Дак ото ж піду зараз до його. А втім... Зараз же можу зустріти в бюро людей, а раз — що при людях не хочу з їм про це говорити, а друге — я ж умер, то можу такого дурня з самого себе зробити серед зовсім чужих людей, що й годі! Піду ліпше ввечері, як споночіє і як Савенко сам буде. А поки буду мертвий. Це у всякому разі цікаво, хоча й не визволяє від почування, цілком суперечного такому становищу, також і становищу моєї кишені: почування, що я хочу їсти. Витяг калиточку, порахував, скільки мені треба буде на білет до В. і таке інше, і виразно побачив, що мій голод має право виявлятися тільки на двадцять копійок. З їми пішов до дешевої їдальні, звідти до великого міського саду. Там заліз у гущавину й читав до вечора...
II
По вулицях уже скрізь посвітилися ліхтарі, як я зайшов у двір господарського земського бюро. Двері до Савенкової квартири були незамкнені, і я ввійшов у темний передпокій, нікого не стрівши.
— Хто там? — озвався Савенко з своєї світлиці.
— Я.
— Хто — я?
Чую, як він устає, йде. Ввіходить, держачи в руках свічник із свічкою, саме тоді, як я у темному кутку скидаю з себе пальто.
— Ти сам? — питаюся.
— Сам, — одповідає він, — але ж...
Чути щось непевне у його в голосі. Піднімає вгору свічку, силкується дужче мене освітити.
Я виступаю з темряви і простягаю до його руку.
— Але ж, — одказую, — здоров!
Якби ви бачили, як він зблід, як затремтіло в його це чисте виголене підборіддя, як він подався назад!.. Як широко-широко глянули його злякані очі, а рука з свічкою так трусилася, що світло аж ходором ходило.
— Чого ж ти не хочеш зо мною здоровкатися?
Він роззявляє рота, хоче щось сказати, але чути тільки, як цокотять йому зуби. Врешті вихоплюється йому з уст якийсь згук, щось от як: ва-ва-ва-ва...
Так бояться люди смерті, так бояться того, що зв'язує цей світ з тим — невідомим нікому світом!..
Чого ж він тремтить? Він, раціоналіст, що не вірить ні в яке тогосвітнє життя!
Але мені стає його жалко.
— Дурню! — кажу. — Невже ти думаєш, що я справді вмер? Хіба брехливі некрологи мають силу вбивати хоч би й хвору людину?
Я хапаю його за руку. Він силкується вирвати її в мене, але я не пускаю.
— Я не мрець холодний, — дивись, які теплі в мене руки! Чого ти сахаєшся мене?
Потроху він очунює, починає розуміти. Ми йдемо до його в хату, сідаємо. Його чепурне, з тонкими рисами, обличчя ще нервово-неспокійне, а біла викохана рука з довгими пальцями ще тремтить ледве помітно, закручуючи русяві м'які вуса.
— Розкажи ж мені врешті, як це сталося? — каже він.
— Що?
— Та що ти... що тебе...
— Що мене на той світ ординовано? Але ж про це більш ви, ніж я, мусите знати, бо я був не на тому світі, а тільки на селі і сьогодні звідти приїхав. Розказуй ліпше ти, як це все сталося!
Він починає розказувати, і виходить дуже просто й дуже незрозуміло. У "Щоденному слові" прочитав він мій некролог. Уражений кинувся до редакції і звідти довідався, що некролога прислав Семен Лучківський, наш знайомий, просто з свого хутора, де він завсігди жив улітку. Савенко зараз же до його написав, але відповіді досі немає. Чи Лучківський вигадав такий недотепний жарт, щоб піддурити людей, чи його самого одурено, — Савенко не знав.
Враз він ударив себе по голові.
— Чого ти?
— Якби ти знав, що в мене має сьогодні бути!..
І зареготався. Я ще ніколи не бачив, щоб він так реготався, — так і заливається! Упав на канапу, та аж качається, аж криком кричить.
— Чи ти, — кажу, — не здурів?
— Ой!.. Ой!.. Ой!.. — репетує, — ха-ха-ха!.. І ти здурієш... як я тобі... ха-ха-ха!.. щось скажу!..
— Кажи!
Де там! Регоче й регоче, — слова не вимовить.
— Чи ти панночка з істериками? Годі!
Удовольнившися врешті з реготу, тільки сльози втирає та каже:
— А чи ти знаєш, що в мене сьогодні вечір з гостями?
— Ну, то що?
— І знаєш, через що той вечір?
— Де ж би я знав, коли я лежав у труні мертвий!
Підвівся, став, зняв руку вгору і проказав пишно:
— Сьогодні в мене літературні поминки по Євгенові Сагайдачному, нашому поетові, поминки з рефератами, співами, декламаціями і відповідною до випадку, дуже доброю товариською вечерею, по три карбованці з особи.
— Савенку, ти не дуриш?
— Бодай би я старим "філом" довіку лишився, коли брешу!
Страшенно божиться!
— Стривай, — кажу, — не занапащай своєї душі, — я вірю!
Почав він розказувати, хто буде, що, як...
— А що, — каже, — лепсько?
— Чудово! — відказую.
— Мусиш дякувати землякам, що хоч вони за твоє літературне життя й не дбали, дак дуже щиро дбають за твій літературний похорон. Тризна буде пишна: за вина й за горілки дбає Папущенко, — то ж знавець!
— Та невже й цей буде?
— Не турбуйся: він рефератів не читає, навіть чужих не слухає... але ж хіба може бути вечеря без Папушенка, а український патріотичний збір без вечері?.. Ох, і це все мусить загинути, бо ти ожив!.. А втім... — спинився він, — знаєш? У мене єсть ідея!
— Яка?
— Пишна і оригінальна! Сила нечуваних вражаючих ефектів!
— Кажи!
— Ні, спершу ти повинен подати мені слово, що пристанеш до мого заміру і зробиш, що я скажу. Не страхайся: тобі нічого не треба буде чинити, тільки сидіти й слухати. Можеш ти це?
— Можу, аби не занадто дурне слухати.
— Уже яке буде!.. Ти мусиш бути на своєму літературному похороні.
— Як то?
— Да так! Вечір відбудеться в залі господарського бюро. Я тебе садовлю осюди за стіну, в ту світлицю, де я сплю, з неї двері в залу. Вони завсігди замкнені і туди ніхто не ходить. Я їх одімкну, трохи відхилю і посаджу тебе біля їх у темряві. Тебе ніхто не помітить, а ти всіх побачиш і почуєш. А що?
— Але ж... я... не охочий до підслухів.
— Яку дурницю ти кажеш! Коли б це навіть були й підслухи, то я розумію, що це не морально про живих, але мертві... Сподіваюся, що серед їх мусить бути трохи інша мораль. Врешті тут ніяких і підслухів нема: ти будеш на своєму літературному похороні, а сподіваюся, що кожен мрець має ж право бути на своєму похороні!
— Більш-менш... коли він справді вмер.
— Дурниця! Ну, уяви собі, що ти в летаргії! Це не так важко. Адже більша частина наших земляків лежить у патріотичній летаргії по кількадесят років, та й нічого — почуваються дуже добре і не хочуть навіть прокидатися.
— А неправда ж, — іноді й прокидаються.
— То вони тільки крізь сон белькочуть. Спробуй і ти трохи поспати. Ну, трісі! Побудеш так скільки схочеш, а тоді, в одну чудову мить, одчиниш двері і вийдеш перед товариство. Ох, яка це пишна картина буде! Які кольористі ефекти! Серед пісноти й нудоти нашого життя!.. Подумай лиш, поете! Невже це тебе не приваблює?
Мене справді починала зваблювати оригінальність становища. Так воно трохи мов і не гаразд, та знов же це було таке невинне і такий, з усякого погляду, високооригінальний unicum, що я не міг опертися спокусі. Ах, український автор має в своєму житті так мало веселощів, що може врешті дозволити собі, яко виняток, таку невеличку й зовсім нешаблонову порцію сміху!..
Я згодився.
Ми пробазікали вдвох іще з півгодини, аж поки вдарив перший дзвоник. Тоді я пішов у темну хату. Вона була поруч із Савенковим кабінетом і мала двоє дверей: одні в кабінет, а другі в залу. Я замкнув перші і сів біля других. Савенко пішов одчиняти гостеві, наказавши мені:
— Тільки не поранься вийти: дослухай усе, а тоді вже й виходь.
III
Мені добре було видко крізь трохи відхилені двері частину зали. Гості: пани й пані, молодіж і старші люди, сиділи й стояли. Серед модних дамських суконь брало очі ясними блискучими кольорами два-три вкраїнських убрання, та й поруч із білими комірчиками червоніли де-не-де з-під чорних сурдутів вишивані сорочки й кольористі стьожки. Чути було, як стиха брязкало намисто на дівочих шиях, але розмов уже не було, бо всі наготувалися слухати речника, що тільки оце сів за окремий столик. Це був Тисовський, старий сивий дідусь, симпатичний і простий, директор однієї великої інституції. Давній і давно скам'янілий місцевий українофіл, але загально поважаний чоловік. Він казав уступну промову — коротку, просту, але чулу. Він говорив, що Євген Сагайдачний був дуже талановитий і дуже нещасливий поет. Багато він зазнав лиха, і це зібралися люди віддати його дорогій пам'яті шанобу.
У мене аж очі сльозами зайшли, як я слухав цю щиру промову. Тепер я був певен, що дідусь Тисовський справді не міг мені дати посади в своїй інституції. Кажу: тепер, бо в той час (то було перед трьома роками) мені здавалось інакше. Але ж мені так тяжко тоді було жити, що я певне не міг безсторонньо поглянути на речі: втративши одну посаду, я п'ять місяців шукав другої, ми продали за малим не все, що в нас було... Мені здавалося, що від одного слова Тисовського залежить дати мені посаду в тій інституції, де він був найстаршим паном, і що за ті п'ять місяців не одному він її дав... Певне, це моя помилка була...
Вмер батько наш
Та й покинув нас!..
(Продовження на наступній сторінці)