Щобожий день ми встаємо з півнями;
Ще світяться по місті ліхтарі,
А голод нас жене в підземні ями,
Бо ми на те відвічні шахтарі.
Працює спина, плечі ноги й руки;
Вже й сил нема, а все рвемо кремінь. . .
Що ж нам придбав наш труд важкий та муки?
На старість літ без крихти хліба гинь!
Поєднаймось з братом брат,
Зачерпнім лише по чарці!
Хай гримлять Із гармат
Кати наші — працедавці,
Розсилають смерти жах!
І ми вип’ємо за згоду,
За братерство та свободу,
Щоб настало по світах!
З мореного дна ми добуваєм перли,
Зробили paй ми з рідної землі,
Самі ж мремо старцями, як і мерли,
Притьмом здихаєм у кромішній млі.
Кривавий піт з нас капле, ллють ся сльози,
А в домовину ляжем злидарем:
Не нас напоють виноградні лози
І в оксамит не ми себе вберем.
Поєднаймось з братом брат. . .
В’ялить нас труд і нужда перед часом;
Кому така голота дорога?
Хто не вважа машинами та м’ясом
Робітників, дешевих од шага?
Де чудеса, то там і наші сили;
Ми здобували Вавилон новий;
Нeмов ті пчоли, — меду наносили,
А їсти — вибач, бо се мід не твій!
Поєднаймось з братом брат. . .
Ми тулимось в холодних підземлях:
Там наші хати; носим лахмани.
Товаришують з нами в тих оселях,
Ховаючись від світла, кажани.
Тікаєм ми до гурту з ними в нори,
Не дивимось на сонечко ясне. . .
Нащо ж огнем палають наші зори?
Чом сміливіш завзяття не сягне?
Поєднаймось з братом брат. . .
Що раз, як ми кров нашу розливаєм
За рідний край,—яка користь кому?
Мерзенного деспота уквітчаєм
Та її молимось як боговії єму.
Не стяг війни розвиваймо, а любови;
Пашницею засіємо скрізь поля.
Доволі люд уже потратив крови!
Устане раб, що голову схил я!
Поєднаймось з братом брат. . .
("Борба", ч. 7 — 8. 1908 р.)