Ось вони, милиці,— біліють при синовім ліжку, мовби лихі вартові усіх його болячок. Добрячі, фабричні, на гвинтах, унизу навіть узуті в гуму, щоб не стукотіли та не сковзалися. Євген привіз їх із собою: злазив із воза, то перше, що побачив Іван,— милиці, а тоді вже ногу, повище коліна обрубану, і холошу порожню, під пасок підвернуту. Гарні милиці, що й казати, та краще б їх і не було. Не може на них дивитися 'Йван. Не може!
Підходить обережно до ліжка, прислухається, приглядається: спить син. І чи вкритий добре? Щоб не підхопив, не доведи Господи, якої простуди!
Знадвору свіжий сніг ллє холодним світлом у вікна. Не так, як серед білого дня, та вже й місяць, мабуть, перед світанком злиняв, а все ж світла досить, щоб бачити сина.
Євген лежить на спині. Блідою плямою виділяється на картатій подушці обличчя, і навіть в оцій напівтемряві видно, яке воно схудле,— тільки ніс гостро стирчить та чорніють глибокі западини очей. Лежить непорушно син, мов і не дихає: стривожений, Іван нахиляється над ним — нижче, нижче, аж поки не ловить слабкого руху повітря. Обережно підтикає ковдру, щоб де не піддуло, підтикає кругом, тільки в одному місці не чіпає: там, де коротким цурупалком витикається Євгенова культя. Болить навіть уві сні, син виставля її з-під ковдри, щоб остудити трохи. Іван жалісно дивиться на культю, в нього вже й сльози бринять на очах, і він, витираючи їх шкарубкою долонею, гірко роздумує: "Війна, будь вона проклята! І хто її вигадав на наші голови?"
І знову перед очима — як Євген злазив із воза: опустив спершу милиці, а коли Йван, пропечений жалем до сина, метнувся помогти, сказав:
— Не треба, тату, я сам.— І додав, вимучено всміхнувшись:— Треба ж звикати...
Довго тикав милицями в землю, наче промацував її обережно і боязко, не наважуючись залишити воза, а потім таки зліз і пошкутильгав до хати, раз по раз зависаючи на милицях. Плечі його задиралися вгору, тіло гойдалося то сюди, то туди, Федора ж ішла слідом і голосила, а Іван утішав:
— Ну, чого ти? Радіти треба, що хоч лишився живий! Люди он гинуть. Живуть же і з однією ногою!
— Та я ж радію! — ридала Федора, вже й дороги не бачачи за гіркими сльозами.
І в хаті, за столом, коли спорядили поїсти та хильнули по чарці, довго доказував Іван, що це ще повезло, що ногу, а не руку... Нога — що: причепив дерев'яну — та й ходи собі на здоров'я, а без руки було б набагато гірше, рука чоловіка годує. Гарячкував, доказував, мовби хто йому заперечував, поки Євген попросив:
— Годі вам, тату.
Аж тоді помітив Іван, які в усіх болісно-напружені обличчя: і в Федори, і в молодших синів, і, розгублений, став шукати по кишенях кисета, щоб закурити.
— Та он же він, перед вами,— підказав тихо Євген. Кисет лежав на столі — перед самісіньким Івановим носом.
Раніше це стало б причиною веселого сміху: любили посміятися Приходьченки,— зараз же ніхто й не всміхнувся. І в тому гнітючому мовчанні, в тій тиші завмерлій довго мостив цигарку Іван — вона ж ніяк йому не давалася: то тютюн просипався на долівку, то розривався папір. Усі пильно й напружено стежили за його непевними рухами, наче від того, злаштує батько цигарку чи ні, залежала доля Євгенова.
Вже після того як пообідали, зважився нарешті Іван запитати в сина:
— До Зосі по дорозі не навідувався?
— Зосі немає,— глухо Євген.
— Як немає!? — болісно Федора.
Євген ще нижче опустив голову: тільки видно було, як смикається щока.
— Убило Зосю — завалило будинок. Зося тоді спала...
— А мо', то й неправда? — намагався утішити сина Іван.— Мо', людські вигадки?
— Правда, тату,— сказав у долівку Євген.— її подруга разом зі мною в шпиталі лежала. Вона встигла вискочити, а Зося...
Довго мовчали.
Згодом Євген ворухнувся, звів вистраждані очі: — Не це мені зараз найбільше болить... Іван хотів запитати, що ж саме, та стримався: синова обрубана нога стирчала перед очима. А Євген продовжував:
— Найбільше пече, що я жодного фашиста не вбив! В училищі, а тоді вже й на службі мріяв не раз: почнеться війна, злечу в небо — збиватиму ворожі літаки, як горіхи. А я в небо як слід і злетіти не встиг: над аеродромом і збили.
— Отоді тебе, сину, й поранило? — жалісливо Федора. Євген кивнув головою.
— Може, й не поранило б, якб^і я парашут передчасно не розкрив. Треба було затяжним... Ящ — вивалився з літака та за кільце одразу й смикнув. Отут він зі мною й погрався...
— Хто, сину, погрався? .
— Льотчик фашистський, що мене збив. Опускаюсь донизу, а він то з одного боку залетить, то з другого. І все на горло показує: капут, мовляв. Я його, скільки й житиму,—пам'ятатиму. Скінчиться війна, десь зустріну — все одно задушу! Вже при самій землі залетів востаннє та й чергою по мені. Упав — не пам'ятаю, що далі було. У госпіталі отямився — на операційному столі.
— Дуже, сину, боліло?
Федора знов плаче не стримуючись, а Іван тихо запитує:
— Як же ти, сину, відбивсь од своїх?
— А отак і відбився. Німці захопили місто, де ми лежали. На другий день і до нас у гості прийшли. Комісарів, партійних — усіх без розмови до стінки... На носилках виносили розстрілювати, за ноги тягли! А кого то й так — у ліжку... А тоді до всіх інших — век! Щоб до вечора й душі не було. Шпиталь, бачте, для солдатні їхньої був потрібен. Узяв я милиці, та вже й не знаю, як і на вулицю вибрався. Бо хто лишався на ліжку, того німці вже увечері добивали. Спасибі, санітарка помогла до її хати добратися. А то на вулиці так і подох би.
— Як же її хоч зовуть? Щоб знати, за кого Бога молити.
— Марфою, Марфа Степанівна... Вона мене як рідна мати доглядала.
— Не перевелися ще добрі людина на світі,— розчулено мовив Іван. А про себе подумав: "Якби оце була підвода та коні, навантажити б повну хуру добра і тій жінці: приймайте 'за сина!" Так де ж його в біса поїдеш, коли в Івана ні коней, і ні підводи, ні того добра! Люди, коли наші одступали, взяли І дещо з комори колгоспної, а Іван тільки витрішки їв. То, мо', І воно й краще? Хоч голодні, аж животи попідводило, зате ! боятися нічого. Бо ходить Івасюта зі своїми посіпаками з і двору в двір, трусить з колгоспу забране: хто не здав, приховав,
I затаїв, то, не доведи Господи,— начувайся! Протасія Непід-| кованого, як кукурудзу знайшли, ледь на той світ не спровадили.
II досі слова сказати не може чоловік — харкає кров'ю.
; А Нетесаному Івасюта як заїхав у морду — ледь ока не висадив!
Ходив потім: серед синяка величезного чорного тільки око
гостро виблискує. Нахвалявся податися в Хоролівку — шукати правди у німців. Пошукай, чоловіче, пошукай — сходи з новою бідою. З Івасютою краще не зв'язуватись — мов сказився чоловік, одколи жінка покинула. Не знає дня, щоб когось не побив та не посадив у холодну. Дісталося і Євгенові.
Як прийшов поліцай кликати Євгена в управу, Іван теж хотів піти з сином. Та Євген зупинив, сказав сердито: "Сидіть, тату, вдома, нічого зі мною не станеться!"
Але Іван таки не послухався сина — пішов назирці. І потім, доки Євген був у тій управі, стояв неподалечку — очей з вікон не зводив. І все йому здавалося, що син за тими вікнами кричить.
Євген незабаром і вийшов — виніс губи розквашені. І двох передніх зубів як не було. За що так дісталося — не міг допитатися в сина. Лише глухо сказав, в бік управи обернувшись:
— Ну, гади, за мною боржок!
Пізніше Іван таки довідався, завіщо Івасюта охрестив так Євгена. Люди вже розповіли.
Спитав буцім Івасюта, чому не йде у район — реєструватися як червоний командир. "А як я дійду? — показав наче на милиці Євген.— Коли оці мої коні не тягнуть!" — "Дійдеш! А не дійдеш — рачки долізеш! Не на спині ж тебе туди нести!" Тут Євген наче й відповів, що йому в районі робити нічого. А як Івасюті так припекло бачити Євгена в районі, то хай несе на своїй спині: Євген не проти. Іще щось буцім хотів додати Євген, та не встиг: Івасюта підскочив та з усього маху його по зубах! "Ось тобі моя спина, червона заразо!"
Плакала жалісно Федора, дивлячись на синові губи розпухлі, кривився болісно Йван, а Євген після того випадку мов повеселішав: став щось майструвати — і все у тій холодній кімнаті. Зайде мовби ненароком Іван — Євген одразу ж ганчірку поверх і прикладе, щоб батько, гляди, не побачив. Та й молодші вилупки роблять такі обличчя утаємничені, що так на них і написано: а ми щось таки знаємо, тільки вам не скажемо, хоч бийте, хоч за ноги підвішуйте!
Та як не крийтесь, а від ока домашнього все одно не сховаєтесь. Поманила якось таємничо свого чоловіка Федора:
— Іване, а ке-но сюди!
Повела аж у клуню і там, у кутку, одгорнула солому, показала на ящик.
Іван аж присів, аж оглянувся з переляку.
— Зачини двері! !
І вже в напівтемряві допитувався в жінки сердито:
— Де взяла? ;
— Та Євген же змайстрував! Я вже давно примітила: однесли щось до клуні... Сюди, а воно ящик якийсь. І дріт ось-осьо.
♦Ящик, дріт! — хмикнув зневажливо Іван.— Сказано — баба, не розбирається ні в чому! Радіво бісові діти зладнали — ось що це таке. Шибеницю собі змайстрували, та заодно татові й мамі!"
(Продовження на наступній сторінці)