— Не все ж за книжкою! — відповів піп. — Та хоч би й схотів, то й книжок у нас нема,— додав учитель.— Хіба "Ниву"8 та "Епархіальныя Вѣдомости"9 пренумерує батюшка. Так "Ниви" ж самої не начитаєшся, а "Епархіальнихъ", то й батюшка не чита.
— А люди — де вони? — загомонів знову піп.— Городинські — дуже пишні пани, а до мужлаїв не ходити ж учителеві... Хіба до Цупченка — той таки хоч трохи закривився на чоловіка.
— А чому ж і до мужиків не піти? — спитався Марко.
— Вигадуйте! Чого там ходити? Та й люди погані. Наголо всі мошенники та п'яниці? — махнув рукою піп.
— Ні,— сказав Марко,— мені здається, що коли вчитель хоче освічувати народ, то він повинен його знати добре і не цуратися його. Тоді вчитель не буде сидіти одиноким на селі і не одуріє з нічого робити.
Піп почав сперечатися.
— Знаємо ми їх і так, які вони! Ви думаєте, вони поважають батюшку, вчителя? Так і дивиться, щоб менше дати за требу!
Марко згадав, як навіть Городинські казали про попа, що він уже занадто багато бере за треби. Він не схотів з ним суперечитись, бо було б то ні до чого, і трохи згодом піп пішов.
Марко лишився з учителем, і вони далі розмовляли про те, через що треба єднатися з народом. Зговорилися й про те, як далеко школа стоїть від народу. Марко доводив, що вона чужа народові вже самою своєю мовою.
— От, наприклад, скажіть, Петре Олександровичу, чи добре діти розуміють ту мову, якою ви їх учите? — спитався Марко.
— Де там добре! — махнув рукою Петро Олександрович.— Оце читаєш з ними книжку, питаєшся що те або те слово значить,— таке часом одмовлять!.. Кумедія бува!.. Я іноді записую — сміху ради... Ось постривайте!..
Він знов покопався на своєму столі і витяг звідти папірець та й почав з його вичитувати, як його школярі поясняють московські слова. Читав і сам реготався, та й справді пояснення були часом надзвичайно чудні.
— І сказати б дурні,— говорив учитель,— дак ні: поговориш з ними, то дуже тямуща дітвора, а, отже, сплете таке!
Марко скористувався з цього і почав розказувати про потребу рідної мови в школі, про те, як се робиться в Галичині. Вчитель слухав, широко розплющуючи очі, і, іноді дивуючись, питався:
— Так-таки і в гімназії — ну, скажемо, фізику,— по— вкраїнському?
— Авжеж!
— І в університеті?
— І в університеті.
— Штука, я вам скажу!
Він аж схопився з місця — так його це вразило — і почав ходити по хаті, раз у раз нервово соваючи худою рукою по білявому волоссі. Але потім зупинився.
— Ні, Марку Петровичу,— може, там так і можна, а в нас ні! — сказав він зважливо.
— Чому ж то так?
— Де ж у нас? Нема таких людей, щоб того хотіли.
— А народ,— спитав Марко.— Мільйони народу? Ви скажете, що він сам москалиться,— то правда. Але йому цього треба, і коли він того не каже, то тільки через те, що поки щo не розуміє сам своєї потреби. Треба, щоб йому це було вияснено.
— А хто ж вияснятиме? — не згоджувався вчитель.— Нема таких людей.
— Ні, є,— відказав Марко і почав розказувати вчителеві про нову вкраїнську інтелігенцію, про національний рух український.
Учитель цього нічого не знав. Він страшенно зацікавився, і вони довго розмовляли...
Вертаючися Марко від учителя, не пішов слободою, а звернув набік і пройшов аж під скелю. Слобода стояла в величезній балці, а балкою протікала маленька степова річка, виляючи то туди, то сюди. Один бік тієї балки був положистий, а другий зривався високою, у кільканадцять сажень кручею. Дольна половина величезної скелі, припавши землею, поросла чагарями та невеликими деревами, але горішня знімалась високо та стрімко і то руділа, то сіріла своїм величезним камінням. Унизу, аж над самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка; вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад. Марко побрався тією стежкою попід скелею, але не пішов у панський сад, а звернув до криниці.
Криниця била з-під скелі, з-під каміння. Тут дольня частина скелі не закривалась землею та зелом. Здавалося, неначе якась величезна сила оце тільки зараз виперла з середини з землі страшенну кам'яну велич і поставила її навіть не рівною стіною, а так, що горішня частина вистромлювалася наперед і нависала. Каміння, товсте й тонке, лежало шарами, мовби його складала людська рука; навскоси проти землі, вганяючись у скелю, воно йшло вниз і, здавалося, доходило аж до осередку землі. В одному місці скеля згори аж донизу розкололася і за тією розколюватиною поземні шари каміння ставали мало не сторчовими. І все те важко й грізно нависало над землею, і здавалося, що ось-ось воно грюконе все додолу і роздавить того необачного, що насмілиться тут бути... А воно нависало тут сторіччя...
Отож із-під того величезного каміння десь узялась вода та й витікала чистою, погожою та холодною течією. Хтось змурував з каміння цямриння над тією криничкою, ще й накрив її зверху плескатими камінюками. Над криничкою вистромилася з скелі одна каменюка — хтось поставив на їй образа. Образ був давній, і тепер на йому не було й знати малювання, але Марко знав, що, невважаючи на се, щороку на зелені святки дівчата приходять уранці сюди квітчати сього образа і скелю над криничкою, а тоді вже йдуть до церкви.
Марко любив тут сидіти. Од усього цього місця віяло дикою могутньою красою. Tpoxи одступивши від скелі, починався гайок, і верховіття найвищих дерев було далеко нижче від скелі. Марко любив іноді здиратися збоку на скелю і сидіти там довго, дивлячись, як над ним сяє ясне блакитне небо, а під ногами хвилюється зелене верховіття дерев. Але тепер він не пішов туди, а зостався сидіти тут, коло криниці. З одного боку в його була кам'яна стіна, з другого — зелена стіна з дерев. Сіре, важке, нерухоме каміння та зелений, тремтячий та хисткий лист.
Марко сидів замислений і думав довго, як зненацька почув коло себе ходу. Він озирнувсь і стрівся з Катериною.
— А! Й ви любите скелю! — промовила вона, трохи почервонівши з несподіванки.
— Люблю, навіть дуже,— відмовив Марко.
— Якби скелі тут не було, то наша Радьківка ні на що не здатна була б,— сказала дівчина.— Я часто сидю тут, роблю що-небудь.
— То оце я тепер вам на перешкоді стаю? — спитався Марко, лагодячися йти.
— Анітрохи! — відмовила дівчина.— Я завсігди тут сиділа і сидітиму ще часто, а ви поїдете і не бачитимете більше скелі. Тож я вам повинна була б поступитись, а не ви мені. Але ж, здається, ми зможемо погодитися і не вигонячи один одного: місця багато.
Вона сіла на каміння і положила на коліна до себе книжку, що принесла була читати. Марко стояв трохи оддалік, зіпершись на скелю.
Запевне, якби пані Городинська почула і побачила це, то вона дуже злякалась би — не якої небезпечності, а того, що її дочка може так поводитися з паничем, на самоті розмовляти з ним. Але Маркові дуже подобалось, що Катерина, перейнявши дечого багато від матері, не перейняла цього і так саме просто й сміливо поводилася з паничами, як і з паннами.
Якусь хвилину обоє мовчали. Нарешті Катерина озвалась:
— Це місце навіває багато думок.
— Eгe! — згодився Марко.— От, наприклад, недавнечко я рівняв сю скелю до листу.
— І...?
— І мені здавалося, що сіре непорушне каміння — то емблема довічності, незмінності; а се зелене, хистке, тремтяче листя — емблема дочасності та мінливості.
Дівчина глянула на скелю, глянула на листя і сказала:
— Я з цим згоджуюсь. А ось іще я вам скажу: я часто тут читаю і зауважила, що не кожну книжку можу я під цією скелею читати.
— Чому?
— Тут я можу читати тільки ті книжки, що враження від їх на мене ладнає з враженням од цієї дикої краси, а інші — ні. Я колись читала тут "Страшну помсту" Гоголеву — ота припадає до цієї скелі. А "Мертвих душ" я не могла б тут читати.
— Ви любите Гоголя?
— Чому ні? Я всю російську літературу люблю, опріче нових.
— А які у вас нові?
— А ті, де мужик описується,— нічого цікавого нема!
— А скажіть, будьте ласкаві, ви читали Некрасова?
— Не подобається мені.
— А Діккенса10 читали?
— Дещо... не згадаю навіть... щось дрібненьке.
— Ось я радив би вам прочитати з його хоч дещо. Прочитайте спершу його "Давида Копперфільда", а тоді "Новорічні дзвони".
— Добре! Прочитаю. Завтра брат їде на день до міста, я приручу йому здобути те, що ви кажете.
— Запевне ви добре читаєте по-французькому?
Катерина кивнула головою.
— Прочитайте Віктора Гюго.11
— Ми в гімназії вчили якісь вірші з Віктора Гюго,— вони мені не сподобались.
А ви прочитайте "Les miserables", "Дев'яносто третій рік", "Останні дні присудженого до смерті", "Клод Ге", "Історія одного злочинства", "Les chatiments"12 — тоді, може, він вам і сподобається.
(Продовження на наступній сторінці)