«Івась Новітний» Іван Франко

Читати онлайн повість Івана Франка «Івась Новітний»

A- A+ A A1 A2 A3

Івась розібрався, змовив молитву і ляг на свою тверду постіль, але, хоть і як було йому холодно, не накривався з головою. Його дуже зацікавив Владків хід,— хотів бачити, що Владко буде робити далі в казні. Він боятись — не боявся нічого,— так бодай йому здавалося,— але думав, що, певно, Владко чекає, аж вони поснуть, а тоді зачне щось робити в казні, щось таємничого, незнаного йому, але, певно, щось важного,— се він догадувався з тої старанності, з якою Владко витрібовував стук підлоги. Але Івась дармо ждав, дармо витріщував очі, як міг найширше, щоби серед густої пітьми, котра тепер залягла в казні, розпізнати ходячого Владка і добачити його рухи. Вибила шоста година. По коритарі, досі тихім, роздалися голосні стуки, брязкання ключів, дзоркання відмиканих та замиканих колодок,— се ключник ходив "шлюсувати", то є, порахувавши арештантів у кождій казні, замикати двері на дві колодки (днем вони замкнені тільки на одну).

— Ось і наші книдлі йдут! — сказав Владко над Кеслеровим тапчаном.— Ану, повставайте, як прийде рахувати, бо ся розкричит!

На той розказ і на стук коло дверей їх казні схопився Івась з постелі на рівні ноги, але Кеслер,— раз що старий, а втім, як і всі жиди, лінивий,— не вставав, тілько підвів трохи голову і наставив наперед свою сивляву, кругло підстрижену бороду. Двері казні отворилися, мляве світло ліхтарні, мов тонкі чепірхаті тики з золота, впало на казню і освітило її кути. Ключник Панило підняв ліхтарню високо догори і повів очима довкола по казні.

— Раз, два,— сказав він, рахуючи арештантів,— а третій де?

— Ту, ту, пані татку! — скрикнув Кеслер, підводячи голову ще вище, але все-таки не встаючи з ліжка.

— Ту, ту, — передразнив Панило. — А ти парху єден, що? Ліпший від тих? Чому не встаєш? Я там маю йти за тобов до кута? Га?..

Голос ключника ставав чимраз грізніший. Кеслер, видимо, напудився його і, мов не був на постелі, так злетів з неї на рівні ноги і став, увесь дрижачий, перед ключником.

— Пам'ятайте си раз назавше, — сказав Панило навчаючим хоть усе ще грізним голосом. — Як прийду рахувати ввечір, — маєте антріт зробити і всі ми ту стояти рядом, — розумієте! Пся ваша мать була!..

І з тим словом, котре, може, в мові ключника значило "добраніч", він обернувся, вийшов з казні і принявся, гримаючи та лупотячи колодками, замикати двері на дві колодці.

— Овва, яке ми велике пан! Йому гоби антріт, як якому цісаг! Овва! — прошептав Кеслер, але так потихо, що не то Панило, але навіть Завадовський коло дверей не міг чути тих слів. Відтак Кеслер ляг назад на своє місце, зітхнув раз-другий, обернувся до стіни, але швидко обернувся назад, лицем до казні, стрібувавши, що стіна дуже холодна, прошептав крізь зуби а ruach’n dainen tat'n arain!* — і заснув.

V

На ратуші вже вибила одинадцята година. Темно, глухо, мертво в казні, на коритарі, надворі — всюди. Бачиться, цілий Львів спить, мов зарізаний. Кеслер і Владко давно вже поснули і дихають тепер голосно, мірно, мов повільне тикання двох годинників. Тільки Івась не може заснути. Він змучений, втомлений, слабий, мов збитий,— але сон якось його не береться. Він лежить недвижно, з затуленими очима, щоб швидше задрімати, але задрімати не може. Крізь затулені повіки доходить, бачиться йому, мертва темнота арешту і холодною рукою обхапує його очі, здавлює їх і втискає глибше в голову. Івасеві страх прикро чути себе єдиною несплячою людиною серед того мертвого світу, немов на дні, гробу. Він старається ловити слухом всякі далекі тони: дзвонення на ратуші, биття годинників на вежах,— то знов заглиблюється в споминках, нагадує всі хороші і щасливі хвилі свого життя, немов шукаючи в споминках відради та супокою, немов хотячи огрітися тепер їх теплом, просвітліти їх ясним, погідним блиском, віддихнути їх тихим щастям. Але що ж, споминок таких мало, дуже мало надибається в пам’яті Івася,— ба, що ще гірше,— вони, мов закляті царі, скуті ланцами із своїми невільниками, тягнуть за собою довгими рядами і всі гіркі, прикрі, боліcні згадки, котрі поволі заповняють всю казню знакомими лицями, то любо всміхненими, то гнівними, то жалібними, то розпусно-веселими.

Івась Новітний, хоть родився у Львові, не був однако тим, що називається "містова дитина". Змалу слабовитий і нервовий, він не міг ніколи привикнути до того шуму і гуркоту, котрий мов заклятий вихор, раз у раз ревів по вулицях, а коли затих наверху, то Івасеві бачилось, що стугонить під землею. I хоть доля не раз, як усіх дітей бідних ремісників, виганяла його з тісної хати на улицю між галасливих розпусних хлопаків-уличників, він також не міг статися подібним до них, не міг ніколи привикнути до їх гидких бесід, до їх грубості і непосидючості, до їх криків та бігання. При тім він був найслабший і найнесміліший з них усіх і немало натерпівся від них бійки та всяких збитків. Через то улиця збридла йому,— і уличницького життя він не знав, хіба з оповідань, котрі також разили його, і він старався їх якнайшвидше забувати.

Батько Івасів, бідний линвар, жив у власнім домику на Замарстинівській вулиці,— там і Івась вродився. В рік по нім уродилась дівчина, сестра Івася, котру названо на хресті Маринею. Більше дітей у старих Новітних не було. Впрочім, і з тих не довелось батькові бачити потіхи. Діти обоє були з лиця, волосся, очей, вдачі такі неподібні до родичів, такі ніжні, слабовиті, вразливі, що батько за кождим разом якось морщився, дивлячися на них і особливо видячи гарячу любов матері до них. Він був уже в літах, повдовівши по першій жінці, оженився з молодою, хорошою дівчиною — матір’ю Івася. Вона була бідна, так що замужжя з Новітним вирятувало її з страшної пропасті, в котру так легко попасти бідній дівчині, викиненій без помочі на львівський брук. Але все ж таки любити Новітного вона не могла — так бодай міркував сам Новітний,— він був для неї занадто поганий і старий. А ще й тоті діти з "панською вдачею", — відки се могло бути?.. Старий Новітний, хоть відганяв від себе всякі лихі думки і не раз зарікався не припускати собі такого свинства до голови,— прецінь ніколи не міг доразу вспокоїтися. Правда, жінка, бачилось, любила його, припадала коло нього, розважала,— але се все не помагало нічого. Цілими днями, крутячи линви надворі, Новітний гризся і мучився сам в собі, то раз дорікаючи собі, то знов викидуючи в думках своїй жінці її невірність.

Така німа боротьба тяглася довгий час — цілі два роки. Новітний послаб і понехав роботу,— до жінки став якийсь напівхолодний а напівнеприязний,— від дітей держався здалека, зовсім не як батько, а як чужий чоловік. Але ще й досі ніхто не міг зміркувати, що йому таке сталося. Аж ось трафилися добрі сусіди, що почали приходити — потішати Новітного вечорами,— далі вивели його з хати, на свіжий воздух, на прохід,— проходом звичайно доходиться до шинку,— ну, а в шинку, звісно, найліпші ліки. "Розігріти б вам ся, кумочку!" — "Раз-другий, та й забудете за своє лихо!" — "А що вам, куме,— скажіт на совість, що вам долягає?"—"Ет, іди ти, куме,— питаєшся кума Новітного, та ще му більшого жалю завдаєш! Нібито в тебе самого очей нема — не видиш!" Досить того — слово по слову, куми при чарочці як почали потішати Новітного, як почали розговорювати йому його тугу, то довели до того, що прем вмовили в нього те, чому він досі сам не хтів вірити.

(Продовження на наступній сторінці)