Тепер йому було наручніше розглянутися. З рогу Трибунальської вулиці він міг бачити, як на долоні, цілу картину, дико-мальовничу, незвичайну, фантастичну, якої, певно, йому й не снилося бачити ніколи. Гвардисти в мундурах, ремісницькі челядники в полотняних куртках із фартухами та засуканими по лікті рукавами звивалися та глотилися, валячи на купу бочки, поліна, тротуарові плити, затикаючи отвори замість цементу подушками, матрацами та сіном. Кількоро люду тягло з веселими окликами якийсь повіз, захоплений на вулиці, від якого іно що випрягли коней і відігнали властивця й слугу; його як стій перевернули догори колесами і вперли в велику люку, що лишилася ще між барикадою і брамою костьолу. В вікні одної камениці, що виходила на Трибунальську площу, показалися на першім поверсі розпалені лиця кількох робітників і кричали: "Бачність! Бачність! Геть з-під вікна!" Калинович, що серед сутолоки пробирався все попід стіни, ледве мав час відскочити, коли з вікна першого поверху з пекельним брязкотом гримнув здоровенний старий фортеп’ян.
— Гурра! — заревли радісні голоси на площі. — Отсе музика! Саме в пору! Браво! Браво! Давайте його сюди!
І десятки рук підхопили стару руїну і поволокли на барикаду.
Калинович знов притиснувся до стіни в самім куті площі і стояв, мов остовпілий. Ось вона, революція! Така сама, як ті, про які так багато балакали та писали сього року в донесеннях із Парижа, Берліна, Відня. Барикади у Львові, і він, найвірніший цісарський підданий, також причинився хоч одним полінцем до сеї революційної будови! Що сталося тим людям? Чого вони хочуть, за що б’ються, на що надіються? Він ніколи не розумів революційного запалу, а тепер найменше. Чув лише, що для нього нема виходу, що він тут немов у клітці. Правда, барикада коло єзуїтського костьолу ще не була скінчена. А що, якби протиснутися ближче, видряпатися на неї, поки не стріляють, зіскочити другим боком та драпнути на волю? Шалена думка, бо або з сього, або з того боку могли звернути на нього увагу і почастувати його кулею. А тікати Гетьманською вулицею в напрямі до Академії також було годі, бо й там будовано другу барикаду між стінами Академії й театру. Калинович стояв, обливаючися холодним потом, і ждав, що буде далі. Одинока його надія була, що справа скінчиться спокійно, що більше стріляння не буде, що військо уступиться. Бідний шварцгельбер і сам не міркував, що всю свою надію покладає на побіду революції!
Та майже в тій самій хвилі, коли в його голові ясно сформулювалася ота безглузда думка, залунали від ринку голосні оклики:
— Стріляють! Стріляють! Наших стріляють!
Калинович справді чув кілька далеких вистрілів, але не розумів, що вони значили. Аж пізніше довідався, що воно було. На вежі горючого ратуша стояло декілька гвардистів, що звідси обсервували рухи цісарського війська і давали сигнали своїм. Уставлені біля намісництва, на Губернаторських валах вояки, стрільці з гуцульських гір, бачачи підозрені рухи тих паничів і не дбаючи ні на які переговори та капітуляції, навели на них пару карабінів, узяли їх на ціль, і паф, паф! — гвардисти на ратуші попадали неживі. Решта рятувалася втекою з окликом: "Стріляють!", який в тій самій хвилі підхопила вся юрба на ринку та в суміжних із ним вулицях.
— На барикади! На барикади! Зрада! — ревли купи народу.
— Набік, хто без оружжя! Оружні на барикади! — лунали голоси команди.
Калинович стояв на своїм місці. Правда, коли почувся оклик: "Набік, хто без оружжя", повідчинювано деякі брами і туди поховалися купи безоружних. Але заким Калинович міг дотиснутися до брами, затріщали карабінові сальви, браму затріснено перед його носом, і він лишився надворі. Коло його вух засвистали кулі, мов рій шершнів. Якимось несвідомим рухом він схилився в каблук і поповз, радше ніж побіг, до свойого кута, де хоч сяк-так міг бути безпечним від куль. Його серце билося страшенно, все тіло дрижало, а уста машинально, несвідомо бубоніли все одну фразу, яка невідомо звідки й пощо прийшла йому до голови:
— Моє почтеніє, всечесніший господине!
Тепер на невеличкій площі перед єзуїтським костьолом було не більше, як тридцять люду. Більша часть їх скупчилася біля барикади, яка, хоч невикінчена, все-таки давала їм добрий захист від ворожих куль і ослонювала їх позицію. На барикаді, клячачи на колінах і похилені так, що з противного боку їх було зовсім не видно, стояли її оборонці, числом не більше десятьох: пара молодих студентів, два-три робітники і кілька старих ветеранів. Вони чапіли на своїх становищах і піднімалися трохи вгору лиш уряди-годи, щоб вистрілити і знов заховатися за барикаду. Решта оборонців стояла внизу, набивала карабіни та подавала тим, що стріляли. Один смільчак, учепившися якогось гака від вивіски і опираючися одною ногою о ніжку фортеп’яна, сторцем установленого на вершку барикади, займав пост еклерера; він мав таке становище, що був усім тілом заслонений від куль рогом муру, а вихиливши трохи голову, міг бачити добре все, що робилося поза барикадою, і голосними окликами давав про все знати товаришам. А з-поза барикади вояки в безсильній лютості сипали сальву за сальвою, засипаючи площу кулями, вибиваючи ними всі вікна супротилежних домів та обтрушуючи штукатуру з мурів. Мов майові хрущі весною бринять у теплому вечірньому повітрі і що хвиля в леті б’ються о стіни домів та шибки вікон, так тут бриніли та цяпали о стіни кулі. І за кождою сальвою оборонці барикади піднімали радісні оклики:
— Браво! Браво! Ще раз!
А один підліток, хлопчина п’ятнадцяти літ, з головою круглою, як гарбуз, з рум’яним усміхненим обличчям, по кождій сальві вихапувався з-під барикади на площу з шапкою в руці і, назбиравши її повну куль, шмигав назад до барикади і подавав кулі тим, що набивали карабіни.
— Браво, Броню! Браво! — кричали врадувані оборонці, а він крутився на одній нозі, всміхався цілим своїм рум’яним обличчям та пискливим голосом затягав мазурську пісеньку:
Oj nima to, nima,
Jako djabłu w piekle:
Napije się smoły,
Posiedzi się w cieple!*
Калинович мимоволі, зовсім несвідомо всміхнувся й собі на вид сього веселого хлопчика, що отсе знов, підскакуючи та підсвистуючи, бігав по площі і збирав у шапку карабінові кулі, немовби збирав суниці по лісі.
Вояки тим часом, бачачи безхосенність гуртового стріляння, затихли. Завішений руками на гаку на розі шпіон шептав до своїх, але так голосно, що й Калинович у своїм куті міг почути:
— Бачність! Розділилися на партії! Повзуть попід стіни з боків! Пане Валігурський! Вам там видно?
В тій хвилі гукнув вистріл, і куля цяпнула в сам той гак, якого держався відважний шпіон. Може, о півцаля від його руки! Він сплюнув і зареготався, але все-таки не кидав свойого становища. Та увага Калиновича була збуджена його словами, зверненими до пана Валігурського. Як то, і пан Валігурський тут? І він почав очима шукати по барикаді. Недовго й шукав, бо майже в тій самій хвилі, коли шпіон зареготався, почувши удар кулі о гак біля своєї долоні, з противного кінця барикади, з-під самого муру єзуїтського костьолу, гукнув вистріл, а за барикадою почулося глухе стогнання.
— А ти, драбе, куди лізеш? — закричав той, що стрілив. — Маєш за своє! Не лізь!
Калинович пізнав голос Валігурського і аж тепер устиг роздивити добре досить незвичайну навіть у тій пекельній фантасмагорії картину.
На розі єзуїтського костьолу, збудованого з тесаного каменю, над малими входовими дверми на висоті першого поверху міститься за залізною балюстрадою низьке півколесне вікно в глибокій фрамузі. Значно нижче від того вікна, праворуч входу, міститься друга фрамуга, вижолоблена не більше півметра вглиб, і в ній стояла кам’яна статуя матері божої. При будові барикади доведено її з сього боку аж до балюстради над дверима, зірвано балюстраду і вгороджено її в барикаду, укріпляючи нею позицію повоза, який витягнено наверх, покладено горі колесами та привалено камінням. Виважено з її ніші й статую божої матері і привалено нею на барикаді купу всяких дрібних поламаних меблів, скріплених против сили куль околотами соломи, подушками та матрацами. Калинович уже перед тим спостеріг був на вершку барикади, в півколесному вікні костьолу, навалену мов ненароком, мов забуту в тім місці купу околотів. Тепер побачив за сею купою якісь рухи, побачив там якусь людину.
(Продовження на наступній сторінці)