«Іригація» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «Іригація»

A- A+ A A1 A2 A3

— Так, культурна місія двора серед громади — то наша велика задача, то властивий поступ, над котрого ширенням я працюю і працювати буду, доки духу стане в моїй груді! Правда, не заперечу я того, що сказав наш дорогий маршалок. Щедро розсипала природа свої дари над нашим Поділлям. І двір, і хата можуть жити в достатку і злагоді і помагати собі взаїмно. Чого ми домагаємось від селян, се всі знаємо і се дасться сказати кількома словами: побожності, уцтивості і працьовитості. Побожний повинен бути селянин, бо раз у нього не стане бога, не стане тої невидимої караючої руки, то він в тій хвилі зробиться диким звірем і пожре нас. Уцтивий повинен бути селянин, щоб сповняв чесно свої обов’язки, додержував даного слова, бо прецінь же на тім основується весь горожанський порядок, — се тільки дає йому право бути горожанином конституційної держави. А працьовитий повинен він бути, — ну, се вже звісно, бо як не заробить, то й їсти не буде. Се так, мої панство, се всі знаємо. Але чи всі так само знаємо й наші обов’язки зглядом селянина? Чи всі знаємо, чим ми для нього є і повинні бути? Не уймаючи честі нікому з присутніх ту, осмілюся-таки сказати, що не всі знаємо се так ясно і докладно, як би сього було треба.

Щось немов легесенький осінній вітерець повіяло по цілім зборі. Квадратове лице пана маршалка почервоніло, не знати, чи від вишняку, чи від досади, бо то був чоловік, як казали, "з гумором і темпераментом", а особливо коли мав в губі. У деяких гостей губи потягнулись кінцями вниз, у других вгору від незамітного іронічного сміху, — але, впрочім, все було тихо, чемно і прилично, як і слід при такім піднеслім торжестві. А пан Зефірин говорив дальше:

— Так, мої панство, не всі знаємо! Бо що репрезентує двір в селі? Репрезентує традицію, інтелігенцію і капітал. Се ті три джерела, з котрих плинуть наші права, але заразом і наші обов’язки. Які права дає нам традиція? Право на пошану і честь у селян, те право моральної вищості, яке надає почуття великих заслуг наших предків і блискучої минувшини, котрої ми одинокі представники і зберігателі. Але, користуючись тими правами, які ж обов’язки маємо ми, вложені на нас тою традицією? О, певно, що великі і святі! Зберігати її дорогі останки, плекати в своїх серцях духа минувшини, святу і невгасаючу любов вітчини і ті незабутні чесноти, котрими предки наші на ввесь світ ясніли, ту рицарську енергію, ту горду незалежність, сполучену з ненастанною дбалістю о добро цілості, ту жертволюбність для інтересів загалу, котрої так багато і так блискучих примірів виявляє кожда карта нашої історії!

— Зебжидовський, Зборовський, Радзєйовський, Спалінський, Сіцінський, Щасний-Потоцький, — впівголоса на пальцях вичислив пан маршалок, немов для власної пам’яті, — і лиця всіх присутніх спалахнули живим рум’янцем — не знати, чи встиду, чи обурення, чи так-таки невинного заклопотаний з тої причини, що такий поважний чоловік так не впору перебиває таку гарну мову, та й то ще господаря дому. Пан Зефірин, хоч также спалахнув живим огнем, але вчинив так, немов не чув тих слів, і, кашельнувши разів кілька, говорив дальше:

— Які Права надає нам інтелігенція? Права природних і одиноких провідників, заступників і репрезентантів народу. А обов’язки? Обов’язки учителів і просвітителів. Світла треба нашому народові, — всі се повторюємо, — а прецінь треба нам знати, що тільки від нас він може дістати те світло правдиве, не те, що розпалює пожар, а те, що світить, а не гріє, то є, pardon, не палить! Глядіть, мої панство, один вид такої машини більше навчить хлопа, як десять книжок. Хлопові треба не теорії, а практичної науки, — іншої він не зрозуміє, інша йому непотрібна і шкідлива. А така практична наука повинна і може йти тільки з двора. Як життя дідича і його сім’ї повинно бути для хлопа взірцем моральним, так увесь двір повинен бути для нього школою, музеєм, кабінетом експериментальним, вічно отвореною книжкою. І як з гирла сеї машини ллється благодатна вода на зсохлу землю, так з двора повинна раз у раз литись...

— Трррах! — роздалось нараз знадвору.

— Що там? Що там? — закричали панство, заметушились і поперли до машини. Води насеред луки стояла вже величезна калюжа, але зато потік був майже до дна виссаний. А коло машини метушились люди, шпортаєся заклопотаний слюсар. Коні стояли.

— Що ту сталось? — скрикнув, прискакуючи, пан Зефірин.

— А хто знає, що, — чухаючись в голову, сказали парубки, держачи коней, — щось в машині луснуло, і вода перестала йти.

— Та що ту буде йти, коли в потоці сухо, — озвавсь гризько пан маршалок.

— То-то й є, прошу ясновельможного пана, — озвався слюсар, — ся помпа завелика для сего потоку, а як не стало води, то крізь дірки в сисаку набігло досередини болота. Болото заткало кляпу, коні шарпнули і товчок кляпу зламав.

Пан Зефірин аж посинів з лютості і, не тямлячи сам себе, крикнув:

— А нехай же вас грім поб’є, осли безглузді! І чому ж ви не перестали, як побачили, що води нема? Тепер треба буде машину назад до Англії посилати до направи, бо ту жаден дурень її не направить!

V

Пані Целіна Андрониковська лежить недужа і до гостей не являлась. І недуга її не проста, — глянеш збоку на її рум’яні повні лиця, розкішну стать, блискучі очі і, певно, подумаєш: "Карай, боже, й довіку такою недугою!" Та ба, не все золото, що блищить. У пані Целіни хоч і все здається здорове, так що ж, нерви, нерви — от де її нещастя. Нічого її не болить, їсть добре, спить добре, травить добре, а все-таки чує в кождій хвилі, що нерви її "страшно напружені", "як струни лютні", — мовляє вона, — що доволі найлегшого дотику, різкого звука, подуву вітерка, щоб їх збудити, зворушити, збентежити, щоб повалити її з ніг, довести до конвульсій, до полусмерті. Страшна то слабість, тим страшніша, що звичайно її ніжно і сердечно любимий муж, пан Зефірин, має те нещастя — роздражнювати і розворушувати її бідні нерви. Нехай тільки вона крізь стіну вчує, як він іде по коридору і скрипить черевиками, або як ходить по своїм покої і посвистує, або нехай до її носа долетить запах його дорогої сигари або до її уха шелест книжки, котру він читає, — так уже нещастя готове. Де стоїть, там упаде, запищить, завищить, б’є довкола себе руками і ногами, а вже щоб в таку пору любимий муж показавсь їй на очі, так не приведи господи, вмерла б, здається, на місці. І мусить бідний Зефірин, скоро тільки зачує виск і біготню по коридору, щодуху втікати з покою і з дому, бо буває й так навіть, що сама його присутність через стіну або й через дві якоюсь дивною магнетичною силою кидається на "страшенно напружені" нерви його жінки і погіршує її стан. Але що всього дивніше, так се ось що: запах засмальцьованих жидівських халатів та хлопських кожухів, юхтових і дьогтем мазаних чобіт, заваляних в стайні та в грязюці ніг прислуги, стукіт магля, ступи, ціпів і кузні, свист машини, гавкання собак, калатання ножів в кухні, квакання качок, гомін іншої птиці та худобини, — ніщо се майже ніякого впливу не мало на її нерви. "Організація моя так ніжна, — говорила вона, — що всі оті грубі товчки проносяться, не доторкаючись мене, і що тільки найтонші найніжніші струни моєї душі спосібні видавати звуки і улягати постороннім впливам". А коли пан Зефірин не раз дивувався, відки се походить, що якраз його особа має на її "струни" такий фатальний вплив, то вона з чаруючим, немов омліваючим усміхом шептала йому:

— Бо я тебе дуже, дуже люблю! Найніжніші струни моєї душі нерозривно зв’язані з тобою, — від кождого твого руху вони вже тремтять. Знаєш, як магнетична ігла тремтить, коли наблизити до неї залізо. Така ігла — то я, а ти — залізо!

Хоч і як лестною для пана Зефірина була така назва, то все-таки вічне тремтіння його улюбленої "Ігли" було для нього 3paäy якесь дивне, далі дуже прикре і неприємне. Він тисячі ви́дав, возяв жінку по всяких купелях та товариствах, але вилічити дивну слабість показалось неможливим. Навіть початку її ніхто не міг знати, а сама пані Целіна найменше. Так якось раптом найшло на неї, та й годі, і то якраз в рік по їх шлюбі. До того часу була Здоровісінька, а нараз — нерви! І отсе вже п’ять літ вона, нещасна, хоч тілом цвіте, і, мов рожа, пишається, зате нервами не то жиє, не то помирає.

Вже й лікарі від неї відступили — крім одного, та й то такого, що диво дивне, як він і прийшов їй до вподоби. Простий цирулик з місточка Болотяного, а до того ще жидок. Правда, зове він себе магістром фармації і хірургії, але проте по ярмарках пускає хлопам кров і рве зуби, аж куриться. Правда, являючись у панськім дворі в Сухобабах, він все прибраний по-європейськи, виголений і випарфумований, — одним словом, джентльмен. З себе він невеличкий, з низьким лобом, довгим закривленим носом, тонкими губами і широкими устами, з кістьми, вистаючими на висках, і з довгими, як у малпи, руками а коротенькими ніжками, — та проте звинний, верткий і говіркий, а забавний який! Одним словом, зумів збудити для себе повне довір’я у недужої пані.

— Отсей Фледермаус один ще й держить мене на світі, — говорить часом мов знехотя пані Целіна.

— Ну, не розумію, як такий глупий голиборода може тобі помагати, коли й найславніші лікарі сього не могли? — говорить пан Зефірин.

— Що ж, мій милий, — оживлюється пані, — часом і сліпа курка зерно найде. А Фледермаус хоч лікар і поганий, але діагноз у нього, милий мій, діагноз! Знаєш, се вже такий дар у чоловіка, сказати б, вродженний!

(Продовження на наступній сторінці)