— Ну, і як же він здіагнозував твою слабість? Що се за слабість?
— Не знаю. Се ще, каже він, його секрет. Мусить випробувати, переконатися, а тоді.
Два роки вже перебуває Фледермаус і переконується, чи добрий його діагноз, але ще, мабуть, настоящої правди не дійшов. А пані все нездужає та нездужає: ні смерті, ні попусту. Пана Зефірина се вже й нудити почало, але він не каже нічого, щоб не попсувати жінчиних струн, — віддається більше справам публічним.
Вже по обіді. Пані Целіна з ліжка не вставала, в ліжку таки й пообідала. Пан Зефірин пообідав сам, бо гості з луки прямо роз’їхались, лишаючи там пусте шатро, множество пустих бутилок, попсовану машину і пана Зефірина в великій лютості. "Іригація принесла йому іритацію", — кепкував пан маршалок, похитуючись в своїм повозі. І прочі гості, кождий про себе, не щадили іронічних заміток, але пан Зефірин не чув нічого.
Пані Целіна по обіді в добрім гуморі; Фледермаус був рано і зо дві години продовжав свій діагноз; дивним способом від самого того діагнозу пані якось легше робилось, нерви вспокоювались. Вона дзвонить і велить попросити до себе пана Зефірина. Той немало здивувався, бо таке диво рідко у них лупається; квасний, роздратований, іде він до жінчиного покою, не забуваючи натягти м’які калоші на черевики, щоб таки не роздражнити її нервів.
— Ну, мій милий Фірцю, — весело защебетала пані, — тішся зо мною, — пан Фледермаус обіцяв, що швидко буду здорова!
— Дай боже, дай боже, — пора би вже! — якось холодно процідив пан Зефірин.
— А, так холодно се кажеш? Ти мене вже не любиш! Тобі все одно, чи я живу, чи вмираю. О мій боже!
— Але ж, Ліночко, бійся бога, що ти говориш? Я тебе не любити? Душечко моя! Прости мені! Сей холодний тон зовсім з іншої причини!
— З якої?
— Та так, всякі клопоти, моя мила. А надто ще сьогодні. Ти знаєш, я спровадив з Англії машину для іригації, сьогодні й посвятили. І представ собі, ті болвани як почали помпувати, то й натягли всередину болота та камінців, загатили кляпу, а опісля коні як потягли, та й кляпу зламали. Тепер треба машину назад до Англії посилати до направи.
— Ха, ха, ха! — засміялась пані дзвінким своїм сміхом, котрий у іншої, звичайної людини свідчив би про ідеальне здоров'я. — То забавне! Бідний мій Фірцю! Жаль мені тебе, нещасний господарю! Але що ж твої гості? Я чула, що й той поганий маршалок був між ними.
— Був, — гірко аж скрикнув пан Зефірин. — Представити собі не можеш, що за грубіян. Спершу п’є, не перестаючи, а потому язикові волю дає. І гніватись на нього не смієш, бо опісля всього відопреться. "Е, любий сусідо, се твій славний вишняк з мене говорив, а я, їй-богу, ані на думці не мав тебе ображати!" А як машина зламалася, то трохи не тріс з радості. Представ собі: чиниться зовсім п’яним і, ніби в замішанні, при всіх гостях підходить до мене, стискає за руку і гратулює! Як я здержався, що не наговорив йому сатисфакцій, то й сам уже не знаю.
— І охота тобі возитися та панькатися з тим старим банкротом! Я би на твоїм місці запиталась би його, чи в сутеренах його палацу гарні раки плодяться?
Пан Зефірин засміявся.
— Що ж, душенько, — не можна. Хоч банкрот, але все-таки бувший міліонер і тепер ще на два роки маршалок повітовий. Правда, що міліон свій він утопив, будуючи насеред ставу палац, котрий тепер, ще вверху не скінчений, фундаментами в воду лізе, — ну, але ти знаєш, що палац у нього дуже дражлива річ.
— А тобі гратулювати, як машина попсувалася, то не дражлива?
— Та так-то воно, але що робити. Він, яко маршалок,міг би мені нашкодити, а я йому що зроблю? Краще, думаю собі, не займати біду, нехай щезає.
Розмова перейшла на інші предмети. Пані Целіна оживилася, підперла прекрасну головку на лікоть зграбної ручки, її густі, золото-жовті коси буйними хвилями спадали на її груди і плечі, очі її блищали, уста, червоні, як калина, так і просились до поцілунку, — пану Зефіринові мимоволі нагадались медові місяці їх спільного життя. Він підсівся ближче, взяв її руку і поцілував. Вона нічого, він поцілував удруге. Розмова плила дальше. Пані Целіна говорила, мов і не замічала, як пан Зефірин нахилився і поцілував її біле кругле плече. Але коли бідний чоловік нахилився ще нижче і діткнувся устами її рум’яного лиця і при тім незручно потрутив крісло, так, що воно стукнуло, нараз пані Целіна скрикнула,верескнула душу проймаючим голосом, кинулась навзнак і почала метатися на ліжку, немов в яких страшенних муках. Переляканий пан Зефірин поблід і не знав, що діяти: чи рятувати недужу, чи втікати, щоб своїм дотиком ще дужчого не додавати їй болю. На щастя, прибігли дві покоївки; на їх руки пан Зефірин здав свою жінку, а сам тихцем щодуху подався до свого кабінету. З півгодини чути ще було крик і виск нещасної пані, по чім все успокоїлось.
— От нещастя моє, — говорив пан Зефірин до вірного Теофана, — нещастя з такою жінкою. А що їй такого, і сам не знаю! І жий же тут з нею! Теофан!
— Прошу вельможного пана!
— Піди на село і кажи Одарці Ключниковій, нехай прийде до мене.
— Прошу вельможного пана, Одарка хора.
— То Насті Шарварківні.
— Настя пішла до міста, — була тут рано та й пішла.
— Sacrebleu!* Була тут, а ти мені не сказав?
— Вельможний пан при гостях були.
— Ну, то йди до кого хочеш, котра-будь нехай прийде. Тільки знаєш, з тих, що мені подобаються.
— Знаю, знаю, — сказав Теофан і вийшов.
VI
Минуло півроку. Осінь надворі. Направлена машина давно прийшла з Англії, давно залила цілу луку і перемінила її в здоровий ставок. Літом замість трави виріс на ній шувар та ситник, а декуди купками вибуяла хистка тростина. В ту пору, коли у людей була косовиця, на панській луці квакали жаби. Ціле село заходилося від сміху, а пан Зефірин тільки спльовував та мало не до крові тер лисину. А робітники все ще помпували та помпували воду з потоку.
— А покиньте ви до біса помпувати! — скрикнув одного дня пан Зефірин. — Хіба не бачите, що ставок з луки зробився!
— Як вельможний пан казали, так ми й робимо.
— Казали, казали! — передражнював пан Зефірин. — Власного розуму у вас нема настільно, щоб догадатися самим, що і як робити! Все вам кажи та й кажи! Тьфу!
Робітники відп’яли коні і лишили машину на божу волю на луці.
"Нехай просхне вода, — міркував пан Зєфірин, — то земля напоєна швидко поросте і ще хоч під осінь косовиця буде".
Але вода не просихала, мабуть, під тоненьким пластом чорнозему була така глина, що не пропускала воду. Лука розкислася і ані думала поростати травою. Тільки шувар та водяне зілля розростались навзаводи.
— Проклята історія! — скрикував пан Зефірин кождого разу, коли тільки поглянув на нещасну луку. — Треба буде назад осушити, та й годі.
Але для осушення треба було робітників, а на робітників прийшлось ждати по осені. Якраз сьогодні й згодив пан Зефірин таки з свого села людей за 200 золотих ринських, щоб висушили його луку. А машину, котра між тим знов поламалась, велів розібрати і привезти додому.
Злий і невдоволений після таких розпорядків ходив пан Зефірин по своїм покої, коли втім увійшов Теофан.
— А що там, Теофане?
— Ясновельможний пан маршалок приїхав.
— Що? А той якого біса в робучий день? Гм. Проси!
То не сонце зійшло, а до покою пана Зефірина вкотилося широке, чисто виголене і розрадуване лице пана маршалка.
— А, вітаємо, вітаємо! Коханого пана маршалка! — з неуданою радістю скрикнув пан Зєфірин, спішачи назустріч гостеві. — Що ж то за щасливий случай провадить коханого сусіда?
— Гратулюю, гратулюю коханому сусідові! — басом заговорив пан маршалок, обнявши своїми могучими лапами обі пухкі руки пана Зефірина і щосили потрясаючи їх.
— Мені? А то чого?
— А похвали, публічної, всенародної похвали. О, вона вам зовсім справедливо належиться, давно належалась!
— Мені? Публічна похвала? Де? Коли? Від кого? За що?
— Що, хіба ви не знаєте? Не читали газет? Не читали посліднього нумеру "Czas-y"?
— Хоч і встидно мені, а мушу признатися, що не читав.
— Ну, так я й думав! Ха, ха! Добре то кажуть: як бог дасть, то й у вікно на вилах подасть. Але ж то колосальне! Глядіть самі, от я немов знав, таки з собою взяв той нумер. Читайте! Отут, отут, — кореспонденція зо Львова з знаком двох параграфів! Знаєте, наш чоловік пише, добре поінформований. А що, га?
Пан Зефірин тремтячими з зворушення руками взяв широкий, як плахта, а зм’ятий, як стирка, лист краківської газети і прочитав з нього ось що:
(Продовження на наступній сторінці)