Та ледве він рушився з місця, брязнуло вікно в його канцелярії — коротко, різко, мов здоровий пшик гарячого заліза, киненого в воду, і в тій же хвилі затріщала дерев’яна шафа з актами, поставлена в куті недалеко вікна. Калинович зразу не бачив нічого, та по хвилі почув на підлозі канцелярії шелест, мовби там бігала миш поміж паперами. Досить було раз глипнути, щоб у нього серце завмерло і все тіло похололо. Гранат, влетівши якось рикошетом, скісно крізь вікно, відлупив один ріг шафи і випхнув Із неї цілу купу актів, а сам, відбившися від шафи, впав на підлогу і крутився по ній, бігаючи довкола, на своїй осі, мов джміль, яким бавляться діти. Зразу він крутився так швидко, що його ледве було видно, і розкидав довкола себе папери; та ось його рухи робляться чимраз повільніші, на горішній його частині видно щось мов чубок із диму, який тоненькою білявою струйкою піднімається вгору, ще кілька оборотів і якихось немов веселих підскоків залізного гостя, він перевертається набік, заточує широке колесо, стукається о ніжку якогось бюра, і в тій хвилі вибухає величезний огняний стовп, у слідуючій хвилі чути оглушливий лускіт, і вся канцелярія наповняється димом, курявою, шматками порозриваного паперу та трісками полупаних меблів, серед яких, мов шершні, бринять і моментально затихають залізні черепки граната. Все те зчинилося так нагло, в такім якімось шаленім темпі і з такою фатальною логікою, що Калинович не міг ані одної ясної думки захопити в голові. Зовсім безтямно, несвідомо він заскочив у найдальший кут канцелярії, між своїм бюрком і великою піччю, скулився тут і заслонив лице ліктями. Декілька трісок ударило його по голові, але зрештою йому не сталося нічого. Острий, душний дим від горючих паперів протверезив його.
Він визирнув зі свого кута, випростувався і поглянув довкола. Половина канцелярії, та, що ближче вікна, виглядала як дійсне пекло. Вибух граната вирвав часть підлоги, потрощив бюрко, шафу, розсипав і розкидав масу паперів, які тепер горіли гучним полум’ям. Не надумуючися довго і не слухаючи дальшого лускання куль, Калинович ухопив своє пальто й капелюх; держачи їх у руках, вискочив на коридор.
Канцелярія лежала на першім поверсі. Коридор був пустий. Надягаючи на себе пальто, Калинович біг коридором і кричав:
— Горить! Горить!
Його голос лунав по пустім коридорі і відбивався десь далеко в другім його кінці. Добігши до сходів, Калинович побіг униз, на партер, де було чути гомін людей, і все не переставав кричати:
— Горить! Горить!
— Де горить? Що горить? — запитав його якийсь гвардіяк на сходах, заступаючи йому дорогу.
— Бухгалтерія горить!
— Е, бухгалтерія! — з погордою мовив патріот. — Ся нехай горить.
— Але з нею згорить і ратуш! — кричав Калинович, минаючи гвардіяка.
В сінях на сю вість зчинився гомін. Кількадесят людей побігло горі сходами, а Калинович тим часом, замішавшися в юрбу, почав протискатися до брами.
— Не вільно виходити! — крикнув до нього гвардіяк, що разом із цілою лавою інших стояв у ратушевій брамі, загороджуючи вихід.
— Як то не вільно? Я потребую вийти! — протестував Калинович.
— Куди підете? Чи ви вдуріли? Адже тут стріляють!
— Але ж я нічого не винен, за що мають мене стріляти!
Вся лава гвардіяків зареготалася.
— Здурів чоловік! Хоче, щоб кулі мали очі та ще й уміли розрізнити, хто винен, а хто не винен.
— Прошу мене пустити! Я собі піду! Я не можу бути тут довше! — благав Калинович, сам себе не тямлячи зо страху.
— Назад! Геть звідси! — крикнув якийсь старий гвардіяк і пхнув його в груди так сильно, що він аж заточився.
— Ой, боже! Але ж я мушу вийти! — запищав Калинович. Тривога відбирала йому застанову. Він обернувся і щодуху погнав у противний бік, до другої брами. Щоб дійти до неї, треба було перейти через ратушеве подвір’я. Тут під стінами, заслонені від куль, стояли гвардіяки в повній зброї, в рядах, готові вискочити з сеї засідки, з карабінами на плечах. Калинович щодуху перебіг через подвір’я, боячися навіть зирнути на боки, аби його не взято за шпіона, що хоче зрадити гвардійські секрети. Друга ратушева брама була замкнена, лише мала хвірточка в ній була отворена. Але й тут стояла купка гвардіяків на варті. Розпука і бажання вискочити з сеї западні підшепнули Калиновичу одну думку. Він прискочив до гвардіяків, мов спеціально присланий до них із сею новиною, і розказуючим тоном крикнув:
— Панове, ратуш горить! До коновок і сикавок!
— Ратуш горить! Ратуш горить! — заметушилися гвардіяки, тратячи голову, і побігли на подвір’я до свого коменданта. З сеї хвилини скористав Калинович, у однім моменті відчинив хвіртку, вискочив на ринок і нараз зачинив хвіртку за собою. В ратуші чути було глухий гомін, із якого чимраз частіше і лячніше визначувалися оклики:
— Горить! Горить!
IV
Калинович, опинившися на ринку, не мав коли легше відітхнути. Він тривожним зором окинув ситуацію, силкуючися моментально зорієнтуватися, що йому робити далі.
Ринок був пустий. Тут і там цокали та лускали кулі, піднімаючи клубки куряви. Але скоро лише Калинович показався на ринку, зараз його побачили невидимі очі з кількох повідхилюваних брам і десятки голосів загукали:
— Тікайте! Тікайте!
Калинович, не тямлячи гаразд, що робить, пустився бігти попід стіною ратушевого будинку, поки не добіг на ріг. Тут зирнув наперед себе і, побачивши перед собою відчинену браму в камениці Андріолія, скулився, шмигнув через ринок і просто в ту браму.
Камениця, добре звісна йому віддавна, мала перехід вузьким подвір’ям, просто до рогу єзуїтського костьолу. Він надіявся вибігти туди на площу св. Духа, а відси на Сикстуську вулицю, де була його кватира. Одначе й тут йому зустрілася завада. Подвір’я в камениці Андріолія було повне людей; другий вихід був завалений різними меблями, полінами різаного дерева, тротуаровими плитами і іншими причандалами, з яких якраз на вильоті брами сеї камениці, між стіною сусіднього дому і єзуїтським костьолом, будовано барикаду.
— Не можна туди йти! Не можна! — кричали до нього люди, заняті двиганням матеріалів.
— Я вам не перешкоджу! — благав Калинович.— Мені треба додому.
— Еге! — жартували ті. — Так, як тому циганові, що казав: "Або вішай, або пускай, бо мені треба на ярмарок". Тут залізним бобом частують, а йому хочеться додому!
— Яким залізним бобом?
— Хіба не чуєте, як пражать? Адже на площі св. Духа одвах, то відтам вояки хочуть напасти на ринок, а ми їм кидаємо колоди під ноги.
— Ану! — крикнув якийсь комендант і вхопив Калиновича за карк. — До роботи! Несіть!
Калинович скулився ще дужче. Він не смів сперечатися, вхопив поліно на плече та й поніс, протискаючися з ним помалу до виходу. Вузькі сіни камениці подобали на передсінок пекла. Крик, стук, гуркіт тягарів і лускіт стріляння глушили, отуманювали. Калинович чув, як над його головою свистіли кулі, збиваючи штукатуру зі стін. Вихід із камениці також був забарикадований, крім невеликого отвору вгорі; при отворі стояла купка узброєних людей, які від часу до часу стріляли. Калинович переконався добре, що туди вийти і дістатися на Сикстуську вулицю ніяким світом не можна. Не довго думаючи, битий якоюсь лихорадкою, він кинув поліно, яке двигав досі на плечах, і почав швидко протискатися назад, туди, куди ввійшов, тобто на ринок. Тут брама була відчинена, а коли він добрався до неї, стріляння нараз затихло.
— Ратуш горить! — чути було голоси.
— Білу хоругов вивісили! — кричали інші.
— Забили того, що вивісив білу хоругов! — скрикнув хтось біля Калиновича.
— Ні, не забили, лиш ранили. Ади, він хитається!
— Махає білою шматою!
— Післали парламентарів до Гаммерштайна.
— Військо мусить уступити!
— Най ратуш горить, що нам до того?
— Не піддаваймося! Військо мусить уступити!
Такі оклики лунали довкола, і ринок майже моментально заповнився купами народу. З ратуша висипалися узброєні і ушиковані відділи гвардії народової. На рогах ринку товпилися купи народу, гомоніли промови, лунали голосні оклики, мов команда.
— Не піддамося! Най військо уступить! Не покидати барикад! Бачність!
Калиновича вхопила людська хвиля і витиснула в одній хвилі геть на ринок. Та тут він надумався дібратися до Краківської брами та обходами, Вірменською вулицею, вийти на Гетьманські вали, а відси до Сикстуської вулиці. Але й се йому не вдалося. В Краківській брамі стояла барикада до висоти вікон першого поверху, а з-поза неї чути було військову команду. Стиск народу попер його в Трибунальську вулицю, знов-таки до того самого єзуїтського костьолу, якого забарикадований ріг він бачив із вильоту камениці Андріолія.
(Продовження на наступній сторінці)