«Князь Ігор» Борис Грінченко

Читати онлайн твір Бориса Грінченка «Князь Ігор»

A- A+ A A1 A2 A3

А князь Ігор прибуває в неволі і двадцять вартівників бережуть його, щоб не втік він у рідну землю. Тяжко-важко Ігореві у половецькій неволі, хоч половці, шануючи його славу й хоробрість, у повазі мають його і сина його молодого Володимира. Дуже бо вподобався молодий князь Володимир дочці вродливій старого хана половецького Кончака, та й сам Кончак уподобав його за хоробрість. Невесело Ігореві, тяжко орлові в клітці. Дозволили йому половці з соколом на мисливство їздити, так не веселить теє мисливство князя: смутний і понурий дивиться він у безкраїй степ, що по йому рвачкий осінній вітер жене легке перекотиполе. Дивиться і думає: — І мене доля занесла в ці степи, так саме як і оце перекотиполе. Де воно росло, а сюди його вітром пригнало. Так і мене занесло з рідної землі в тяжку неволю. І розривається серце в бідолашного князя з туги й журби по рідній землі. Та пособила доля Ігореві. Був проміж половцями один добрий чоловік, Лавор на ім'я. Лавореву матір вкрали половці з нашої землі, і од полов'янина породила вона Лавора. Але над ним мати рідні пісні співала, як у колисці колихала, а як підріс — на християнську віру настановляла. Схотілось Лавореві покинути половців. Каже він Ігореві: — Князю мій любий, тікаймо вдвох у рідную землю. Наготую я тобі коні прудкиї і шлях-доріженьку додому покажу. Тікаймо вдвох! Замислився князь: сором йому здалося потайне від половців тікати і жалко йому рідного сина й брата в неволі покидати. І каже тоді йому вірний джура, що з ним укупі в неволі був: — Тікай князю, коли є змога. Чутно бо вже, що лагодяться половці вдарити на нашу землю, хочуть усю її сплюндрувати. Тікай, бо треба тобі свою рідну землю от ворогів боронити. А про сина не турбуйся: знайде сокольча дорогу до валі. Подумав, подумав Ігор та й каже: — Що Бог дасть… Тікаймо! Умовився князь з Лаворем, коли саме тікати. І врадили тікати через два дні, тоді бо у половців буде свято, то не так вони варти додержуватимуть. Мусив Лавор коні за рікою наготувати і, як час слушний буде, подати Ігореві звістку. Смерклося. Святкуючи своє свято, половці повпивалися й п'яні хропуть по своїх щатрах. А Ігор-князь у своєму шатрі теж лежить, з себе сплячого удає. Та не спить князь, а думкою міряє степ от великого Дону до малого Дінця. А он чутно за річкою свиснув хтось, от іще раз, ще… Се Лавор свистить, навзнаки князеві дає, що вже дожила його кінь прудкий. Тихо підвівся Ігор з свого ліжка і впав навколішки перед Христовою іконою. І молиться князь: — Христе єдиний! Не попустив єся мені в бою од шаблі половецької порубаному бути, не допусти й тепер загинути. Дай мені, грішному, ще раз побачити рідну землю і положити за неї голову. Не попусти, Боже, сина мого й брата на поталу ворогам!.. Надів князь на себе ікону й хреста, приготувався. Коло виходу варта спить — не легко пройти. Ігор руками підкопав трохи стінку в шатрі, підважив її і вийшов на світ Божий. На хвилину він зупинився, прислухавсь. Нічого не чути, тільки якась пташка в далекім степу запитала. Тихо, тихо все… Пішов Ігор, прокрадаючись поміждо половцями, обережно, ледве ступаючи пройшов до річки; мов горностай прослизнув він по очеретах, мов білий гоголь проплив по воді і впав на прудкого коня. Мов сокіл швидкий летить князь під хвилястими степовими туманами; як сірий вовк постигається за ним Лавор, струсюючи з себе холодну вечірню росу. Біжать вони, на смерть заганяючи прудкі коні. поспішаються до малого Дінця, у рідную землю простуючи. Швидко їхали наші втікачі, поки несли їх добриї коні; та не здержали коні, попадали мертві. Пішли тоді пішки Ігор з Лаворем невідомим степом: вночі просто степом ідуть. А вдень по тернах, по байраках та по ярах глибоких ховаються, щоб од половецької погоні схоронитися. На одинадцятий день блиснув Дінець перед ними — ближче вже, ближче рідна земля! Але ж довго ще довелось протомитися в тяжкій дорозі, поки нарешті таки вернувсь Ігор додому у свій Новгород-Сіверський. Зраділа тоді вся рідна земля його звороту, а найбільше дружина його кохана, Ярославна. Та не довго побув з нею Ігор, а поїхав у Чернігів, а відтіль у Київ до Святої Богородиці Пирогощої молебінь одправити за свій рятунок та попрохати своїх братів князів, щоб пособили йому ворогам оддячити.

VI

А половці як побачили, що князь Ігор од їх утік, застрекотали як сороки і кинулись були Гзак з Кончаком навздогін, та нікого не наздогнали. Сердиті повернулися хани з погоні. І каже злий Гзак до Кончака: — Якщо сокіл вилетить з гнізда, то треба сокольча стрілами розстрелити. Себто про Ігоревого сина Володимира. Але старому Кончакові шкода було хлопця і він сказав: — Якщо сокіл втік із гнізда, то сплутаєм його сокольча вродливою дівчиною.

Розсердився Гзак і каже: — Як сплутаєм сокольча вродливою дівчиною, то не буде в нас ні сокольчати, ні вродливої дівчини, а нас самих почнуть хижі птахи руські клювати в наших же степах половецьких. Але не послухався старий Кончак Гзака і віддав свою дочку за Ігоревого сина. Тільки не довго пожив там молодий князь Володимир: незабаром повернувся він укупі з своїм дядьком Буй-Тур Всеволодом у рідну землю.

Року 1885