Вона йшла наперед, стиха й обережно ступаючи, і все мацала в повітрі руками, ворушила пальцями. Між Гориновичем і нею стояв стіл, а біля його канапа й крісла. Вона дійшла до їх, її ліва рука торкнулась до одного. Вона спинилася й почала обмацувати. Горинович зрозумів, що вона сліпа. В цю мить Ліна розплющила очі й скрикнула стиха.
— Хто тут? — хрипким пригніченим голосом спитала сліпа, перестаючи обмацувати меблі.
Цей голос мов очутив Гориновича.
"Мабуть, якась старчиха",— подумав собі і, покинувши Ліну на канапі, підійшов ближче до дивної гості.
— Чого вам? — спитався.
— Хто зо мною говорить? — спитала вона, не відповідаючи.
— Та чого вам треба в чужій господі? — сказав Горинович.
— Не в чужій... у своїй,— сказала сліпа.— Моя господа... одняв її в мене...
— Хто відняв? — питав Горинович, нічого не розуміючи.
— Зять мій... Гламчевський.
І відразу Горинович зрозумів, що це мусить бути та сліпа бабуся, Гламчевської мати, що ніколи не виходила з своєї світлиці.
А вона казала далі:
— Ви чужий? Правда?.. Поможіть... коли бога в серці маєте... Бог вам заплатить?.. Обрятуйте мене!..
І вона благаючи простягла руки в той бік, відкіля чула його голос.
Гориновичеві почало здаватися, що вона божевільна. Він повернувся до Ліни, хотів спитатися, що це, що тут треба робити. Ліна сиділа на канапі, якось прищулившись, зобгавшись, зціпивши руки, біла, як стіна. Він хотів кинутися до неї, але в цю мить сліпа досягла до його, вхопилася кощавими пальцями йому за руку й казала далі хрипким голосом, раз у раз уриваючись, мов їй важко було знаходити слова:
— Зять пограбував... усе моє... все... і дом, і земля, і гроші... а він одняв...
— Як одняв? — спитав Горинович, силкуючися зрозуміти, шо це діється перед їм.
— Жила з дочкою... Умерла дочка... Коли б не вмерла.— прийшла б... Десять років не чула її... І Ліна... дівчина... онука... всі повмирали... Ні, не повмирали...— казала Параска,— живі... А до мене — ніхто... Десять років... Відколи відняв... Сліпа не бачить... Каже: окладний лист із земства... Підпишіть... Отак і тут... Я не бачу... Я підписала... А то не складний лист, то документ... на все... щоб йому все... Забрав, мене замкнув... Щоб нікому не сказала... І ніхто, ніхто не... як це?., не одвідав... десять років... Боже!.. За що? Десять років!., ніхто!.. Рятуйте! Ви чужий... Ви чужий... у вас серце... у моїх дітей нема. Рятуйте!..
Вона крикнула й захиталась. Горинович підхопив її, більше доніс, ніж довів, до великої канапи і положив на їй, підсунувши під голову подушку.
Підвівшись, побачив у дверях наймичку.
— Лікаря! — скрикнув.— Лікаря швидше! Наймичка вибігла.
Горинович нахилився над сліпою. Вона здригнулася кілька разів і стихла. Горинович притулив руку їй до серця,— воно не билося. Вона вмерла, витративши всю силу на останній вибух.
Тоді Горинович повернувся до Ліни. Вона вже стояла бліда, прибита. Перед його поглядом вона спустила очі і стала нерухомо. Горинович затремтів од страшного холоду, але перемігся.
— Правда? — спитався він і сам злякався свого дивного голосу.
— Я... я не знаю... Я була тоді ще малою,— відказала, ледве говорячи, Ліна.— Батько тільки Параску пускав... Завсігди замикав... Я не могла...
— Та ви ж прохали, вмовляли, благали батька, щоб він випустив, не мучив?.. Кажіть же!
— Еге... я... еге...
— Неправда! Вона мовчала.
Він рвонув її за руку і притяг до мертвої.
На єдвабній, шитій шовком подушці спочивала страшна голова людини, що сталася трупом давно, ще перед десятьма роками; брудне дрантя, брудні кощаві ноги лежали на пишному червоному оксамиті.
— Сиділи на цій її канапі, жили в її будинкові, закрашали себе цими золотими цяцьками, за її гроші добутими, їли й пили сласно, а вона вмирала з голоду, замерзала в дранті! І ви мовчали? Та кажіть же!.. Кажіть же щось!.. Виправдуйтесь!..
Вона стояла перед ним і тремтіла.
А Горинович почував, що ще мить, і він зробить щось дике, щось нелюдське —вдарить її, уб'є цю зрадливу гадину, що могла спокійно спати в одній господі з закатованою мученицею, жити з її мук і сміла казати слово: люблю.
Він чув, як огонь обнімає йому голову, груди...
Він кинувся з хати, щоб утекти від такої... щоб не бачити її!..
1901. м. Чернігів