"Отсе, моє панство, є наш заповіт,
Котрим живемо ми вже тисячу літ,
Його нам забути не вільно!
Що хлоп збунтував ся, се сумно,— та нам
Не мстить ся, а дбать, щоб він каяв ся сам,
Піддав ся нам знов добровільно.
"Що всіх непокірних ми витяли в пень,
Се добре, та є се пів діла лишень, —
А друге почнімо в сій хвили.
Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнів,
В нас бачили своїх природних панів,
Щоб нас шанували й любили.
"Канчук, конфіската, відбиранє прав,
Гнет, здирство, усе те, що раяв пан ґраф,
Тепер се є анахронізми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Европа? Перед трибунал
Істориї станем якіж ми?
"Се, панство кохане, не фрази пусті:
Усе для нас мусять лишить ся сьвяті
Традициї нашого роду.
Як згодять ся буки, жандарми, раби
І той наш величній девіз боротьби
"За нашу і вашу свободу"?
"Тепер орґанічної праці пора!
Хай згине шляхетська натура стара,
Шляхетське недбальство й неробство!
Політика наша така має буть,
Щоб землю і серце народа здобуть,
"На економічному полі в сих днях,
У банках, щадницях, спілках, копальнях
Чекає нас праця подвійна;
У моїм умі вже малюєть ся враз,
Широка, богата, спасенна для нас
Політика інвестицийна.
"Кінчу. О коби було слово моє
Мов дзвін, що заснути в ночи не дає
І геть градові жене хмари!
Щоб страх розігнало ще сьвіжий отсей
І пристрасти більма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!
Вже ж певно, що скаже громада, те й я
Робити-му, хоч би розвага моя
В тім бачила злочин і згубу, —
Тож я піднимаю свій голос отсе :
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батьківщину любу!"
Музики грім. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривлять ся. В громаді тій
Не в тоні якось бути лібералом.
Барон своє сказавши сів як стій.
Він змучив ся, зопрів, розчервонів ся,
Мов би пробіг через різковий стрій.
Князь задзвонив і шум успокоїв ся,
І промовлять підняв ся ґенерал,
Що в бою чести й сорому наїв ся.
Старий рубака. Боєвий сиґнал
Для него був, мов для коня острога,
Але стратеґії ні в зуб не знав.
У небезпеці знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсїм йому чужим.
"Честь або смерть! Все простая дорога !"
Се був девіз його. Крутих стежин,
Побіди без найбільшого зусилля
Не знав, дипльоматичних крутанин
Ненавидів. Бій був йому весілля,
Найвисша проба мужеських чеснот. —
Житє й людей цінив він лиш відсіля.
Почав, вином прополоскавши рот.
VIII.
"Коли по битві коло Саляміни
Щасливі Греки почали шукати,
Хто з них найбільше заслуживсь Елладі,
Кому би першу надгороду дати,
"То по глубокій, мудрій застанові
Рішили: Кождий так боров ся сьміло,
Таким палав чутєм патріотичним,
Всю силу й душу клав у спільне діло,
"Що надгороди першої нікому
Народ признать не може й не бажає.
Бо надгороди тої справедливо
Сам себе кождий гідним уважає.
"От так і в нашім тім остатнім бою,
Коли вже ворог бив без застанови
Не в армію, не в вежі, ані в мури,
А в нашого істнованя основи,
"Коли здавалось, що на нас повстали
Не люде, але всі живла природи,
Земля, повітрє і вода і скали,
Що вже остатній нам конець приходить,—
"В тім бою кождий з нас стояв так твердо,
І сили й ум сплітав в одно огниво, —
Що надгороду дать комусь одному
Булоб несправедливо й неможливо.
"Най кождий сам собі таку признає,
Якої варт перед самим собою.
А другу надгороду тим признаймо,
Що головами полягли у бою.
На третю надгороду, панство любе,
Є тут аж два між нами кандидати:
Заслуги їх усім вам добре звісні,
Тож розсудіть, кому її признати.
"Один в момент найтяжшої зневіри,
Коли топір уже блищав над нами,
І бачилось, нема для нас ратунку,
З біди нас вивів хитрими словами.
"Не військовою штукою, не жаром
Чутя на подвиг він підняв громаду,
А ворогови труту влив у душу,
Його спокусив на відступство й зраду.
"Се правда, ворог сяк чи так побитий,
Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди,—
Та я міркую, що гнила побіда
Хиба гнилої варта надгороди."
Між панством шум. Всі лиця простягли ся.
Князь кинув ся, мов голий у кропиві.
Та ґенерал немов того й не бачив,
І далі лив слова медоточиві.
"А другий кандидат — той що недавно
На нас провадив армію ворожу,
Топтав і бив і гнав нас без пощади,
І впер нас у зелізну огорожу;
"Той сам, що нас притис на край загуби,
В остатній хвилі відмінив свій намір,
До нас пристав, нам видав сили й пляни
Противників і став для нас як шамір,
"Як камінь той чудовий, що від нього
Скляні й зелізні прискають ся стіни,
Додав нам духа, насталив нам руки
І вивів нас із згуби і руїни.
"На трупах тих, що вчора звав братами,
Плєбей здвигнув тріумф арістокрациї;
Свою вину змазав він морем крови, —
Взір дивної, страшної абнеґациї.
"Не вхожу в наміри його — хай судить
Їх Бог! Його-ж страшне, велике діло
Придавлює мене своїм розміром, —
Йому признаймо надгороду сьміло!"
Грім оплесків. Гучні, скажені брава.
Всі встали. Ґенерал пугар подвійний
У руки взяв, до мене наближив ся
І так сказав — блідий, та супокійний:
"Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,
За те від нас вам слава і подяка.
Ще хвилечку заждіть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.
"Ви демократ, плєбей і консеквентно
Робили те, що мусіли, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.
"Як зрадили свою ви рідну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужиї,
І рівним вас ніколи не признають —
"Тоді для мене вмерли ви, мій пане,
Сплили мов гук нестрійного акорду,
Ми визискали вас, та нині маєм
Для вас лишень обридженє й погорду.
"Не вірте усьміхам і компліментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоровлє ваше ню ось так!"
І о поміст пугар з усеї сили
Він кинув і пугар лиш бренькнув раз,
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино-ж, мов кров, оббризькало всіх нас.
Мертва тиша. Ніхто з присутних там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Трівожне "ах!" почулось з поміж дам.
Забув ся й князь, музикам дать сиґналу
Не зміг ся; клопітно панове в низ
Схиляли очи, боячись скандалу.
Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив, — більш чого мені боять ся?
Безмірний холод мов кліщами стис
У мене серце... Зрадця! Зрадця! Зрадця!
Лунало десь — чи в мні, чи то в округ?
Уста-ж безстидно почали всьміхать ся.
В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,
І сей підбіг до мене й нахилив ся.
"Чи хочуть пан промовить дещо в слух?"
Почувши се, князеви я вклонив ся.
Сей задзвонив. "Пан Мирон промовля."
Всім важко стало, вид у всіх змінив ся —
І скрізь тиша мертвая залягла.
ІХ.
І я почав: "Шановний ґенерале,
Позволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця — хай і так, зелізна,
Та думка в тебе, вибачай — дубова.
"Ні премії від тебе, ні догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.
"Один мій вчинок своїм ліктем змірив
І мовиш: "Зрадник! Всякий се розчовпа."
От так сліпий в слона обмацав ноги
І мовить: "Слон подібний є до стовпа."
"Та не в докір тобі се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щирійший; те, що всі скривають,
Ти виявив і варт за се подяки.
"Тож не тобі одному — як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всему сему збору, всему сьвіту
Правдиво я свою відслоню душу."
(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене
Пригнобленє, повеселіли лиця,
Цікаво позвертали ся до мене).
"Я є плєбей, — сказав наш ґенерал, —
Що вів і зрадив хлопськеє повстанє,
І на плєбейських костях допоміг
Здвигнуть арістократів пануванє.
"Чи справді так? І чим же я плєбей?
Тим, що родивсь у низькій, хлопській хаті?
Немов і князь не міг родить ся там?
Не родять ся плебеї і в палаті?
"Чи є плєбейське що в моїм лиці,
В моїх чутях і помислах і мові?
Ні, з роду я плєбейства ворог, рад
Його знівечить у самій основі.
"Від перших літ, коли в мні тямка встала,
З плєбейством я воюю без упину.
І я плєбей ? Ні, я арістократ!
Таким родив ся і таким загину.
"Я з тої раси, що карку не гне,
Глядить житю і смерти в очи сьміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
(Продовження на наступній сторінці)