«Іригація» Іван Франко

Читати онлайн оповідання Івана Франка «Іригація»

A- A+ A A1 A2 A3

Ось насеред долини, на підмістку з міцних дубових брусів, стоїть та машина, свіжо спроваджена з Англії, нова, блискуча, готова до роботи, мов заграничний звір, знітившися, чапить і блищить очима, готов до скоку. Її колісся спокійно дрімає на сонці, а грубезне, цілих десять сантиметрів в промірі гирло її помпи простяглось над долиною, мовчазливе і таємниче, готове в найближчій хвилі випустити з себе багаті потоки — тільки не знати, чи плодотворної благодаті, чи гіркої наруги. Грубий решітковатий ссак тої помпи давно вже лежить на дні потоку, котрий треба було загатити, бо звичайної його води навіть натілько не ставало, щоб цілковито покрити залізну барилку того ссака. А оподалік від машини грубий стовп в землі, а півперек того стовпа довга закована дрючина, до котрої присилено на обох кінцях по одному орчикові і по одній кінській упряжі; се керат, злучений з машиною попід землю проведеним валом та зубатими колесами, переносячими силу кінського обороту на помпу. Машина і керат пристроєні вінцями з зелені і цвітів та хоруговками з червоно-білих платків, що в тій цілковитій тиші без руху позвисали долі паличками і також спокійно дрімають на сонці.

А трохи оддалік керату — гай, гай! що за рідка та незвичайна поява! На товстих шнурах та мальованих жердках розп’яте велике полушовкове шатро — правдиве польове шатро якогось гетьмана чи полковника, предка пана дідича Сухобаб, Зефірина Андрониковського. Двісті літ оте шатро спочивало в укритті, то є в старій паці на стриху двірськім, чимало дір попрогризали в нім миші та молі, — але що се вадить? Чому сьому останкові предківської слави не звеличити нового моменту сучасної слави, що основується уже не на війнах, та битвах, та кровавих танцях, а на мирнім поступі, на праці рук і розуму? От і велів пан Зефірин виволокти стару пам’ятку, позшивати та полатати і розіп’ята на луці. В шатрі поставлено стіл і заставлено його багатою перекускою для світлих гостей. Крутиться там ціла купа лакеїв та двораків — одні в ліберіях, другі так-таки в куртках з якогось полосатого біло-червоного ситцю, мов комедіанти. Гомонять, прибирають, стукають тарілками, брязкають вилками, ножами та чарками, двигають коші з вином, барилки з вишняком, медом та горілкою, метушаться, та регочуться, та сваряться, бо ось уже в церкві скінчилась відправа, а на дорозі з села понад потічком курять та женуть довгим рядом блискучі повози з ясновельможним панством. А за повозами оддалік купа селян, господарів, баб і молоді, а напослідку, мов вівці, тонучі в куряві, шкільна дітвора під проводом учителя.

— Чи все готово? — роздався могучий, звучний голос пана Зефірина, що враз із паном маршалком перший причвалав і, вискочивши з повозу, подався до шатра, оставляючи двом лакеям висадити з повоза і попід руки провести через вигідну кладку на Перекопі, відділяючім панську луку від хлопських, валовиту, здоровенну стать пана маршалка.

— Все готово, прошу ясновельможного пана, — відрапортував, випрямившись, панський камердинер Стефан, перехрещений в Теофана.

— Бо то на вас ніколи ні в чім спуститися не можна, — сказав пан Зефірин і, як добрий господар, пішов сам оглянути все в шатрі. Слуги поставали недвижно по кутах, тільки Теофан слідував за паном, нахиливши вперед верхню часть тіла, немов готовився ось-ось кудись побігти, когось ловити, абощо.

— Ну, бійтеся бога, як же се поуставлювано! — якось немов аж болісно скрикнув пан Зефірин. — Де риба? Де порося? Чому не все так, як я тобі казав, Теофане, тумане запечатаний, га?

Пан Зефірин був великий митець в штуці "убирання", т[о] є[сть] заставлювання столів. За сю свою штуку він удостоївся похвал і компліментів з уст многих високопоставлених осіб, навіть з уст самої княгині Шметтерлінгової. То й не диво, що тут, у себе дома, він мав право дбати, щоб стіл зовсіди заставлений був так, як сам запорядить, мав право гніватись, коли що не було по його. Слуги знали се й не змагалися; в одній хвилі все устроєно і упорядковано по його показу.

— Ну, бачиш, дурню один з другим! — з виразом внутрішнього вдоволення повчав слуг пан Зефірин. — Що то значить мати трохи олію в голові. Ви ту навалили, накопичили, ні ладу, ні складу, — а тепер о! Все в порядку, що кому треба, зараз і знайде, — і густовно як!

І пан Зефірин з уподобою повів очима по столі.

— Авжеж, прошу ясновельможного пана, — сказав Теофан за його плечима. Прочі слуги нічого не казали, тільки їх очі жадібно розбігалися по наставлених на столі наїдках і напитках, і, певно, не один з них подумав собі: "Біс би брав твою густовність, коли нам з неї, мабуть, і кістки обглодати не лишиться!"

Між тим усі гості сього новомодного празника вже зібралися. Панство повисідало з повозів і цікаво оглядало машину, дами пхали та штуркали своїми парасольками о її залізні боки. Селяни великою купою стали обіч, скоса поглядаючи то на машину, то на шатро, з котрого неслися приємні запахи холодного печива та брязкіт переставлюваного скла. Дітвора, уставлена осібною купою, цікаво витріщила очі на панські убори, то на заставлений в шатрі стіл, деякі в середині купи штовхались, шушукали та стиха сміялись, але зараз же й утихали, коли учитель грозив їм кулаком. Панотець надів єпітрахиль; паламар приготовив столик для відправи молебна і набрав води з потока для освячення. Почався молебен і освячення води. Співала дітвора під управою учителя. З релігійним благоcловенством окроплено машину, і керат, і всіх присутніх святою водою.

— Нехай же той чужоземець, що нині перший раз загостив на наше поле, станеться нашим добрим другом і вірним помічником, нехай причиниться при божій помочі до умноженій плодов земних і слави божої! Господи благослови! — Сими словами закінчив свою промову панотець, знімаючи з себе єпітрахиль.

— Дай боже, дай боже! — скрикнув пан Зефірин,а за ним і всі гості підхопили хором: "Дай боже!" Серед сутолоки пан Зефірин підступив до панотця, з подякою стиснув йому руку і, втиснув в ту руку завинутого в папірець дуката — се була його звичайна плата за всяку торжественну требу — і спитав;

— Ви їдете, панотче?

— Їду, — сказав панотець з квасною міною, скинувши тужним поглядом на заставлений під шатром стіл.

— Микита, — гукнув пан Зефірин на одного візника, — під’їдь ближче. Завези панотця на попівство і вертай сюда назад! Прошу, панство, прошу ближче, на маленьку перекуску!..

III

Маленька перекуска тяглась уже дві години. Панство не спішились, гомоніли, жартували. Селяни за той час оглядали машину, керат, пробували навіть обертати його, впрягшися по кілька в кожду шлею; старші, похитували головами, деколи тільки муркочучи уривані слова, як: "панська фантазія", "дуригріш" і т. ін. Вкінці, на розказ пана Зефірина, слуги крикнули людям, щоб рядами посідали на луці, і винесли для них барилку горілки і кіш білого хліба на закуску. Теофан обділював. Школярів прикликано ближче і уставлено в чотири лави тут же при вході шатра; їм роздано по келишкові меду і по пиріжкові на закуску, щоб добре співали.

Перекуска скінчилась, — пан маршалок, наливши собі спорий келишок вишняку (він дуже любив сей напиток, особливо хвалив сухобабський, — такого, мовляв, ніде приготовити не вміють), піднявся з крісла на ноги, важко дишучи і опираючись обома руками о стіл. Він кашельнув голосно, щоб звернути на себе загальну увагу, — і зараз притих гомін. Відтак добув з кишені хустку, обтер собі нею спотіле, широке та товсте, майже квадратове, а надто ще занглійська виголене обличчя, встромив свої сірі, в товщу потопаючі очі в машину, далі підвів руку і, вказуючи нею на ту ж машину, по хвилевій роздумі заговорив густим басом, по своєму звичаю зачинаючи від середини думки:

— А затим, мої панство, най жиє культура!

З ефектовної паузи, котру треба було зробити після сього оклику, пан маршалок скористав в той спосіб, що духом вихилив свою чарку вишняку і порожню підставив Теофанові, щоб наповнив її наново. Гості, знаючи ораторську вдачу пана маршалка, мовчали, — деякі попригубляли й свої чарки. А пан маршалок, голосно цмокнувши язиком і обтерши уста серветою, раптом зачав зовсім іншим тоном і в іншому, скорішому темпі, немов силою пари викидаючи слова з свого нутра:

— Як із гирла сеї машини за хвилю поллється багата струя води, орошуючи та заплоднюючи отсі луги, так нехай ураз із сею водою розливається чимраз ширше, чимраз могутніше благодатний вплив культури і західноєвропейського поступу по нашім благословеннім Поділлі! Тут поле широке, світ одвертай, — як сказав поет. В тій нашій рідній подільській землі лежать величезні скарби і ждуть тільки вмілої руки, котра б зуміла покористуватись ними. Земля плодовита, небо лагідне, води рибні, люд тихий і до праці навиклий, — отсе, мої панство, що так скажу, ресурси, природні джерела багатства, — се той підклад, та підстава, та підвалина, на котрій може і мусить здвигнутись пишна будова культури і поступу. А тут, мої панство, ми маємо між собою одного з піонерів і чільних представників того благодатного змагання до культури і поступу. Се наш улюблений сусід, наш дорогий господар, наш учений і наш поет, слава і честь нашого повіту, пан Зефірин Андрониковський.

Оп’ять ефектовна пауза. Пан маршалок глибоко зітхає, немов скинув з плечей якийсь великий тягар, і звішує голову, мов підрізаний. Тільки рука його з чаркою вишняку машинально простягається поперек стола, щоб чокнутись о чарку пана Зефірина. Затим, так само машинально і не дивлячись навіть, мов мимоходом, пан маршалок спорожнює свою чарку і, мірно хитаючись на стану, починає знов іншим, уже зовсім елегійним тоном:

(Продовження на наступній сторінці)