— І хоч яке славне ваше дерево, а то ж дупло трухляве, ой, дупло!
Народ гримнув реготом, що баба Лукія назвала дуплом трухлявим шанованого всіма, обвішаного орденськими колодочками Калістрата Сильвестровича. І він сам, почувши таке, завовтузився за столом і засміявся, зрозумівши, що стара баба жартує. Як уміє, так і жартує, що ти з баби візьмеш?
— Оте трухляве дупло все ваше дерево і споганило.
— Ти, бабо, вітай молодих, а не сварися?
— Хай би не було того дупла на вашому дереві.
А Харитон Барвінок, хазяїн, що віддавав свою дочку Ольгу за молодого вчителя, вже з-поміж юрми виборсувався, бо занепокоїлась його душа, ой, заболіло чомусь душі.
Баба Лукія гриміла в мікрофон:
— Отак-о, людоньки, вони й повдиралися до хати посеред ночі. Двері — на клямку, вікна позатуляли рядюжками, зв’язали матір мою Домку мотузком — і давай бити ногами. Де золото, мовляв, та де золото, признавайся за золото. Господи, а яке ж золото, коли в хаті голод! Макової росинки в роті не було ні вчора, ні ниньки, вже б і мишей їли, та мишей нема, вже б і горобців ловили, а як ізловиш, коли нездужаєш ногою ступити.
Лукіїн голос гуркотів над обійстям, а що баба не вміла тримати мікрофона, він у неї танцював у руці, то голос геть тихішав, слів не втямиш, а то слова лунали громом, і той грім також було важко осягнути.
Марко Субота,, доходячи якоїсь дивної тями після сп’яніння, вже прикусив язика, вже не під’юджував стару бабу, відступивши від неї трохи вбік, за яблуні.
Молодий із молодою уже не горнулись одне до одного, сидячи насторожено, випроставшись.
Зелено-рудий дід Калістрат. Сильвестрович біля них наколющився гінкою кістлявою постаттю, а гурт родичів біля зелено-рудого діда нагадував розколошканий мурашник.
Нарешті хазяїн Харитон Барвінок, у якого розпашіле обличчя скидалося на віхоть вогню, вихопився під яблуні:
— Віддай, бабо, мікрофон, а то верзеш казна-що.
Та не встиг він іще відібрати мікрофон, як перед ним де й узявся Вадим, онук баби Лукії, захистив її грудьми.
— Хай говорить! Хай скаже!
— Хто справляє весілля? — сіпнувся до нього несамовитий Харитон Барвінок.— Я справляю весілля. А ви вдвох із бабою задумали спортити? З оцією проклятою бабою?
— Хай говорить баба! — закричали з гурту.
— Говоріть! — наказав і Вадим, розпростуючись плечима.— Чом баба проклята? Нормальна.
— ...Отой Калістрат б’є мою матір Домку ногами в груди й допитується, де золото.
І тут чомусь розсердився Марко Субота:
— Вже казала про золото!
— А де ж те золото, як нема? Коли голодні й попухлі? У матері Домки не було здоров’я, щоб плакати, а в мене тільки очі дивляться, а теж нема здоров’я.
Харитон Барвінок знову спробував забрати мікрофон, але внук заступився:
— Баба Лукія вітає молодих!
Калістрат Сильвестрович зводився з-за столу, хтось хапав його за плечі, але зелено-рудий дід як затявся йти, й родичі його також ворохобилися, збираючись разом із ним. Деякі з них кричали:
— П’яну бабу спустили з ланцюга!.. Кляту-прокляту бабу!
— Не дамо обмовляти чесного Калістрата Сильвестровича!
— Тут паплюжать героїв!
— А міліція дивиться куди?
А Вадим усе не підпускав оскаженілого Харитона Барвінка до баби:
— Заговорила — хай говорить. Бо стільки ж мовчала! Намовчалася. Де ще таке почуємо? І хто ще таке скаже?
— Значить, хай плеще язиком?
— Плеще? Баба Лукія ніколи не плескала, бо мови не було. Хто скаже, що баба Лукія брехуха? Ніхто за нею не пригадає слова брехні. Та нема такої чесної, як вона!
— Бо мовчала?
— Бо говорить! Бо тепер говорить!.. А ті, що раніше говорили,— багато про себе чи про інших наговорили правди? Багато про себе призналися? Ваш сват багато признався? А мову ж йому не відняло, га! Чи відняло, коли мовчав? І досі без мови, га? Чи не тією мовою говорить, га? Та в бабиному мовчанні було більше правди, ніж у чиїйсь щоденній балаканині, от!
— Але ж тут іще не слідство, ти що, ведеш слідство?
— Я веду слідство? Хай баба говорить, чого полякалися? Говоріть, бабо Лукіє!
Весілля, яке ще недавно вирувало, сміялося, пило горілку та закусювало, жартувало та обіймалося,— це весілля тепер у багато цікавих та хмільних очей дивилося на бабу Лукію, що несподівано випхалася перед великий людський загал, та прислухалося до балачки поміж Харитоном Барвінком і ошалілим знетямленим бабиним внуком міліціонером Вадимом, та ще ж поглядало на скваснілих на виду молодого і молоду, та ще ж особливо приглядалось до зелено-рудого Калістрата Сильвестровича і його родичів.
А зелено-рудий Калістрат Сильвестрович в оточенні родичів таки виборсався з-за столу, тепер вони непевною хвилею погойдувалися під напнутим над їхніми головами рожевим пластмасовим накриттям, а тому в пропущеному через те накриття сонячному світлі всі вони видавалися неправдоподібно рожевими, помолоділими, і навіть рудо-зелений Калістрат Сильвестрович з нагородними планками на кістлявих грудях видавався передчасно постарілим рожевим хлоп'яком із рожевою бородою.
— Говоріть, бабо Лукіє! Візьміть ближче мікрофон до рота.
— А що казати? — Баба Лукія слухняно притулила ближче до рота балабушку мікрофона, й голос її загуркотів над подвір’ям.— Уже мати більше не встала... Що наголодалася, що збили, хай господь милує.
' — А других бандитів не пам’ятаєте?
— Якби побачила отак, як Калістрата, згадала б, чого ж ні... Якщо їхні кісточки в землі ще не зітліли... Бачте, з весілля тікає виродок, не хоче слухати стару бабу... А я ж тоді була молоденька, добре бачила... А як збили мене, то я й заснула, скільки спала — не знаю, тільки вже проснулася без мови. Бо відбили мені мову, Калістрат відбив разом із другими... Тоді в Заливанщині таке творилося, не приведи господь! Ніхто за матір не питав і не питав за мене, чого мовчу. Ніхто не питає, а я й не кажу, бо кому скажеш, коли тіні замість людей ходили. І тіні мовчали так само, як я.
Марко Субота притулився грудьми до яблуні. Страшно було йти з весілля й страшно було зоставатися. А коли згадають, а коли не забудуть, що то саме він вивів бабу Лукію з літньої кухні? Сиділа там, нищечком співала для себе, хай би співала забутих пісень, які лише в її голові тримаються, більше ніде, так ні ж, вивів її з літньої кухні та ще наказав вітати молодих. Наказав вітати він, Марко Субота, значить, він іще страшніший за спільника. Господи, чи йому було мало того, що почув балачку баби Лукії з Македоном Хрущем? Та чи йому треба знати, що нарозказувала баба Лукія про окупантів, як ото Македон Хрущ писав по стіні відрубаною дитячою рукою? А потім ще подався до старої баби пособляти по господарству, бо просить чоловічих рук, добре, коли його не бачили в баби, а коли бачили? Та ще ж і залицяння намислив, упившись оскаженівки. І чому один чоловік живе — розуму наживає, а він, Марко Субота, сам себе не береже, з розуму виживає, десь та скочить у халепу?
Калістрат Сильвестрович поки йшов понад пластмасовими листами накриття, він то рожевим був, то заголубів раптово; а то вже фіолетовим сяйвом спалахнув; і то на жовтого обернувся; а то гарячим червоним кольором засяяв. Він хутко міняв кольори, кольори на ньому спалахували — й гасли, спалахували — й гасли, аж поки таки вибрався з-під барвистого накриття, яке захищало від жнив’яного сонця, й тепер обернувся-таки на зелено-рудого діда, обличчя в якого було побите мертвотними коричневими плямами, й такі самі мертвотні коричневі плями темніли на його довгих руках, які звисали нагаями. Йшов поміж людей рівно, зовсім не горблячись, і дивився прямим орлиним поглядом відважної людини, яка ніколи в житті не боялася, так само не боїться й тепер.
Здавалося, рій родичів, який супроводжував Калістрата Сильвестровича, шукає в нього захисту, бо завжди знаходив у нього захисток і підтримку.
Вадим забрав у баби Лукії мікрофон, мовив до Калістрата Сильвестровича:
— А ви не до мікрофона?
— Розбалакалися,— стиха поміж родичів проказав той.— Добалакаєтесь... Я з вами не тут побалакаю.
І обличчя в родичів проясніли, бо родичі почули, що не тут побалакає Калістрат Сильвестрович, не тут, а таки побалакає.
Харитон Барвінок стояв ні в сих ні в тих, геть збаранілий на виду.
Калістрат Сильвестрович сів у "Волгу" за ворітьми у вулиці, машина рушила, за нею покотилося ще кілька машин.
Молодий звівся за столом, стиснув молоду за лікоть:
— Поїхали, Олю.
— Куди? — В неї в очах стояли сльози.— Куди поїхали?
— До нас. У нас відсвяткуємо весілля. А сюди я більше ні ногою.
— Як то більше ні ногою? А школа, а твоя робота в школі?
— Тут я ніколи не вчителюватиму. Поїхали.
— Як же так? — і зовсім розгубилася Ольга.— А весілля?
Отак без весілля? Та що тут відбувається? Де взялася ця страшна баба, хто її напоїв і напустив на нас? Хіба ми винуваті, що бабу напустили на нас? Мовчала стільки — й заговорила. Язика їй треба вирвати за такі балачки. Обмовила Калістрата Сильвестровича! Як же він тепер захиститься від баби?
Збліднувши, молодий міцно стискував лікоть молодої, намагаючись витягнути її з-за столу, але вона чомусь упиралася й не йшла.
(Продовження на наступній сторінці)