого ж він любив по-справжньому?
Чи можна по-справжньому любити дві свої родини,-такі несхожі, такі різні?
Чи можна жити подвійним життям, явним і таємним, і в кожному з цих двох життів бути щирим і не криводушити?
А може, він криводушне і в явному, і в таємному?
А може, він криводушне у тому, в таємному?
О, ні, ні, зовсім ні, в тому своєму житті, в потаємному, він не міг криводушити, був щирим, адже вона знає вдачу Степана Андрійовича.
Скрізь він був щирий, у всьому.
А як же чинити, як поводитися сьогодні їй?
Такі думки спалахували в голові, спалахували й гасли. Але вона вже знала, як поводитиметься сьогодні. Принаймні знала, як поводитиметься з Танею і що їй казатиме. Авжеж, дивно, що посадила в машину, повезла аж сюди, в поле. Можна було б поговорити й там, біля лікарні. Злякавшись сама невідомо чого, тільки налякала цю жінку з Польової Лисіївки. Мабуть, таки захотіла завадити їхньому останньому побаченню! Так наче їхнє останнє побачення щось мало додати до безлічі їхніх колишніх побачень.
Оті б колишні побачення обірвати,— але ж не було змоги.
А це побачення обірвала,— навіщо?
— Чи усвідомлюємо з тобою, Таню, хто такий був Степан Андрійович? — озвалася гірко.
— Я усвідомлюю,— стиха відповіла Таня.
— Хто він такий не тільки для нас із тобою, а й для дітей? Ти ж тільки подумай — для людей він кришталево чистий чоловік, без плям на совісті.
— Я знаю.
— Він жив тільки для інших... Колгосп, колгосп, колгосп!.. Люди, люди, люди!.. Треба, треба, треба, треба!..
— Це правда.
— За ним ніколи не водилося такого, що кидало б тінь на його честь.
Таня глибоко зітхнула.
— Він справжній лицар без докорів совісті в уяві всіх — і в колгоспі, і в районі... І раптом — отаке подвійне життя, як у вас. Значить, подвійна совість? Подвійна честь? Подвійні принципи — одні для себе, а другі для людей та для начальства? А чи може собі хтось уявити, що Степан Андрійович — наче медаль, у якої є лицьова та зворотна сторона... И тут не втямиш, яка з них справжня. Як подумати — наче обидві сторони лицьові!
Дивлячись у поле через бокове скло, Таня сказала:
— В нього одна сторона лицьова.
Жарт наче сам зірвався з уст Наталі Семенівни:
— А яка в нього справжня лицьова — лицьова чи зворотна?
Таня подивилася на неї припухлими сердитими очима:
— Одна в нього, лицьова!
Наталя Семенівна зчепила пальці рук, сказала жорстко:
— Авжеж, лицьова в нього таки одна. Має бути одна! Для всіх, у тому числі для мене і для тебе. Люди його шанують — і повинні шанувати ще більше... І на цій справжній його лицьовій стороні немає для вас місця, Таню, ви повинні розуміти.
— Є, є! — скрикнула Таня.
— Коли є, то тільки на зворотній. А про зворотну знаємо тільки ми вдвох, більше ніхто. Знав іще він, але його вже нема. Коли ти по-справжньому любила його... коли по-справжньому ще любиш, то повинна усвідомити: вас на лицьовій стороні медалі його життя — нема. Хіба, признаюся, перед кончиною він сам у всьому переді мною висповідався в усьому. Прочитати його лист? Думаю, не треба. І сказав про дітей. І сказав про спадок, який хоче залишити дітям... Так беріг свою таємницю, такий був сильний, а тут запанікував. З ким не буває, навіть із сильними! Простимо йому хвилинку душевної слабості в такому стані. Про це знатимемо тільки ми вдвох, а ми постараємося, щоб для всіх він залишився людиною без докорів совісті. Правда?
Таня мовчала, втупившись перед собою.
— Чому ти мовчиш?
— Я не знаю, що сказати... Я ніколи не відмовлюся від того, що було, від Степана Андрійовича... Як можна відмовитися?
— Я й не кажу, щоб ти відмовлялася.
— Але ж... ви кажете, кажете!
— Внутрішньо, потай, про себе, авжеж, слід берегти пам’ять про таку людину... Рідкісну людину... Але не треба про це кричати на кожному перехресті. Храм пам’яті — у своїй душі, потай від інших, але не на людському ярмарку, не на загал. На ярмарку найсвятіші почуття перестають бути святими, а стають ярмарковими... Жодного вчинку, який би завдав шкоди пам’яті Степана Андрійовича! Ніхто й ніколи не повинен довідатися про те, що знаємо ми вдвох, що знав іще він.
— Ви кажете, кажете,— розгублено бубоніла Таня.-^ Я й не знаю, що ви кажете!
— Тільки слова любові й великої шани до Степана Андрійовича.
— Випустіть мене, випустіть!
У голосі її дзвенів розпач. Смикала ручкою дверцят, намагаючись відчинити, намагаючись вирватися.
— Як добре було, коли вас не було... в нашому храмі!
— Сліпий, нерозсудливий егоїзм — це ще не любов...
Але Таня, здається, вже не чула цих слів. Дверцята відчинилися, вона вивалилася в куряву польової дороги і, схлипуючи, проворно подалася геть. Спаленівши, Наталя Семенівна сиділа, не відаючи, що ж їй чинити, куди їхати. Бездумно дивилася в поле, залите по горбках жовтими хвилями достиглої пшениці.
Й невже все це горе — від Лукії? Тому, що заговорила, а син так зрадів із несподіваного дару материної мови? Краще було б, якби мовчала...
Розвернувши машину, поїхала слідом за Танею, що квапилась до районного містечка, яке ген-ген видніло за стіною зморених від спеки садів. Обігнавши агрономшу з Польової Лисіївки, зупинилася, відчинила дверцята.
— Сідай, підвезу, бо дорога неблизька.
Таня вдала, що й не помітила машину.
—і Я ж винувата, що завезла тебе на край світу.
Круто нагнувши голову та ще відвернувшись убік, Таня йшла швидкою ходою, нічого не чуючи, нічого не помічаючи.
— Спізнилась ти, спізнилась, жінко.
Наталя Семенівна дістала з шкіряної сумочки отой лист, адресований до неї, і порвала на дрібні клаптики. Потім дістала ще й другий лист, який вона сьогодні вперше прочитала в лікарняній палаті. Другий лист було адресовано Тані, але з лікарів ніхто на те не звернув уваги. У цьому листі він прощався з Танею і дітьми, просячи в них прощення невідомо за віщо. Ніхто з них ніколи не довідається про це послання, його зміст. Навіщо? Крім шкоди, це нічого не дасть.
І дрібні білі клапті порваного листа посіялися поміж запилюженого придорожнього полину...
(Продовження на наступній сторінці)