Зрадів Рябченко. Та як же не зрадіти, коли виходило, що Зінько зовсім не такий праведний, як здавалося, що він хоча і кричить про правду, а сам робить так, як і всі грішні. Бач, де збігаються! Ну, хіба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо він сам до Ївги підлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..
А куди ж цей братик пішов? Певне, не додому, бо свій провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жінкою в одному місці, а з чоловіком у другому. Мабуть, там зібралися всі та знов які каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! І чого в'язнути? Що цей паршивий Зінько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак ні! Йому не того, йому чогось іншого заманулося! Кун панію з харпаками завів, товариство все більшає. Скільки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани ідольські! Ну, тут іще так-сяк зарадили лихові... дак що ж? Пожаліється куди далі (і як це він і досі не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хіба це саме? Скрізь уїдається! Намагається, щоб двічі на рік волость щитати! Якби він іще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, і гляди, що. Цей гурт дедалі більшатиме, набиратиметься сили. І, може, колись так ізробиться, що й їм, Рябченкові з товариством, увірветься бас у громаді. Не можна цього попустити, ніяк не можна — треба щось робити.
Та що саме? Уже й багато він про це розумував... та таки щодня думає!.. Думає, та нічого не вигадає. Він ото прирозумів дати донос на Зінька, що він і такий, і сякий. І ловко було б, дак коли ж начальник, замісто щоб просто поняти тому віри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!
Після того був старшина в начальника, дак що ж? "Я,— каже,— знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормі. Коли б ніхто не жалівся, то я б і не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пішло, а як пожалілися, то не можу ж я тієї жалоби затаїти, бо вони ще й далі жалітимуться". Старшина почав йому і те й се, що це жалоба — "пустяк униманія, бо то писав такий ябедний і нестоющий чоловік розуратний",— так що ж ти з ним зробиш, коли він каже, що громада про його, про Зінька, не так озвалася і нікоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. "Пождіть,— каже,— ваше високоблагородіє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такі, що первий сорт". — "А не брешеш?" — "Буду стараться з усієї сили, ваше високоблагородіє".— "Ну, гляди ж: іще трохи підожду, а там уже як знаєш!"
Добре сказав старшина, та таки ж треба й справді тії доказательства вишукати. Що б же його вимізкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свідків же треба буде... а вони бач які: всі галасували, а як треба, то й поховалися в громаді!..
Ех, якби їх проміж себе посварити,, то б найкраще було! Тоді б їх гурт розбився і розлізлися б вони, як руді миші. Тоді пропала їх сила, бо вони поти страшні, поки в гурті, а кожного поодинці з'їсти легко — ого-го! Порізнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?
Ішов Рябченко вже вулицею і проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як він її проминав, із хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до воріт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка,— бо це вона була,— пішла вулицею.
"Чого це вона до баби Мокрини ходить? — думав Рябченко.— Певне, якесь ворожіння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так уміє видурити грошики! Та за що вона в цієї видурює? Що вона їй бреше?"
Рябченко думав про це так собі — от-бо думалося. Відразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справді? От би штука була! Тоді Зінько певне посварився б із Грицьком. Оце вже була б у їх у гурті одна сварка, то ще й не маленька. А там і другу можна б притулити... хоч би і таку ж саму... Ні, про це треба поміркувати, гарненько поміркувати!..
Він пішов веселий, усміхаючись, а днів через кілька ввечері пізно застукав у віконце до баби Мокрини.
— А відчиніть, бабо!
Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремів голос, зараз пустила.
— Здорові були, бабо!
— Здоров, синку, здоров! Сідай у мене!
— Як ся маєте, бабо?
— От, як там! Старому — аби день до вечора: однак скоро вмирати.
— Ну, ви, бабо, ще такі, що хоч і заміж!
Баба засміялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубів. Вона хоч і стара була, та ще кремезна і ніколи не вживала ніяких тих ліків, що сама наділяла їми людей.
— А я до вас, бабо, за ділом.
— Скажеш, синку.
— Хочете заробити карбованця?
— От, чому б не хотіти?
— Да я вас питатиму, а ви мені кажіть. Якщо прийдеться до діла, дак тоді я вам і скажу, як заробити.
— Питай, синку; що можна, дак і скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й гріх казати.
— Знаю, знаю, бабо... Та це не гріх... Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зінькова?
Баба глянула на Рябченка неймовірним поглядом.
— А тобі чого до Зінькової Гаїнки? — спиталася.
— От! Я казав, що я питатиму, а ви відказуйте, а тепер ви самі питаєтесь! Мені до Зінькової Гаїнки нічого не треба, а тільки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зінька привернути? Баба засміялася:
— Ні, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.
— Дак це до вас Ївга за цим ходить?
— Ти вже й знаєш! — гостро глянула на нього баба.
— Я багато дечого знаю... Дак ходить?
— Була.
— Хіба Зінько до неї не привертається?
— Каже, що ні.
— Хм... А я думав, що вони вже теє... Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зіходяться на луці, у вербах над криничкою?
— Ні, не знаю.
— Дак я вам це кажу.
— А нащо мені його знати?
— А коли до вас Гаїнка прийде знову?
— Завтра ввечері я їй звеліла прийти.
— Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою... Про те, що до вас Ївга приходила, ви ні їй, і нікому нічого не кажіть, а про верби добре розкажіть — так, щоб вона побачила, що Зінько зовсім прилип до Ївги.
— Ну?
— Ну, то й матимете за це карбованця.
— А тобі нащо це?
— От, бабо: ви такі старі, а ще постаріти хочете! Так мені треба! За це матимете карбованця — його вам треба.
— Гаразд, синку.
— Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама ні до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?
— Ні, не чула... Що не чула, то не чула,— не буду й грішити, ні!..
Баба аж головою закрутила, так не хотіла грішити.
— Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так ізробити, щоб про це Зінько довідався? Га, бабо?
Він прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всміхаючись.
— Та воно... не знаю, чи не гріх тільки воно буде...— вагалася праведна баба Мокрина.
— Ні, бабо, який же там гріх? Це ж ви не самі вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловікові знати, що його жінка робить... а жінці так саме про чоловіка треба знати...
— Та воно... та тільки...
— Усе гріх? Та я вам дам ще й другого карбованця, то ви за його свічок до церкви купите, то й одмолите гріх.
— Хіба що так! — згодилася баба Мокрина.
— От і добре! Тільки це так треба зробити, бабо, щоб Зінько і Гаїнка не від однієї людини про це чули, а щоб скрізь про це люди гомоніли... щоб пустити луну по всьому селу...
— Знаю вже, знаю!
— От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам і принесу два карбованці.
— А не одуриш??
— Ні.
— Забожись!
— Побий мене хрест!
— Коли добре зроблю, так купиш надвище від плати ще й чорний платок у ярмарку на Покрову?
— Схотілося платка. От таки підуть баба заміж! Та вже нема що робити — куплю.
— А коли купиш, то й усе буде, чого хочеш.
Веселий пішов Рябченко від баби Мокрини. Та, бувши він чоловік обачний, зазирнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмілля, не міг і голови звести горопаха. Був сам у хаті.
— А хочеш, Захарку, похмелитися?
— Ой!..
Рябченко дав йому злота. Той так був і метнувся з хати.
— Стривай, не біжи! Спершу послухай, що я скажу!
Наказав йому те, що й бабі Мокрині, і помінився, коли добре справиться, ще на півкварти дати. Цей був дешевший за бабу.
Усміхаючись, ішов Рябченко додому й думав собі: "Ну-ну, побачимо, любесенькі, як то ви тепер ладнатимете".
Другого дня ввечері Гаїнка прибігла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зілля, дак прийшла забрати.
— На ж тобі, дочко,— казала баба,— оце зілля та пий його щодня по півчарочки натщесерце вранці, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловік любив.
— О, він мене любить, бабусенько! Так любить!
— І добре, дочко, коли любить,— казала баба, завірчуючи в папірець якесь зілля і не дивлячись на Гаїнку.— І добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехні, що по селу про його плещуть.
(Продовження на наступній сторінці)