Урадивши так, випили ще по одній перед дорогою, по другій на дорогу й по третій на добре прощання і, хитаючись та коливаючись, гості розійшлися по своїх хатах, хоча треба додати, що старшина до своєї не дійшов, а заночував у писаря.
II
Як урадили, так і вчинили. Другого ж таки дня вчителеві не дали дров і сторожем переказали:
— Оце щоб шанувався!
Опріче цього сторожеві звелено було не слухати, якщо вчитель казатиме робити.
Діти мерзли, вчитель приходив у волость, гризся, але ж похитнути незламність духу сільських орударів не міг. Тоді він здумав був знов написати про це до земства, та волосний писар, догадавшися, що містить у собі присланий од учителя на пересилку пакет, вернув його назад, додавши, що по закону волость повинна відсилати тільки такі пакети, які запечатано скарбовою печаттю.
Так минув тиждень.
Одначе, хоч і мерз учитель добре, та його непокірливість не поменшала, а досягла навіть до того, що він сам хотів був їхати в повітове місто в земську управу, але ж Цупченко, звісно, не дав йому коней.
— Ну, а найняти йому, два рублі дати — ні з чого, — казав старшині писар, — він уже третій місяць не получає жалування, а тепер у його в кармані вітри гудуть!
— Хіба зборщик не брав у його довіреності на жалування, щоб з управи получити, як їздив у город? — спитався старшина.
— Авжеж, я звелів, щоб не брав. Побачимо тепер, як він свої гроші получить! — одмовив писар.
Це була правда, і вчитель ніяк не міг рушити з села. А надто, що після одлиги вдарив мороз і зробилось таке, що їхати зовсім було не можна навіть підкованими кіньми. Таким побитом правдива кара сільського начальства досягла своєї мети. Коли додати сюди, що сторож, слухаючися наказу, не носив у школу води й не робив там нічого, то запевне можна сказати, що й учитель зрозумів, як начальство сердиться.
Не так легко було виконати другий пункт присуду. Хоч староста з старшиною навіть у волость кликали деяких батьків і намовляли їх забрати своїх дітей зі школи (додаючи до того, що за таким чи іншим дядьком було стільки чи стільки недоплатку, себто до "холодної" недалеко), хоч у школі було холодно, діти все ж ходили вчитися, і деякі батьки на перестороги та накази від свого начальства казали:
— А що я йому зроблю? Я йому кажу: покинь у школу ходити, старшина свариться! А він каже: мені треба вчителя слухати, а не старшини.
— Замічаєте, замічаєте, Михайле Степановичу? — питався писар у старшини, — замічаєте? Проти начальства возстановляє!
— Та як же вони там учаться в нетопленій хаті? Там же так холодно, що хоч вовків ганяй! — питався старшина у сторожа.
— А так: їх там багато збереться школярів, а хата маленька, то поки в школі сидять, то воно і нічого, — від духу нагрівається, та ще й усі в кожухах та в свитках.
— А сам мерзне?
— Коли мерзне, а коли хлопці йому носять з дому дрова, так топлять у себе.
— Що ж це? Звелів він їм, чи що, дрова носити?
— Де вам! Прокляті хлопці так улюбили його! І воду вони носять.
— А ти їм відер не давай! — звелів писар.
— Та я й не даю. З дому хтось приніс, тими й носять.
— А ти пильнуй: тільки котрий воду чи дрова принесе — по потилиці жени.
Нарешті зостався ще третій пункт присуду. Але ж тут ні старшина, ні хитромовний писар нічого не могли зробити. Поміг їм урядник, забігши на той час у волость.
— Што ж, как слєдство? — спитав він.
Ті розказали, що було.
— Нехорошо! — покрутив головою врядник. — Довжно вам приймать мери. Од вищой власті приказ — припаганду ловить і всячески преслєдовать. Неукоснительно старайтесь! А то будете винуваті.
І він дав їм інструкції.
Старшина з писарем трошки злякались і заходились щиріше "ловить припаганду".
Але ж скільки не допитувались, які розмови бувають у вчителя з селянами, ніхто нічого не сказав: чи то не хотіли, чи то справді нічого було казати. Один тільки рудий Гарасим помінився1 дещо розказати, якщо йому дадуть на чвертку, і справді з'ясував, що вчитель начебто казав йому, що непогано б старшину скинути геть.
— А про багатих нічого не казав? — спитався писар.
— Про багатих? — не розумів Гарасим. — Ні, про багатих казав... казав, що добре, якби всі були багаті...
— А книжок ніяких не давав?
— Книжок? Ні, давав і книжки всякі...
— Кому ж він давав? Які ж він книжки давав?
— Кому давав? Давав... Я вже того не знаю, кому саме він давав, тільки давав усякі...
— Ну, а ту... як її?.. пре... пра... та як бо, Хомо Григоровичу? — спитався старшина в писаря.
— Прикломація! — одмовив той.
— Еге, приломація! Так приломації тієї не говорив, не дєлав?
— Як? — спитався Гарасим. — Що воно таке?
Але того не знав і сам старшина з писарем. Тим вони кинули далі питатися, зрозумівши, що від Герасима великого не довідаєшся. Та й усякому було відомо, що Гарасим за чвертку й рідного батька продав би і що його ловлено в брехні на волосному суді, де він часто ставав за свідка, а одного разу навіть і бито за ці брехні. Але ж, не маючи кращого, можна було, якщо треба, і з Гарасима скористуватися, щоб скарати винного. І писар звелів Гарасимові:
— Гляди ж, не забувай того, що сказав!
— І, боже мій! З чого б я забув? Ні, зроду-звіку не забуду, тільки на чвертку дайте!
Взявши на увагу, що Гарасим може ще здатися, старшина дав йому з громадських грошей на чвертку.
Зоставалося ще одно: довідатися, які книжки вчитель читає. Але це була зовсім неможлива річ, бо, виходячи з школи, учитель щоразу замикав її. Писар уже й так і сяк заходжувавсь, але нічого не міг удіяти.
— А може б, так: при йому трус ізробити? — казав нетерплячий старшина. — Так просто: а давай, такий-сякий, які в тебе проти начальства книжки єсть!..
— Ні, Михайле Степановичу, так не можна. Треба це діло потихеньку вести, — відмовляв політичний писар.
Але ж, щоб учитель не забув, що начальство всякими способами може скарати непокірного, писар дещо-таки вимудрував.
Так звана "холодна" відгороджувалася від школи тільки тонкою стіною (школа, як уже сказано, була в одному будинку з волостю). З цього й скористувався писар, хоча сам він нічого не робив, а все діло звернув на старшину. А старшина того ж таки дня покликав рудого Гарасима, знов вийняв йому з громадської скриньки на чвертку, дав належні інструкції та й посадив його в "холодну" саме тоді, як у школі було вчиття.
Гарасим не хотів дурно брати гроші й зараз же почав галасувати, а потім і бити кулаками в ту стіну, де була школа. Стіна була стара, складена з поганенького кривого дерева, і Гарасим скоро продовбав у їй дірку і, вистромивши в школу голову і вдаючи з себе п'яного, почав на всі боки лаяти вчителя і школярів і налякав дітей так, що деякі трохи не повтікали.
Другого дня, писар, лукаво поглядаючи на старшину, сказав:
— А знаєте, Михайле Степановичу, громада лає нас за вчителя.
— Як?
— Та так! Каже: дітей зморозили і все...
— Громада? — скрикнув старшина. — Начхать мені на громаду! Я начальник! Хіба громада начальник? Я! Усе я можу! А що громада старшину вибирала, так я на те начхав! То колись, може, було так, а тепер хіба громада настановляла й настановлятиме мене? Кого справник звелів, того й настановили. Я єсть старшина, а старшина — начальник від справника, а не від громади. Бо не громада мені зуби поб'є за несправність, а він...
1 Помінитися — пообіцяти.
— А, отже, громада каже, що буде жаліться, — ще лукавіше додав писар.
— Нехай! Мені те й не свербить. А ось я їм покажу! Я їм школу розвалю і вчителя викину геть к чортам! — кричав уже, зовсім розсердившись, громадський репрезентант1, начальник од справника, пан старшина.
І цього ж таки вечора, випивши добре в свого кума, він зайшов по дорозі до волості і почув, що в школі хтось гомонить, навіть співає. Розлютований за такі "непорядки", кинувсь у школу. Там був учитель і троє хлопців-ночувальників, — вони й співали.
— Смирно! — гримнув старшина, відчиняючи двері і вступаючи в хату. — Смирно, я вам кажу, мат-тері вашій!.. Що ви мені тут кричите, діло робити в волості не даєте!
Але ж учитель і тут не змовчав перед начальством і насмілився сказати йому, старшині:
— Вийдіть зараз геть!
— А, так ти, такий-сякий, начальство вигониш! Цить! Р-роздеру!
(Продовження на наступній сторінці)