Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небі саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промінням і на хатки біленькі, і на верби кучеряві, і на далекий темний гай, і на широке поле... І все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавості і озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого світила тисячма рухів, голосів, пахощів, кольорів... Мов земля здригнулася, і заблищали, й заплескали хвилі світового життя...
Тільки в душі в Левантини ніщо не озвалося радісним голосом, ніщо не прокинулося, опріч іще більшого болю.
Поглянула на село.
— Не зазнала я в тобі щастя-долі, тільки слізоньками стежечки свої зросила. Нехай ті стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб і нога моя сюди на ступала більше!
Пішла не озираючись.
V
А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий і заколот. Зроду-звіку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звісно, що коли-не-коли і вкрадуть... та й то бувало на степу: хлопці пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто в двір ідуть, беруть коні — замалим не з-перед очей — та й ведуть. І не можна й спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дідом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дід не вмер, та добре ж, що незручно вдарено. А то й каюк дідові був би. І то з місяць у лікарні пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тільки чоловік зіб'ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бідолашному в пера вбитися. Он уже в скількох забрано коні: у Сивашів троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена... Руйнують, та й годі, прокляті коноводи! Уже й засідали на них, і стерегли — не пособляється. І не знати хто,— хоч би відав чоловік, де шукати. А то як украли, то вже й пиши пропало.
Найбільше за всіх клопотався Денис. Та й було чого! Скільки працював, дбав, щоб збитися на добрі коні: збився, придбав і — от тобі, маєш! В одну ніч — як вода вмила!.. Після крадіжки він аж плакав з жалю й зо злості. І досі як згадає, то так серце вогнем і візьметься. А надто ще... одно... Та цього він нікому не казав, не признавався... сам собі думав до слушного часу.
У голову заходив, міркуючи, що б його зробити.
Нарешті йому таки пощастило.
Після того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,— аж поки люди забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так після жнив украдено знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пішов до нього. Кум такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далі каже:
— От що, куме! Скільки люди не шукали коней, ніхто досі не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусі знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як коні або воли пропадуть, то як скаже де, то там і найде чоловік.
— Та невже? — зрадів Тонконоженко.
— Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходім до його!
— А що ж йому треба нести?
— Грошей. Кажуть, що треба положити скількись там рублів.
Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох із Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще більше, ніж Тонконоженка: що то скаже знахар?
Увійшли в Чорноус, зараз чоловік воли жене, вони його й питають за Гострогляда.
— А нащо вам? Чи не коні шукаєте?
— Авжеж, не що! — І вони почали йому розказувати про своє лихо і питати, чи може тут Гострогляд допомогти.
— Такий не може! Як скаже, то як ув око вліпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу він так помагав людям — од хвороби тощо, а це взявся й за злодіїв ворожити. Народ до його так плавом і пливе, бо як сказав, що ні, то вже ні, а як сказав, що буде, то вже в тебе коні дома.
Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селі та живе такий великий чоловік,— от цілком так, як город там якийсь хвалиться іноді своїм славетним ученим, чи що. А наші подорожани залюбки його слухали і з великими надіями підійшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навіть страхом.
Увійшли в хату — знахар мов і не чує їх, і не гляне. Несміливо поставали біля порога й промовили:
— Здорові були, дядьку!
Знахар ні пари з уст, мов нікого і в хаті нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли і несміливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловік іще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчині. Бере зілля і зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столі, зложив докупи. Тоді глянув на їх.
Глянув — і Денис одразу зрозумів, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.
— А, здорові, дядьки! Що скажете?
— До вашої милості,— гості вклонилися.
— Сідайте та кажіть!.. Хоч я...— припинився і так пильно на обох поглянув,— і знаю, чого ви прийшли, та все ж кажіть.
Посідали. Тонконоженко почав розказувати. Гострогляд слухав мовчки, іноді тільки покивуючи головою, мов потакуючи.
Вислухав, подумав...
— Посидьте тут, а я піду подивлюсь. Пішов з хати. Дожидаються куми, і кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.
Рипнули двері, Денис із кумом здригнулися. Увійшов знахар, сів мовчки за стіл, подумав...
— Так-так-так... Одна конячка була гніда, з лисиною на лобі?
— Вона! — скрикнув Тонконоженко.
— На передніх ногах мички білі?
— Їй-бо, вона! — Терешко аж зірвався на ноги: не міг висидіти.
А знахар спокійно та байдужно казав далі:
— А другий кінь вороний, добрий кінь.
— Ой, добрий! — вигукнув бідолашний хазяїн доброго коня.
— Так... Знаю, де твої коні. Можна знайти.
— Дядьку! Будьте милосердні! Скажіть — де! Я вже вам не пожалію!..— прохав Тонконоженко, стурбований надією побачити знову свої коні.
— Та що ж...— байдужно, не поспішаючись, одказав знахар,— можна й сказати... аби було за що.
— Та я хоч і зараз ладен... Кажіть — скільки! — поспішавсь Тонконоженко.
— Двадцять п'ять карбованців положи — матимеш коні.
— Ой, це ж начебто й дорого буде! — зажурився Тонконоженко.
— А коні ще дорожчі. Мабуть, за кожного рублів по сорок дав?
— За одного сорок, а за другого сорок і три.
— Отож бачиш. А тепер ще подорожчали коні, то вже за їх не вісімдесят три взяв би, а може, й сотню. І я ж не можу дурно робити: воно й мені стоїть. Та про мене — як знаєш...
Устав і почав знімати з кілочків зілля та розкладати на столі, мов йому вже й байдуже про Тонконоженкові коні.
Жалко було Терешкові таку силу грошей давати. Та бачив, що інак не поможеться. Спробував ще поторгуватися з Гостроглядом, дак той і не озвався. Довелося витягати гроші. Не було з собою всіх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стіл. Знахар мов і не глянув на них.
— Сьогодні в нас п'ятниця...— почав казати,— так, отже, в понеділок, як сонце зійде, підеш у Чорний яр... Знаєш? Там будуть твої коні стояти, прив'язані до великого дуба, що росте посеред яру, аж на дні.
— А як не будуть? — несміло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як гроші пропадуть?..
— Кажу, що будуть, то будуть,— сердито відказав знахар.— А коли не ймеш віри, то хоч і назад гроші забери,— мені однаково. Тільки вже тоді й коней там не побачиш.
Тонконоженко злякався й змовк.
— Та нікому й словечком не пробовкнися, аж поки додому коні приведеш. Тоді кому хоч кажи. А скажеш раніше, то й коней не побачиш, і сам біди не минеш. Чуєш?
І так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженкові мов поза спиною снігом сипнуло.
Денис спитався:
— А чи не можна б, дядьку, так, щоб і про злодія довідатися — хто він такий є.
— Ге! Чого схотів! Буде й того, що коні знайдуться! — одказав знахар.— Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тільки тоді вже повік-вічний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити,— тільки про одно.
— Та бог з ним! Мені вже хоч би коні! — махнув рукою Тонконоженко.
Попрощалися й пішли. Жалко було грошей Терешкові, та веселило хоч те, що коні знайдуться.
Пішли наші додому, а згодом, слідком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пішов полями та гаями зілля збирати. Збираючи зілля, дійшов до Гапонового хутора: він же був біля дороги з Чорноуса в Диблі.
— А що, клює? — спитав Гапон, увівши гостя в хату.
— Тонконоженкові коні... Ось двадцять і п'ять...— Він розказав про те, як приходили Терешко з Денисом.— Двадцятка вам, а п'ять рублів мої. Нехай ваші хлопці виведуть коні у Чорний яр,— так, щоб на понеділок на схід сонця були там прив'язані до того великого дуба.
— Отож-то й біда мені, що коні вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за ділом, дак я, щоб тихше було, відіслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопіт: один хворий лежить, а другого далеко послав за ділом.
— Шкода... Якби ж я знав, то я б інак якось...
(Продовження на наступній сторінці)