«Івась Новітний» Іван Франко

Читати онлайн повість Івана Франка «Івась Новітний»

A- A+ A A1 A2 A3

"Як ту темно, як ту темно!" — думав собі Івась, обзираючися по довгім вузькім коритарі тюремнім. Темнота обхопила його при вході на коритар, і йому стало страшно. Йому знов по голові перемигнула думка, що оце він зажива йде в домовину, а хоть старався насилу вмовити в себе, що прецінь вина його ще не така велика, що він відсидить своє і вийде, буде свобідний, буде знов міг вільно ходити по світі, по вулиці, котру крізь сніговійницю ледве видно було з вікна коритара, буде рушатися, куди і як сам схоче, не чуючи на кождім поступі над собою бистрого ока поліціянта,— то прецінь неясне, тупе чуття безнадійності не покидало його, ворушилося, мов схована гадюка, на дні його серця і все немов шептало йому:

"Ніколи! Ніколи! Ніколи! Вже не побачиш свободи, не будеш гуляти по вулиці, не почуєшся вільним від зіркатого ока вартового! Світ пропав для тебе! Живий у могилу! Живий у могилу!"

"За що ж? — ворушилося питання в Івасевій голові,— Хіба я так страшно завинив? Хіба нема більших злодіїв, розбійників, а й ті сидят, відсиджуют і виходят? За що ж мені пропадати?"

Безнадійні голоси стихали в Івасевій душі, йому ставало легше, він поглядав спокійнішим оком здовж коритара, немов хотів затямити собі якнайдокладніше його вигляд. Та ніщо там було й тямити. Голі сірі стіни і склеплена повала — все то тонуло в тіні і немов здавлювало око. По обох боках коритара дверці, дверці, дверці — чорні, то зовсім покриті грубою залізною бляхою, то лишень навхрест переперезані грубими штабами; у дверцях малі віконця на кілька квадратових цалів завбільшки, забиті бляхою, продіравленою, мов дуже рідке решето, та й ще до того позапирані залізними дверцями, а збоку кождих дверець огромна залізна колодка,— ось що бачив Івась, розглядаючи коритар, а більше нічого. З-за дверець не видно й тіні, не чути й голосу, немов там пусто або мертво, мов у гробах,— а прецінь самі мури пожовклі та холодні, бачилось, виразно розповідали Івасеві, кількото горя, сліз і сердечної муки вони ховають за собою, кілько-то людського життя вони погребли, кілько дорогих сил пожерли і виссали, кілько надій розбили, кілько втіхи отруїли розпукою, кілько чесних людей поробили злодіями! Та що з того, що мури ясно говорять? Їх мову може зрозуміти тільки той, у кого серце чисте і думка невинна,— але її не могли порозуміти ні тоті поліціянти, що, сміючись, походжали по коритарі та покрикали голосно, коли в котрій казні арештанти силувалися прутиком отворити віконце в дверях казні,— ані той ключник, що, побренькуючи ключами, надійшов ід арештантам і сейчас узявся перешукувати та перетрясати їх кишені, капелюхи, чоботи, убрання — все до сорочки, до голого тіла. За чим він шукав? За всім! Арештантові невільно нічого мати з собою "зо світу",— передовсім не вільно мати ножа, тютюну, сірника, олівця, паперу, грошей,— ну, сказано, ніякого подріб’я, котре на світі чоловік носить при собі і котрого ціни належної навіть не знає. Довго тривала ревізія. Пан ключник Панило був дуже острий чоловік, котрому військова субординація в’їлася в тіло і кості. Кождого арештанта він уважав за свого особистого ворога, котрий вічно старається скривати перед ним якісь тайні небезпечні замисли і котрого, проте, треба пантрувати, як ока в голові,— а особливо треба добре обшукати, щоб не вніс із собою до казні нічого "недозволеного". Арештантів з "нижчих верств" — селян, ремісників, злодіїв — він трактував як псів, комендерував ними, лютився, кляв, а часом і бив, для "вищих" був понурий і маломовний, бо вони любили супротивлятися, доказувати якісь "свої права", а навіть, скоро що-небудь, ішли жалуватися до керкермайстра, і як мали у керкермайстра гроші, то не раз навіть виходила їх правда, а ключник діставав "носа". Се були для нього найприкріші хвилі, після котрих не раз кілька день Панило був зовсім "дикий" — сварив, кричав, гримав дверми, бив злодіїв і проклинав всіх і вся на чім світ стоїть. Дістатися на перший поверх, під Панила, злодії вважали великою карою, великим лихом для себе. Се добре знав і Завадовський, котрий аж поблід, коли почув, що керкермайстер назначив їм казню 27.

"Ов, най тебе дідьча мати пірве,— гадав він собі, йдучи горі сходами на поверх,— тепер ажень прийдеться креперувати!" Він, сидячи вперед, раз дуже був посварився з Панилом, а коли той пустився його бити, він, як їв обід, так кинув на нього мискою з фасолею і покалічив ключника до крові. Правда, що за се набрався і бійки і в казеньці сидів, і заліза носив дві неділі, — але він знав, що Панило не швидко забуває такі речі, і тремтів на саму гадку про те, що то буде.

Обшукавши Кеслера і Новітного і не найшовши в них нічого, Панило звернувся до стоячого в куті Завадовського. Він нині був і так не в гуморі, а ще дужче лютило його те, що в арештантів нічого не найшов,— бо звичайно все найдене в них, окрім добровільно відданого, пропадало, т[о] є[сть] ставало його власністю.

— А, стій-но, пташку,— крикнув Панило своїм грубим хриплим голосом, поглянувши зблизька в лице Завадовському,— ти вже бачу, був ту, га?..

— Був, пане татку,— відповів Завадовський, збираючися на відвагу, хоть голос його чутно тремтів.

— А, то ти За... Завадовський, — так?

— Завадовський, пане татку.

— А, — гаркнув Панило, а очі його заблисли диким злорадим огнем. — Ми, бачу, знаємося! Ну, ну, вітайте, гості! О, тепер чень ся ліпше погодимо, як тамтого разу,— га? А, дуже ладно, дуже ладно! Ану,— додав зміненим грізним, майже диким голосом,— ану, що маєш із собою! Показуй зараз!

— Нічо не... не маю! Прошу шукати!..— відповів якось боязко Завадовський.

— Нічо не маєш, ти, злодійська палко? Добре, побачимо! Але якщо найду, — ех то-то буде...

Він не договорив і, закусивши зуби з лютості, шарпнув Завадовського ід собі і зачав його обшукувати, торгаючи та штуркаючи на всі боки, як пса. Новітний і Кеслер, і собі тремтячи з мимовільного страху та холоду, дивилися то на страшне набрезкле і мов у медведя обросле лице Панила, на його люті, дикі рухи, то на свого тремтячого та блідого мов стіна товариша, котрий без найменшого опору, без найменшого супротивлення давався шарпати та торгати лютому ключникові. Особливо страшно було Івасеві дивитися на тото. Його переполохана фантазія сейчас шептала йому: "Що то буде далі, коли на першім кроці, на першім поступі в тім заклятім світі тілько погані і дикості!" В серці Івася будився при тім глибокий жаль над Завадовським, хоть його зовсім не знав. "За що він так збиткуєся над ним? Що йому зробив бідний Завадовський,— будь він собі й злодій? Чому ключник з нами обходився інакше, а з ним інакше?" Ті і другі подібні питання ворушилися в його молодій, недосвідченій голові і боліли його, немовби хто колов його шпильками в мозок. Другий тривожний голос шептав йому знов, що то само, що з Завадовським тепер, буде швидко діятися і з ним, і з отсим жидом і діється віддавна з усіма арештантами. Таку думку мимоволі набилював йому сам погляд на лице і очі ключника. Івась не міг собі подумати, як міг би хтось любити чоловіка з тою медведячою мордою і з тим бугаєвим голосом, як міг хтось бути йому приятелем, говорити з ним щиро і одверто, а навіть усміхатися до нього! Так пересякле ненавистю, злобою, тупим упором і безсердечною, звірячою дикістю видалося йому тото лице, особливо коли своїми маленькими чорними очима, блискучими, мов у вовка, поглядав пильно на лице Завадовського, немов хотів пожерти його своїм поглядом. "О, щось той Завадовський мусив йому дуже досолити!" — погадав собі по хвилі Івась і, дрижачи зо страху, присягався в дусі, що буде такий добрий, тихий, потульний та послушний кождому, як ягнятко, щоби не стягнути на себе нічийого гніву, а особливо гніву сього страшного ключника.

— Гей ти, коминар! — крикнув туй над вухом Івася поліціянт і турнув його в плече. — На ти мундур, перебирайся швидко! Ну, швидко, — часу нема!

Івась кинувся дрижачими руками скидати з себе своє коминарське тісненьке убрання. Хоть воно було й тісне і зовсім замазане сажею, то прецінь йому чогось стало жаль його, немов, скидаючи те шмаття, розставався з якимось добрим, щирим приятелем, котрий тривав з ним довгий час у добрій і лихій долі. Але ніколи було довго роздумувати. Його обхопив мороз, коли став у самій сорочці, і він швидко натягнув на себе арештантську бунду,— старий, з грубого сивого сукна, погано і невигідно вшитий куртак, з такого самого сукна і такої самої роботи панталони і шапку.

— Ну, тепер з тебе цілий арештант, нічого ти не хибує, лиш палкою в лоб! — зажартував, сміючися, поліціянт, котрий приніс для Івася арештантський мундур, а тепер, забравши його коминарське шмаття, побіг назад сходами надолину.

А Панило все ще ревідував та ревідував Завадовєького. Він, видно, наперед сказав собі, що у сього "злодія" мусить "щось" бути і що він мусить тото "щось" найти. Але дармо він обшарив усі кишені, обмацав попід пахи, по грудях, попід коліна, далі обсмотрив усі шви сурдута і камізельки, обшивку сорочки та сподень,— нічого не міг найти. Він став хвильку, задиханий і лютий, відтак крикнув пінячись:

— Визувайся, злодію!

Завадовський, німий і послушний, мов машина, зняв діраві, старі штиблети, далі скинув і онучки з ніг і став на коритарі зовсім босий. Панило пірвав штиблети і онучки і почав їм призиратися до світла. Але хоть і як довго призирався, фучав, мацав, поров шви та м’яв шкіру в пальцях,— то таки найти не міг нічогісінько.

(Продовження на наступній сторінці)