Жив собі колись на світі
Крук, велика птиця,
Звик собі він тихо жити,
Тим та сим живиться.
Всі птахи його у лісі
Дуже поважали,
Як збирались у громаду,
На покуть[1] пускали —
І питалися поради
Про діла у нього,
І всі крука шанували,
Як батька старого.
Жив би й жив собі любенько
Крук, велика птиця,
Якби раз не довелося
Із раком зустріться...
Був колись наш крук голодний,—
З ранку аж самого
Ані ріски ще у роті
Не було у нього.
Довго він літав у лісі
Та шугав степами
І надвечір сів, знемігшись.
Між очеретами.
Коли гляне — рак великий
В воду хоче лізти.
Крук до нього — хап у рота! —
Буде попоїсти!
Се на березі робилось
Долі під вербою;
Крук злетів та й сів на гілку
Саме над водою.
Бачить рак тоді, що лихо,
Та й ну мудрувати,
Як би тут обрятуватись,
Щоб не пропадати?
От подумав він та й каже:
"Ой вороне-брате!
Довелося батька й матір
Твоїх мені знати.
Ну, та й гарні ж були птиці,
Вже таких немає,
Що розумні вже, що добрі
Так хто його й знає!"
Крук те чує, слухать гарно,
Що рак батька славить.
Та: "Угу!" на те мугика,
Рота не роззявить.
Рак ізнову починає:
"Правду як сказати.
То твоїх ще довелося
І братів зазнати.
Удалися в батька діти!
А та й птиці ж гарні!
Що вже добрі, що розумні
Чисті та чупарні!"
Крук те чує, слухать гарно,
Що рак рідних славить,
Та: "Угу!" — на те мугика,
Рота не роззявить.
Рак же знову починає:
"Але що казати!
Хоч були брати і гарні,
Гарні батько й мати,
Та куди вже їм до тебе!
Вроди й не рівняти,
А за розум — тобі б треба
В лісі царювати!"
"Ага!" — скрикнув крук, зрадівши,
Та й роззявив рота,
А рак бульк тоді у воду —
Пропала робота!
А сороки білобокі
На вербі скакали,
Як те вздріли, полетіли
Та скрізь розказали.
З того часу вже минулась
І повага, й шана,
І на крука грима кожна
І галка погана.
З того часу, як в громаді
Стане крук навчати,
Зараз птаство: "Годі! Годі!
Навчись царювати!"
Так йому те прикро стане,
Хоч піти втопиться,
Тож замовкне й сяде збоку
Крук, велика птиця.
[1] Покуть — почесне місце в хаті під іконами.