— Ой, горечко ж мені!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж мені робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!...
— Що озивається, ти, рюмсало?
— Воно... як янголяточко... А я ж його задавив... А я ж... Ой боже!..
— Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дівкою дитину, дак і нехай буде дитина, а то ще давити! — казав той палій, що підпалив село.
— Та хіба ж я хотів?.. Та я ж і не думав того робити... та я ж...— Парубок уже плутав, хлипаючи.
— Та чом же ти її не взяв? — питав палій. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тоді відказав:
— Я б її узяв... Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлів... а мій батько багатир на все село. Каже мені: "I в голову собі того не клади, щоб Химку сватати. Ніколи того не буде!" А мій батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив... усе ходив... бо так і порива... Ну, а то раз я на баштані був... баштан стеріг... Прибігає вона до мене: "Ой Ониську, прийшла по мене смерть!" —"Чого ти?" —"Утекла з дому, бо там мене вб'ють, як побачать". А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловіка вб’є, а мачуха ще його й піддрочує... Ну, там у курені й народилася дитинка... Взяла його Химка, положила до себе на коліна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химці з їм додому прийти. "Я,— каже вона,— піду в город".—"Як же ти підеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе візьме з дитиною?" Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далі як почала мене клясти!.. І жаль мені її, і вже чую, що й мене за серце вхопило. "Цить,— кажу,— не клени! Хіба мені самому легко?" А вона: "Та ти ж устав та й пішов, та взяв собі другу, та й житимеш із нею вік свій у добрі та, в щасті!.. А я ж піду попідтинню!.. Та мені ж через його тільки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобі сонце праведне не світило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалів мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!.." Та взяла тую дитинку та й положила мені на коліна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем,— як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: "Через тебе,— кажу,— прокляте, все це сталося!" Та й кинув його до неї знов... А воно... бідненьке... і не... писнуло... і притихло... Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить... І не ворухнеться... Химка до його: "Ой боже ж! Дитина нежива!.." Та тоді знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то і дух із його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили — трохи не до світу... а тоді... закопали його... От так... От і все...
— Ну, а як же довідались?
— Собаки вигребли та й витягли... Ой боже мій!.. Боже мій... оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..
І парубок ізнову почав хлипати, а його великі сірі очі зайшлися сльозами. Рештанти всі притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:
— Чортбатьказна-що! Слухають того плаксія!.. "Писціть! писціть!.." Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!
І, покинувши парубка, взялися знову до горілки. Але з того часу чорний і просвітку не давав Ониськові. Тільки зуздрів, що той сів собі в куточок або просто замовк, нічого не говорить,— зараз починав:
— А що? Вже пищить? Га? Пищить?
У безщасного від того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сірі очі туманіли... А чорний, незважаючи на те, знущався:
— Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантів іноді казав:
— Та ну-бо, годі! Чого ти причепився до його?
Здебільшого ж не зважали на те. Чорного всі боялися.
Одного разу, під час такого мордування, Зінько вже не стерпів більше. Він підійшов до чорного і промовив тремтячим голосом:
— Не кажи йому цього!
— А тобі яке діло? Ти що за пан? — визвірився той.
— Таке мені діло, що ти його мучиш. От же не муч!..
— Чи ба, який милостивий! — зареготався чорний.— Плювать мені на тебе! Хочу казати й казатиму!
— Ні, не казатимеш!..— Зінько почував, що голову в нього мов огнем обнімає.
— А що ж ти мені зробиш, як казатиму? — глузливо питав чорний.
— Зроблю, що тобі заціпить!
— А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? — І він пхнув йому під ніс свого здоровенного кулака.— Нюхай!
Рештанти притихли, всі обличчя повернули до Зінька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зінько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бійки.
— Геть з кулаком! — промовив Зінько голосом, що дзвенів і тремтів, як струна.
— Нюхай! — І чорний штовхнув йому кулаком у зуби.
Ще одна мить, і Зінько відштовхнув би від себе нахабного, і тоді мусила б початися бійка. Але враз чиясь дужа рука дала такого штурханця чорному, що той аж поточився й одскочив набік. Перед їм стояв палій.
— Ти чого штовхаєшся? — крикнув чорний, кидаючись до його з кулаками. Але ще не встиг і вдарити до дуття, а вже сам здобувся такого стусана по вуху, що голова його відразу схитнулася набік і сам він, поточившися, за малим не впав на піл. Розлютований, скаженіючи, ухопив він важку кавратку, що нею рештанти пили воду, і кинувся знову до палія. Але ту ж мить кілька рештантів вчепилось за його ззаду, не пускаючи.
— Пустіть мене! Пустіть!..— пручався він у їх в руках.— Пустіть, я йому голову розвалю!.. Гетьте!..
— Ану, розвали! — казав палій, стоячи зважливо І ладен щохвилини збити знову чорного додолу, хоч i сам був блідий як крейда.— Або я тобі твою пельку заткну, щоб ти більше не в'яз до хлопця.
Тим часом рештанти відняли в чорного кавратку і, хоч він пручався, одвели його й посадили геть далі в кутку. Помалу все затихло.
Чорний з того часу зненавидів і Зінька, і хлопця, і палія, але не займав уже нікого: почував, що там більша сила. А Зінько того ж вечора розговорився з палієм, і той по щирості розказав йому про свою пригоду. Вона не здалася Зінькові дивною і була дуже проста.
Давидові (так його звали) було тільки дев'ять років, як його батько вмер, а за їм незабаром і мати. їх було тільки двоє — брат та сестра, — обох їх громадські опекуни пороздавали по наймах. У батьківську хату Пустили якогось чоловіка, а землю віддали другому. Як парубок, вирісши, схотів оженитися і домагався свого добра, то міг вернути собі самі голі, пооблупувані стіни батькової хати. Уся худоба десь розтеклася, а той чоловік, що колись узяв його землю, тепер її не віддавав. Почалися позви, судова тяганина. Давидів кривдник напував сільських суддів горілкою, давав де треба хабарів, і тії судді скрутили всю справу. Позивався-позивався Давид та, зневірившися зовсім, що зможе вернути своє добро, вилаяв старшину й суддів; старшина кинувся його бити, а Давид, обороняючися, вдарив його. За це він одсидів з рік у тюрмі. Вийшовши з неї, не вернувся додому, блукав по заробітках, аж поки одного разу сталося так, що йому не вислано з волості пашпорта. Яко безпашпортного, його "по етапу" одведено додому й приведено туди рештантом. Виявилося, що в волості старшина (давній ворог Давидів) удвох із писарем завели такі порядки, що хто не пришле їм трьох карбованців хабара, дак тому не посилають пашпорта. А що Давид тих трьох карбованців не прислав, то за те мусив проходитися додому. Він знову вилаяв старшину, а той його знову побив і замкнув до холодної. Втікши з неї вночі, Давид підпалив старшину, а за їм згоріло й іще багато хат...
— Тепер я пропав навіки! — казав Давид.— Зашлють на Сибір, та й годі,— запакують! Якби тепер, то я б уже його й не палив — нехай йому лихо! А тоді дак так мене за серце вхопило, що й не тямив нічого. Бачу, як за старшиною ще людські хати займаються, та й не жалко мені їх, аж радію: так вам і треба — думаю собі,— попускаєте кривдити людей отаким глитаям — от же маєте!.. Таке запекле серце тоді було. А тепер' жалко... Як ізгадаю, скількох людей і хати, й худоби позбавляв, то так стане погано, що аж... Віриш, іноді вночі як здумаю, дак хоч по-вовчому вий, та й годі!..
Давидові Зінько розказав усю пригоду з собою — досі він нікому її не оповідав. Цей йому віри поняв одразу:
— Дак це виходить, що й з тобою таке зроблено, як зо мною! — сказав він.
Від його довідалися про Зінькову справу й парубок Онисько, а тоді й дід Клочко — отой, що голову сусіді пробив. Цей теж ускочив у лихо так, що й не схаменувся: напившися п'яний, та й хекнув колякою по голові. Тепер він усе зітхав та молився вночі. За їми незабаром і всі рештанти знали про Зінька. Більша частина йняла йому віри, інші мовчали. Чорний лютував, але не зачіпав. За Зінька зараз би оступилися і Давид, і Онисько, і Клочко, може, й іще хто.
(Продовження на наступній сторінці)