«Чорний ворон» Анатолій Дімаров

Читати онлайн повість Анатолія Дімарова «Чорний ворон»

A- A+ A A1 A2 A3

Місто, яке лежало в степах України, стільки разів переходило з рук в руки, стільки бомб, снарядів і мін упало на нього, що там уже й брати не було чого, окрім хіба що битої цегли та обвугленого дерева, однак і наші, й німці з такою затятою люттю чіплялися за руїни, за кожен квартал, вулицю, площу, будинок, наче від того, за ким цей квартал, вулиця, площа, будинок залишаться, залежав результат усієї війни. І взвод молодшого лейтенанта Калинки, наполовину винищений в оцьому стертому з лиця землі місті, ось уже втретє чи вп’яте відбив один і той самий будинок, а точніше, те, що лишилось од нього: великий підвал і єдину вцілілу стіну, так посічену осколками й кулями, що вже й місця живого на ній не було. Щоразу, як поруч вибухав снаряд чи бомба, стіна хиталася так, що, здавалось, от-от завалиться, а на самісінькій горі, на четвертому поверсі, в уцілілому чудом куточкові кімнати їздило туди-сюди невелике ліжко, щоразу замалим не зриваючись у прірву. Бійці аж дух тамували, не відриваючи поглядів од того дитячого ліжка, а командир їхнього взводу — той і зовсім блід на виду і смикав комірець гімнастерки, що душив йому горло. І як би здивувалися бійці, коли б дізнались, що молодший лейтенант пішов на фронт з оцього вщент зруйнованого міста, що саме в цьому будинку він жив, а отой куточок кімнати — все, що лишилось од його квартири. І в отому он ліжку спав його син. Здивувалися б і зрозуміли б нарешті, чому ж їхній командир щоразу кидався знову й знову відбивати оцей нікому не потрібний будинок, а точніше — те, що лишилось од нього.

Калинку ж гнітив не тільки спогад про дружину та сина, які поділися невідомо де, не так вигляд оцього беззахисного ліжка, що кожної миті могло упасти донизу (йому щоразу здавалося, що там і досі лежить його син), а ще й велика неприємність, яка звалилась на нього тут, у цьому ж таки місті, під час позаминулого бою, коли німці вже вкотре їх вибивали — і вибили з оцього будинку. Саме тоді невідомо куди зник кращий кулеметник його взводу Асанов, зник разом з кулеметом, і поміж бійцями поповзла темненька чутка, що Асанов не вбитий, а перебіг до ворога. Де ж він міг подітися, адже німці не підбирали трупи наших бійців. Коли в черговий раз відбили будинок, Асанова як не шукали, серед убитих так і не знайшли. Щез і кулемет.

І вже хтось наче бачив, як Асанов побіг в зовсім уже іншому напрямку — в бік німців. Хтось наче чув, як Асанов кричав, щоб вони не стріляли, бо він здається в полон.

Калинку вже викликали в штаб батальйону і попередили, щоб увечері, коли зовсім стемніє, чекав представника особливого відділу.

— Та припильнуй, щоб і твій Даніялов не змотався до німців! Услід за своїм землячком.

Сержант Даніялов, командир першого рою, і справді був земляком зниклого Асанова. Вони завжди тримались один одного, навіть спали разом, під одним плащ-наметом, і коли Асанов зник, Даніялов, шукаючи свого земляка, аж почорнів на виду. Блискав запаленими очима, сердито допитувався:

— Тавариш камандир, какой цволоч казал, що Асанов бєжал до фашістов? Асанов фашіст? Я фашіст?.. Какой цволоч казал?!

А "таварищ камандир" не знав нічого й сам. "Тавариш камандир" думав лише про те, що не відомий йому особіст обов'язково вчепиться в Даніялова і навряд чи так просто випустить його зі своїх рук. Недаремно ж його попереджали, щоб припильнував за сержантом.

Кілька разів Калинка підходив до Даніялова попередити, щоб готувавсь до неприємної зустрічі. Але так і не набрався духу сказати про це: в штабі суворо наказали нікому навіть не заїкатись про представника особливого відділу. І Калинка, скрушно зітхнувши, запитував зовсім про інше, і від того йому зовсім уже марудно ставало на душі: було таке, відчуття, наче він власноручно віддає Даніялова тому особістові. Даніялова, який не раз ходив із ним в атаку, який би, не вагаючись, прикрив свого командира від осколка чи кулі,— в цьому Калинка не мав жодного сумніву.

Даніялов же, худий, з кривими ногами й маленькими, напрочуд красивими руками, з таким невдоволеним виглядом відповідав Калинці на його запитання, наче йому смертельно набрид і "тавариш камандир", і війна, і всі клопоти, пов'язані з нею. Поговоривши отак, Калинка винувато відходив, а за якийсь час знову йшов до сержанта.

Тому, коли з роти передали, що треба послати в район вокзалу розвідку ("Будемо відбивати вокзал"), Калинка одразу ж подумав про Даніялова. Подумав не тільки тому, що кращого розвідника годі й шукати, а ще й тому, що, пославши у розвідку Даніялова, він його хоч цього разу врятує од зустрічі з особістом, а може, й од гіршого. За час служби в армії Калинка наслухався про цю публіку всякого, тож не ждав од майбутніх відвідин нічого доброго. І вже, не вагаючись, знову пішов до сержанта й наказав йому збиратись у розвідку.

— Візьмеш двох бійців. Досить?

Почувши про те, що його посилають у розвідку, Даніялов ожив, досі насуплене обличчя його проясніло. Він явно зрадів, і Калинка ніяк не міг зрозуміти, чому він радіє. Питати, однак, не став, натомість додав:

— Підете, як смеркне.— Особіст мав прийти уже затемна.

— Зачем смеркне! — весело заперечив Даніялов.— А лук зачем!

— Лук?.. Який іще лук?

— Лук. Вон,— показав Даніялов на ледь помітний звідси люк каналізації.— Под землю нирньом — под нємцем прайдьом.

Калинка, трохи подумавши, погодився: а й справді, так буде безпечніше.

— Ви ж там ідіть обережніше. Мало що туди німці можуть накидати.

— Прайдьом! — безтурботно відповів Даніялов. І коли Калинка пішов, гукнув йому вслід: — Тавариш камандир! — Підійшов упритул, гаряче глянув у очі: — Ти мінє вєріш, да?

— Коли б не вірив, не послав би у розвідку.

— Спасібо, камандир!

За півгодини розвідники, зібравшись, пірнули в підземелля. А ще за годину всіх офіцерів було викликано на командний пункт батальйону, і комбат, літній уже старший лейтенант з посірілим од втоми лицем, коротко повідомив, що одержано наказ про відступ. Підрозділи мають залишити місто рівно опівночі, щоб до світанку зайняти нову лінію оборони і приготуватися до зустрічі з ворогом.

— А розвідники? — вихопилось у Калинки.

— Уже послав? — розсердився одразу ж комбат.— Сказано ж було, коли стемніє! Хто тебе в шию штовхав?

Калинка винувато мовчав.

— Повоюй з такими командирами! Що тепер накажеш робити? — Комбат поліз до планшета, наче там лежала відповідь на останнє запитання. Не знайшовши, однак, потрібної відповіді, з досадою одкинув набік планшет.— Коли вони мають вернутись?

— До світанку. По темному.

— Гаразд. Щось придумаєм. До того часу тут ще лишаться наші люди... Товариші командири, відходимо рівно о дванадцятій нуль-нуль. Звірте годинники.

А коли вже командири виходили, затримав Калинку:

— Калинко, зажди... Думав залишити іншого, а тепер доведеться тобі. Твої розвідники, ти їх і зустрінеш... Розосередь бійців по всій лінії оборони батальйону, будете чергувати до світанку і потроху непокоїти німців. Хай думають, що ми всі на місці. Дамо ракетниці, виділимо набої, запасні диски до кулеметів... Та не жди, поки фріц в атаку полізе. Як тільки розвідники вернуться, знімай бійців і відходь. Щоб до світанку уже був за містом. Ясно?

— Ясно,— відповів Калинка. Він уже думав, як йому краще розставити по тій лінії оборони бійців. Сам лишиться в підвалі: сюди мають вийти розвідники.

— А, ще одне...— Коли Калинка збирався вже вийти.— Знову дзвонили з особливого відділу... Заварили ви кашу!.. Твій сержант ще нікуди не втік?

— Нікуди... Я послав його в розвідку.

Комбат вирячив очі так, наче його щосили здушили за горло.

— Та ти при своєму?! На нього вже, може, ордер на арешт виписано, а ти його в гості до німців!..

— Не в гості — у розвідку,— повторив уперто Калинка.

— Мовчать!.. Та ти хоч розумієш, що ти накоїв? Знаєш, чим все це пахне?.. Прогавили Асанова, а тепер слідом Даніялов...

— Товаришу старший лейтенант...

— Мовчать!.. Де ти і взявсь на мою голову? Ісусик Христосик! Ну, знай же, Калинко: ти нічого мені не казав, я нічого не чув. Не знав і знати не хочу! Заварив кашу — сам і розхльобуй!

— Можна йти? — спитав тихо Кялинка.

— Іди!.. І не здумай мені ще якогось коника викинути! Стратеги, мать вашу!

Козирнувши, Калинка вийшов. І потім, по дорозі до передової, і коли вже скликав командирів роїв та докладно й уважно пояснював їм, куди розводити і як розставляти бійців, весь час думав про незнайомого особіста, про наступну з ним зустріч, і думка ця його все більше гнітила, і йому вже хотілося, щоб німці, які сьогодні наче поснули, пішли в чергову атаку і зірвали наступну ту зустріч: не полізе ж особіст під осколки та кулі!

Але німці сиділи, як миші, й особіст прийшов, ледь стемніло: не хотів, мабуть, одстати од наших частин, які вже почали залишати місто. Тому він дуже квапився і, пройшовши у закуток підвалу, відгороджений плащ-наметом, прямо, як то кажуть, з порога скомандував:

— Приведіть звинуваченого!

(Продовження на наступній сторінці)