В глибокій віконній фрамузі за купою тих околотів стояв скулений Валігурський. Його позиція була вигідна й небезпечна. Скулившися майже удвоє, він міг мало що не зовсім заховатися у фрамузі над барикадою, а рівночасно окидати очима всю напротилежну сторону площі св. Духа, вилет брами Андріолія і дальші доми. Випростувавшися в фрамузі і ставши одною ногою на статую божої матері, він міг вихилитися головою поза ріг костьолу, оглянути одвах і всю площу і слати й туди свої кулі. І він сидів, мов щур у муці: не видно його, а знаєш, що він з укриття пасе очима довкола. Та ось нараз він піднімається до половини, простягає руку, в якій видно заржавілий старий наполеонівський штуц, у якому первісний крем’яний замок перероблено на капсльовий, і, майже не мірячи, палить униз і рівночасно знов тоне в своїй криївці, а тільки глухий стогін та німецькі прокляття за барикадою свідчать про ефект його вистрілу. Та рівночасно Калинович побачив, як із горішньої фрамуги простягається вниз його рука з великим пістолетом, як той пістолет відбирає у нього якась інша постать, що, закрита будовою барикади, стоїть у нижчій фрамузі, відки святотатські руки вивалили статую матері божої. Вона стоїть так заслонена, що Калинович майже зовсім не може бачити її. Лише на поклик Валігурського згори вона вихиляється зі своєї фрамуги, підноситься трохи вгору, простягає руку, бере від нього вистрілений штуц і рівночасно подає йому другий, такої самої будови, набитий. І поки Валігурський в своїй засідці починає очима нове полювання і здалека видно лише, як його рука поводить дулом пістолета, то постать унизу, скулена, метушиться над чимось, виконує якісь прудкі рухи; придивляючися пильно, міг Калинович добачити сліди їх по наглих рухах великої бавовняної хустки, якою була прикрита ся постать. А по хвилі знов вистріл із вікна, знов зойк за барикадою, знов простягається рука Валігурського з пістолетом униз, а назустріч їй вихиляється знизу рука з набитим пістолетом; Калинович бачить: їй-богу, біла, тонка, дрібна жіноча рука!
"Невже його дочка з ним тут?" — подумав Калинович. і його серце забилося чогось, немов до того натовпу сильних та бурливих вражень прибуло ще одно, дике, несподіване, та сильне власне тим, що таке несподіване.
— Се вже осьмий! — мовив згори Валігурський до тих, що стояли внизу і набивали карабіни.
— Браво, Валігурський, браво! — почулися голоси. — Пражте їх! Так їм треба!
— Бачність! — крикнув той, що висів на гаку на противнім боці. — Вони щось нового готують! Бачність!
V
На площі залягла хвилева тиша. Вояки перестали стріляти; біля барикади також було тихо. Якась глуха тривога висіла в повітрі. Мов під час бурі перед страшним вибухом елементарних сил. Усі слухали, дух у собі запираючи, всі почували, що те, що було досі, то була дитяча забавка, а тепер почнеться щось нове, "не з тої бочки", щось рішуче, страшне. Стріляння затихло і по інших місцях, його не було чути ніде. Тільки на ринку гоготіла велика пожежа, тріщали балки, лускали муровані склепіння, огняними роями летіли вгору іскри, а дим важкими клубами падав на місто. А здалека, десь по нерівнім містовім бруку гуркотіло щось, стугоніло глухо. Що таке? Кінські копита, чи мірені кроки піхотних полків, що готовилися до штурму, чи щось іще інше? Ті, що боронили барикаду, чули добре, що цісарське військо залізним перснем оперізує середмістя. Найсміліші блідли, але ніхто не покидав становища.
— Прокляття на них! Гармати тягнуть! — буркнув у своїй фрамузі Валігурський.
— Бачать їх татко? — запитав жіночий голос унизу. Се уперве Калинович почув той голос.
— Ні, не бачу, але чую. Мур чує. Мур на тім розуміється, зараз дає знати.
— Бачність! — крикнув той, що висів на гаку. — На одваху готуються до штурму.
Валігурський у своїй фрамузі закляв по-французьки. Се був остатній людський голос, який міг почути Калинович. Ще хвиля мертвої тиші, а потім здавалося, що земля відчинилася і вибухло пекло. Рев гармат, свист куль, лускання гранатів, тріск лупаних мурів, дощок, меблів і всього того, що було навалено у барикаді, якийсь дикий рев, мов буйного вітру, що раптом схопився і рве з корінням столітні дерева, якісь дикі, нестримні елементарні сили розгулялися, немов бажаючи моментально змести з лиця землі отих дрібних черв’яків-людей з їх дрібними ділами. Калинович стояв у своїм кутику заглушений, остовпілий, безтямний. Він зразу зажмурив очі, але в пітьмі, яка тоді огорнула його, блискали якісь велетенські огняні язики, що сягали від землі геть вище кам’яної вежі єзуїтського костьолу, і він у смертельнім переляку зараз же розкрив очі. Ні, огняних язиків не було, барикада стояла ще, але подібна до копиці сіна, розкудовченої сильним вітром. Пір’я з розшарпаних подушок літало по площі, мов густі платки снігу; одна нога з фортеп’яна опинилася насеред площі, недалеко нього, а кам’яна статуя божої матері на барикаді, виведена з давньої рівноваги, стояла тепер майже випростувана, похилена трохи головою наперед, немов женщина, що стоїть над глибокою водою, зазирає вниз у її хвилі і надумується, чи скочити в неї, чи ні. А рев, лускіт, гук не переставав. Кулі свистіли в повітрі, деякі падали на кам’яний брук, сипали тисячі іскор від удару і з диким пискотом підбивалися вгору і летіли далі.
Півперек площі, скуплені, з карабінами в руках, один за одним безладно й мовчки бігли недавні оборонці барикади. Бігли під градом куль і щезали в гирлі Трибунальської вулиці, в напрямі до ринку. Між остатніми біг підросток Броньо, все ще веселий, рум’яний, немов усі страхіття довкола зовсім не торкалися його. Він на хвилинку зупинився, щоб копнути ногою великий гранат, що, впавши на брук, крутився і бринів, мов великий джміль.
— Дай спокій! Дай спокій! Не руш! — крикнув до нього один із тих, що втікали. Але вже було запізно. Броньо копнув гранат, почувся пекельний гук, бухнуло полум’я, потім дим укрив площу і залускали о стіни відломки граната. Калинович мимоволі аж удвоє скулився в своїй криївці, а коли по хвилі зирнув на те місце, де сталося нещастя, побачив страшно пошматований труп Броня, з відірваною ногою і розбитою на камуз круглою головою; тіло лежало тихо в калюжі крові, а обік нього з розірваним животом, втискаючи до середини кишки, лежав і вився з болю той, що остерігав його перед хвилею.
Се був перший такий кровавий вид, що кинувся в очі Калиновича. Перший раз смерть показала йому своє обличчя в найстрашнішім виді. Та, на превелике диво йому самому, сей вид не зробив на нього такого враження, яке б у іншу пору зробило, здається, саме оповідання про таку появу. Він так уже освоївся з несподіванками і страховищами сього дня, так отупів, що його уява при тім виді падала безсильна, мов пташка в надто великім морозі. Він глядів на трупа і на раненого лише хвилю; кров із обох звільна розливалася чорнявими потічками довкола; стогнання раненого глухо лунали по пустій площі. Неначе в відповідь на них, заглушуючи їх, іще раз гукнули гармати, аж земля затремтіла. Ще раз пролетів огнистий гураган вулицею від Мар’яцької площі аж до єзуїтів. Затріщала, залопотіла барикада і захиталася. Ще один окрик із її верха. Калинович зирнув туди. "Що сталося з Валігурським? — мигнуло в його голові. — Невже він іще там, на своїм місці?"
Валігурський був на своїм місці. Був і не був. Гранат, відбившися рикошетом від рогу костьолу, скочив на барикаду і вдарився о статую божої матері. І в тій хвилі луснув. Розбив на кусні голову статуї, розкинув барикаду. Кілька обломків — не знати, чи з граната, чи зі статуї — трафило старого Валігурського; він у агонії підскочив зі свойого скорченого сидження в вікні костьолу, простяг високо руку з пістолетом і лицем наперед упав у ту купу руїни, що перед хвилею була барикадою.
— Таточку! Таточку! Що вам? — почувся знизу дівочий крик; скулена постать у дверях костьолу скинула з себе хустку, випростувалася і скочила наперед. Не в добру хвилю. Щось ударило її. Вхопила себе за голову, скрикнула і повалилася наперед. На неї повалився повіз, що досі лежав угороджений догори колесами в барикаду. Падучи згори, він якось зачепився і скотився вниз, обертаючися колесами додолу. Дівчина, таким робом, опинилася під колесами, а тим часом із верху барикади валилися дошки, меблі і всякі обломки, покриваючи, але не займаючи її.
Калинович дивився на все те скляними, непритомними очима. Катастрофа сталася так раптово, моментально, що він не мав коли й подумати про неї. Його очі не могли відірватися від того місця, де щезла дівчина. Що з нею? Чи вона жива, чи вбита? Всяка правдоподібність говорила, що вбита, але в Калиновичевій душі шептало щось, що жива. Ану ж жива? І згине, привалена руїнами? Зомліла і буде задушена? Або вояки підуть по барикаді і потопчуть, багнетами поколють її? Він нараз почав тремтіти всім тілом. Якась невидима сила неначе вхопила його за карк і пхнула наперед, неначе нечутно і невідхильно крикнула йому:
— Що став, як туман? Іди, рятуй!
У нього нараз зашуміло в вухах і зарябіло в очах. Він з якоюсь розпукою глипнув довкола, мов шукаючи рятунку. А довкола було тихо, гармати не гуркотіли, кулі не свистіли. За барикадою, на площі св. Духа, чути було острі, різкі окрики команди. Йдуть до штурму! Ще хвиля, і підуть на барикаду. Швидко! Швидко! І Калинович, не тямлячи нічого, скулений удвоє, блідий, майже непритомний, кинувся до барикади. Кількома сильними рухами він прочистив собі дорогу до повоза, схилився, витягнув з-під нього непритомну, зомлілу дівчину — вона видалася йому легкою, як мала дитина,— і, вхопивши її, мов сніп, наперед себе, кинувся й собі бігти півперек площі до вильоту Трибунальської вулиці.
(Продовження на наступній сторінці)