«Похорон» Іван Франко — страница 5

Немов від вітру колоски на полю,
Схилились чола. Він почав казать:

"Товариша у боротьбі за волю,
Войовник, що був проводир нам,
І сівача, що сіяв кращу долю,

"Будівника, що клав величний храм
Будущини, ось тут ховаєм нині.
Як жив, що вдіяв — відомо всім вам.

"Вмер нагло днесь о північній годині."
А в тім з низу озвав ся різко піп :
"Вмер нагло, кажеш? По якій причині?

"Я самовбійці не покроплю гріб."
"Не самовбійця — мовив речник стиха. —
Він впав, як зжатий острим серпом сніп

"З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.
І не кінжалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха."

Тут голосним всі вибухли плачем,
А речник з горба так сказав по хвили:
"Прощай нам, брате! Ти своїм плечем

"Нас захищав, коли злі бурі били,
Твій ум показував нам шлях у тьмі,
Твій приклад в праці додавав нам сили.

"Та поки лишимось отут самі,
Прийми від нас остатне цілуванє,
Остатній цьвіт в розставаня зимі."

Знов розляглось великеє риданє.
В труні відбили віко гробарі
І почалось остатнєє прощанє.

До трупа тисли ся малі й старі,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потім землі сирій.

"Чи всі вже з братом нашим попрощались?"
Знов мовив речник. "Всі вже!" загуло.
"Не всі ще!" иньші голоси озвались.

"Одного при труні ще не було!
Он там стоїть він за хрестом укритий.
В очах його блищить ще земне зло."

А я тремтів, немов несамовитий
При самій думці — цілувать мерця,
Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.

Та ось юрба мені гукнула вся:
"Виходь ! Виходь! Зближись до домовини!
І доводи прощанє до кінця!"

На крик той я з переляком дитини,
Без сили й волі власної, ледви
Ступаючи, війшов до середини.

В труну зирнув — і стяв ся лід в крови,
Трівога очи виперла із лоба,
Волосє дубом встало з голови.

В труні був я! Так, я, моя подоба,
Моє лице, мій вираз, все, зовсім...
І скаменіла вся моя утроба.

"Цілуй! Цілуй !" — реве народ мов грім.
Та я і кроку вже не міг зробити
І на коліна впав при гробі тім.

"Цілуй! Цілуй!" — реве народ сердитий.
"Піднять його! До трупа підвести!"
І коло трупа впав я мов убитий.

"Цілуй! Цілуй!" Не встиг я донести
Поблідлих уст до трупа, аж у нього
З очей і уст пустилась кров плисти.

"Убійця!" крикнув піп край боку мого.
"Убійця!" крикнув той, що річ держав.
"Убійця!" люд увесь ревнув до того.

"З ним суд у нас короткий, — проказав
Помалу речник, — з трупом враз в могилу,
Та так: на вбійці вбитий щоб лежав."

"В могилу з ним! Беріть його на силу! —
Реве народ, — валіть його, кладіть
Труну на него! Сипте глини, илу!"

Я був живий. Ще темний небозвід
До мене моргав зорями-очима,
Земля ще пахла й яблоневий цьвіт.

Та я був труп. Надія вже не блима
В душі, завмерла воля до житя...
Конець іде, ніщо його не стрима!

Простір і час і всякі почутя
Загасли. Темне щось лягло на мене...
Гуркоче глина... стихло... небутя

Мене пожерло озеро студене.

ЕПІЛЬОҐ.

Другого дня знайшли мене на гробі
Приятелі. Я сильно простудивсь,
Бо лиш нічну сорочку мав на собі.

Пройшло три тижні, поки пробудивсь
З горячки й цілковитої нетями,
І ледво що від смерти відходивсь.

"Якими ти блукаєш манівцями?
Чого на кладовище ти заліз?
І хто в сорочці ходить вулицями?"

Приятелі питали. Що за біс?
Я з початку не тямив ні крихітки,
Хто, як, чого мене туди заніс ?

Аж як одужав я, вернули сьвідки
Тієї ночи — спомини ясні,
Пізнав я, як прийшов той страх і звідки.

В ту ніч в важкій задумі при вікні
Сидів я, серце мучила трівога,
Важкі питаня сунулись мені:

"Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи мов каліка та безнога

"Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много ?
І чом для них відступство не страшне?

"Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві — стид,
Але не стид у наймах у чужого?

"І чом один на рідній ниві вид:
Безладє, зависть і пиха пустая
І служба ворогу, що з нас же й кпить?"

І рій тих дум, неначе мла густая
Наляг на душу і розради ждав,
Та не являлась розрада тая.

А з неба повний місяць заглядав
На мене й усьміхав ся білолиций,
Мене блискучим чаром обкидав.

"Ходи за мною, може в снів скарбници
Знайдеш для себе дещо, синку мій!
Ходи, скупай ся в забутя криници!

"І не дивуйсь, коли знайдеш у ній
Страхітя деякі та дивогляди, —
Моя є форма, зміст усе є твій."

Хтів чи не хтів, я мусів сеї ради
Послухать — сильний був старого чар,—
І в сонне царство вплив я на огляди.

Що бачив там, се вам приношу в дар.
Не лайте, що не зміг ся на щось краще!
Що ж діять! Всї ми ще в тім царстві мар,

Усі ми племя сонне і боляще
І маловірне, і покус таких
До нас підходять тисячі що дня ще.

Прийміть сей дар! Крім дум моїх важких,
Крім болю серця й сумніву й розпуки,
Усе в нім байка, рої мрій палких.

Ті битви і побіди й люті муки
І кров і блиск, що тьмив у мене очи,
І речі ті і духи ті і дуки —

Усе те — чари місячної ночи.