Нам для естетики
В пекло не лізти.
"Хоч часом свічечку
Чорту ткнемо.
Богу-ж що нічечку
По дві жжемо.
"Справи тілесниї
Дідьчі в нас всі,
Але небесниї
Іскри в душі.
"Тіло наплутає
Тут на землі,
Хай же спокутує
Там у смолі.
"Але щоб душу Бог
Нашу прогнав
В темний, пекельний льох,
В затхлий канал,
"Щоб між розбійників,
Підлих Жидюг,
Між свиногінників,
Хлопів, злодюг,
Між бидло те брудне
Щоб там у ад
Йшов за пусте-дурне,
Арістократ, —
"Щоб та блискучая,
Ніжна душа,
Квітка пахучая
Йшла до коша, —
"Щоб сей найкращий твір,
Божий напій
Пхать до пекельних дір
Чорту на гній, —
"Ні, щось таке дзвонить
Се просто сьміх!
Щоб се міг Бог чинить, —
Думати гріх.
"Бог, найчільнійший той
Арістократ,
Він би юрбі гидкій
Мав бути брат ?
"Нас би він мав судить
Задля голоти?
Ні! Можуть се твердить
Лиш ідіоти.
"Я, мої панство, сю
Віру кохаю:
Нас він готує для
Роскошів раю
"Щоб перейшовши сю
Земную школу,
Вміли з ним бавить ся
Вічно посполу.
"Він то тепер, коли
Тисли нас хлопи,
Спас нас чудесно, мов
Ноя з потопи.
"А що нас шарпати
Сьміли ті хами,
Поле великеє
Вкрив їх кістками.
"Щоб знали кпи дурні:
Хлоп — то худоба,
А тілько ми одні —
Божа подоба.
"Щоб знали: хлоп — то гній
У огорожі,
Тілько пани є в ній
Пишниї рожі.
"Бог тілько нам отець,
А їм вітчим;
Нам тілько добрим є,
А їм грізним.
"Щоб нам розрадувать
Хвильку бутя,
Сотням їх знівечить
Ціле житя.
"Щоб на годину нам
Гумор направить,
Сто їх на цілий вік
Радости збавить.
"А щоб знав люд той, як
Чтити нас мусить,
За один волос наш
Сто їх роздусить.
"Всюди і все така
Божая міра!
Се моя етика,
Се моя віра!
"Те, що нам стало ся
Вчора й сьогодні, —
Доказ найкращий нам,
Чого ми годні.
"Доказ найкращий нам,
Хто за нас дбав,
Хто нас тим ящірам
Зжерти не дав!
"Хто своїх вибранців
Вірно беріг,
Щоб їх сей дикий тлум
Стлумить не міг.
"Щоб не втопила нас
Темная дич,
Сьвіт не зопхнула
У варварства ніч.
"Щоб під їх плахтищем
Цьвіт наш не всох...
Наш Бог є шляхтичем!
Vivat наш Бог!"
Музики грім. Панове якось мляво
Всьміхають ся, мабуть їм се не в смак,
Лиш дехто рже: "Г-ге, браво, князю, браво!"
Князь іронічно глипнув, потім знак
Рукою дав, музику притишив,
А потім знов піднявшись, мовив так:
"Даруйте, панство, я ще не скінчив.
Чи знов я переборщив в сакраменті?
Га, годі! Так мій дух мене навчив.
"Ще пару слів лише. Скінчу в моменті."
V.
"Панство любе, жарт на бік!
Говорім про річ практично.
На остатній наш успіх
Я дивлюсь досить критично.
"Чи там Бог, чи чорт нас спас,
Се вже як собі хто віда;
Ще одна така побіда,
І могло би буть по нас.
"Хоч то звісно, що наш рід
Зріс не з солі і не з ролі,
Але нині иньший сьвіт,
А як бють, то "bardzo boli".
"А в тім — як чий смак! До ката!
Може й доси є такі,
Що по над вино й дівчата
Люблять рани й синяки.
"Я — в покорі признаю ся —
Не числю себе до них,
Без тих боїв, війн страшних
І без слави обійду ся.
"Я не буду величать
Тих, що на вчорашні бої
Йшли відважно, так сказать,
Як правдивиї герої."
(На лиці князевім тут
Іронічний усьміх мигнув,
І він зараз в иньший кут
В своїй мові лука вигнув).
"Я, панове, дипльомат,
Що по бою лічить страти,
Лічить зиски, щоб завдати
Ворогови крайній мат.
"Те, що ми здобули в бою,
Се побіди перша часть;
Тілько праця головою
Перемогу всю нам дасть.
"Трупи... кров... ну, слава — все
Виглядає сіро, буро.
Що за плід се принесе?
Нумо думать pro futuro!
"Хто нам вкаже ясний шлях,
Як держать в руках здобуте
І приборкать племя люте
Не б’ючись з ним по полях,
"Без пожежі, крови, сварів,
А спокійно й певно, той
Варт найвисших лаврів, дарів,
Той найбільший з нас герой."
Музики грім. І оплески і брава...
Та князь на них уваги не звертав, —
Він знав, що варта в тій громаді слава.
По хвилі ґраф помалу з місця встав,
О склянку брязнув і князю вклонив ся,
Від него дозвіл річ держать дістав.
Гладкий, здоровий, він відсторонив ся,
Щоб рушитись свобідно, наче слон,
Що серед сойму зьвірів опинив ся.
Почав. Різкий, твердий його був тон.
VI.
"Що тут довго міркувати?
Чи міркує той, хто мусить
З диким зьвірем воювати?
Бє і дусить.
"Дав нам Бог минути смерти,
Непокірних дав побити, —
А що з рештою робити ?
Тілько дерти.
"Всякий спосіб тут придалий:
Сила слова і жандарма,
Щоби тлум отой зухвалий
Гнути в ярма.
"Перша річ, щоб був він голий!
З бруду, голоду, хробацтва
Щоб не вибив ся ніколи,
І з жебрацтва.
"Друга річ, щоб був він темний,
Знав, що думать — сьмішно й підло,
Що він раб, хробак той земний,
Панське бидло.
"Третя річ, щоб був безличний,
Дав собі плювати в морду,
Знав, що всі для него мають
Лиш погорду.
"Хлопську як зігнеш натуру?
Гладь смирнійших і біднійших,
Щоб з богатших і бутнійших
Дерти шкуру.
"А тим псюкам, недоукам,
Що хтять люд підняти к собі,
Куку в руку, або буком
Бух по лобі!
"А ті школи, відки вийшла
Лютих псів на нас когорта,
Всіх докторів, професорів —
Геть до чорта!
"Ті ґазети, що до бунту
Піднимали люд той клятий —
Видусити, зруйнувати
Всі до шпунту.
"Ті спілки, крами і каси,
Зсипи, читальні громадські, —
Все те — зборища лайдацькі,
Без прикраси.
"Виняти їх з під закона!
Лиш один для них — до ката!
Дать параґраф: заборона,
Конфіската!
"Або згинем по жебрацьки
Або сильними руками
Вибєм дух з них гайдамацький
Канчуками.
"Жадних прав! Ні навіть шепту
Про якісь новії ери!
А на бунт одну рецепту:
Манліхери.
"Хлоп до праці, не до ради,
До податків, не до складок,
До грабель, а не до шпади —
Се — порядок.
"Його річ — покора й жертва,
Як лиш бульбу, хліб і борщ ма;
Його сьвятощі, то церква,
Двір і коршма.
"Се наш ґрунт. Пожруть дракони
Нас, коли зійдемо звідси
Лиш держімо ті закони
Твердо! Dixi."
Музики грім. Панове плещуть браво,
До ґрафа тиснуть ся і ґратулюють,
З усіх боків стискають руки жваво.
Лиш дами троха кривлять ся, вахлюють
Горячі лиця. Чути десь: "Fi donc!
"Брутально! Нас вони компромітують!
"Які прінціпи! Що за грубий тон!"
В тій хвилі князь потис за срібний дзвоник,
Се знак тиші. І з місця встав барон,
Щоб говорить. Він скочив наче коник
І випрямив свою дрібну фіґурку
(Його здрібніло й кликали бароник).
Меткий, верткий, мов ляльочка на шнурку,
Він славив ся між панством лібералом —
(Не даром дід його носив ярмурку!).
Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом,
І фирка, рже, біжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом,
Вертівсь як вуж, коли на хвіст хто стане.
VII.
"То вже Монтескє сказав, панство моє,
Що кождий народ в таких правах жиє,
Які заслужив собі мати.
І се також певне, що висловив Міль,
Що тілько висока, величная ціль
Упавшого може підняти.
"Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім;
Ніхто нас не любить, не маєм на кім
Оперти ся в хвилі негоди.
Своєї держави не маєм давно,
Лишилось нам предків надбанє одно:
Здобутиї ними народи.
"Лишились безсмертниї унії ті,
Непорвані звязки і шлюби сьвяті,
Заключені скрізь добровільне,
Та сума симпатий покревних племен,
Що нам запевняла від давніх давен
Панованє в них неподільне.
"Підношу се з натиском, панство моє:
Се плуга, не шаблі панованє є,
Культурности а не розбою;
Ми не для забору у край сей ішли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.
"Ми сьвітло проґресу у варварства тьмі.
Що гнув ся народ сей у панськім ярмі—
Потрібно було й натурально:
Ми висші ідеї плекали в той час,
Він праці, порядку навчив ся від нас,
Втягнув ся, підніс ся морально.
(Продовження на наступній сторінці)