Присів, покрутив коліщатко — ящик мовчав, мов заціпило. Прикрив знову соломою, навшпиньках вийшов з клуні.
Федора як почула од чоловіка, що то таке, аж затрусилася од страху:
— Ой лишенько! Самі погибель на себе шукають. Візьму сатану й утоплю!
Іван ледь умовив не односити радіо в ополонку: сказав, що треба поговорити з Євгеном. Євген так на батька і визвірився:
— Яке вам діло до того?!
— А таке, синку, діло, що Івасюта як знайде, то й тебе, і твоїх братів одразу ж спровадить на шибеницю! Хай уже батька-матір не жалко, ми вже своє оджили — братів пожалій.
— То що пораїте: сидіти й чекати, поки наші німців розіб'ють?
— Де ж ти його хоч доп'яв, оте радіво? — повернув на іншу стежечку Йван: відчував, що сина не переконаєш, та й була якась правда в отих його словах.
— Де дістав — там немає".— І, відчувши, мабуть, що образив батька, вже лагідніше додав: — Грицько приніс: у бліндажі розшукав.
♦Грицько? От же бісової віри дитина!"
— І що там говорять по радіво тому? — Івана вже розбирала цікавість: вже й забув, що пообіцяв Федорі умовити сина розбити пекельну коробку— Як там наші війська?
— Нічого, тату, воно не говорить! — з досадою син.— Мовчить, як могила!
— Отакої! А то чого?
— Лампи однієї не вистачає. Не знаємо, де її дістати.
— А якої? Мо', я де напитаю...
— Це не та лампа, що ви думаєте, тату,— всміхнувся Євген. — її хіба що в німців можна дістати.
— А чого ж, можна і в німців! — не здавався Іван. Що хіба — німці не люди? Кожне хоче смачно поїсти та випити.
От якби назбирати із сотню крашанок та дістати десь глечичок меду — привіз би Іван оту лампу, їй-богу, привіз би!
І вже цілісінький день тільки про лампу і думає. Як її дістати? Де?
Пішов би до брата, той же зараз при владі, з німцями за ручку вітається, та й довіритись йому можна у всьому: брат нікого ще не продавав, нікого не зраджував. У нього слово — кремінь: пообіцяє — мовчатиме, хоч жили з нього тягніть. Так пішов би до брата, якби не Федора. Дізнається — заїсть зовсім тоді Йвана.
Ой жінки-жінки, які ж бо ви нерозумні та люті! І тут, бач, одразу: піду! Заберу синів і піду! А ти про те подумала, куди було діватися Йванові? Коли анахтемський той Гусаченко сказав, що прийде обідати? І німчура поруч: як що, так і стрельне із автомата. Не було автомата? А ти звідки знаєш? Я ж коло нього стояв, а не ти!
Піду! А що б ти на Йвановім місці робила? Коли автоматом у груди?..
І син, бач, Євген не хоче зрозуміти, як батькові важко. "І ноги моєї більше в цій хаті не буде!" А куди ти, сину, підеш? Кому ти потрібен з отією єдиною ногою?
А таки піде,— шпиняє інша думочка. Піде й не оглянеться. До Катерини Шульженкової. До отієї, яка вже й не знає, кого вона любить: Євгена, який колись її зрадив та женився на іншій, а тепер, бач, повернувся калікою, та таким нещасним, таким страдним, що серце заходиться дивитись на нього, чи Миколу, молодшого брата Євгенового, за якого, вже була й заміж зібралася, та війна перебила. Де він зараз, Микола, звідки його виглядати? Воює, чи може, й живого нема? Бо скільки їх, людських дітей, скосило війною! Тож Катерина як почула, що Євген повернувся додому, сама прибігла до нього. Не вдавала, що їй солі позичити чи у печі їй погасло,— як стала на порозі, як прикипіла до Євгена очима, то вже й не розуміла, мабуть, у чиїй хаті стоїть.
А красива ж бісова дівка — Іван аж приплямкнув. Приплямкнув і на Федору оглянувся боязко: чи не почула? Не почула, здається, тільки сидить хмара хмарою,— в бік Катерини й не гляне. Здогадалася одразу, за чим прибігла до їхньої хати...
Попідтикав ковдру Іван, щоб сина ніде не продуло, та й повернувся бідолаха, до теплої хати. Уже й не лягав: до світанку очима прокліпав.
А зранку і заварилося.
Євген таки не забув розмови; вчорашньої:
— Так збиратися мені, тату, з дому? Поки ви фашистів тут пригощатимете?
— А що ж мені, сину, робити? — вже майже плаче Іван.— Самі ж, прокляті, набилися!
Євген уже нічого й не відповів: став мовчки вдягатися. Куфайку, що дісталася замість шинелі, шапку стареньку, подерту,— був колись командиром, був як картинка, а тепер — простий собі дядько, та ще й бідно вбраний. Мов десяток літ додалося одразу.
— Та куди ж ти зібра-ався?! На кого ж нас покидаєш?!— заголосила Федора.
— Не плачте, мамо, я ще не вмер йду у прийми до Катрі.
— Я так і знала! — висохли одразу сльози у Федори.— Чуло моє серце, чуло! — І до чоловіка: — А все ти, все твої витребеньки, чума ти невсипуща! І де ти взявся на мою нещасну голівоньку!
Ото таю що б не скоїлось — в усьому винен Іван!..
Пішов Євген — погойдався на милицях. Спасибі, хоч торби своєї не взяв: значить, неназовсім, значить, ще думає вернутись. А за сином і Федора. Ну, цій не вперше: як прошпетиться, бувало, Іван,— то до чужих людей і втікає з хати. Цікаво, до кого вона зараз піде? Отаку ораву нагодувати! Бо й сини ж усі до одного потяглися за матір'ю з хати. Здорові вже лобуряки, вищі од матері, а як солдати за командиром...
Ідіть, хлопці, йдіть, як вам рідного тата не жалко! Привчилися змалечку за спідницю триматися, вона вас і вусатих за собою водитиме!
Вирядив ото всіх Іван — лишився у хаті порожній. Од незвичної тиші аж у вухах подзвонює. І нудно стало Іванові — хоч головою об стінку!
Аж тут Курочка: став на порозі, носом гостреньким сюди-туди повів, очицями по хаті спорожнілій пошмигав.
— Доброго ранку, сусіде!
— Кому доброго, а кому, може, й ні! — непривітно Іван.— Та зачиняй двері — хати не вихолоджуй.
Курочка причинив акуратненько двері, ще й за клямку посмикав. Аж тоді вже пройшов од порога.
— А куди це твій старший подався? І Федора, бачу, кудись ізрання майнула з синами."
Бач — усе підстеріг! Сусіда має Іван — ні з чим не сховаєшся!
— На прощу до Києва. До вечора, дасть Бог, і змотаються.
— Хе-хе-хе,— розсипався дрібненьким смішком Курочка.— Ти все такий же, Іване. І роки тебе не беруть. До Лаври! Ну й сказонув,— і головою покрутив. Потупцявся, потупцявся — знову націлився на сусіда гостреньким, як булавочка, оком: — А що я, Іване, чував. Буцім у тебе Гусак сьогодні гостюватиме. Разом із німцем...
♦От воно, почалося! Ще й не збирався, а люди вже плещуть!" Курочці ж відповів з видом здивованим:
— Який Гусак? Який німець? Та я їх і вві сні не стрічав! І видумають же люди.
— А кажуть, буцім ти вчора півдня із ними на вулиці простояв,— вів своє Курочка.— В гості припрохував, ще й цілувався на прощання.
— Тьху! — аж сплюнув уже по-справжньому сердитий Іван.—Хай— тій падлюці й губи попухнуть, що отаке вигадала! Та я їх і в очі не бачив!
— То не прийдуть обідати? — Курочка розчаровано.
— Та кажу ж — не запрошував!
— Жаль. Бо я, грішним ділом, хотів і собі напроситися. Цікаво ж з німцем живим потолкувати...
— То сходи та й поклич на обід.
— До мене не підуть.
— А до мене?
— Ге, до тебе! Ти ниньки цяця. У тебе брат он хто, а я хто? Отут і не витримав Іван: таке загнув Курочці, що той аж
заблимав.
— Іди звідси. Іди, поки живий! Бо, їй-богу ж, у пику заїду! Курочка попрощався швиденько та й геть од біди. Тільки Курочка зник, тільки Іван заспокоївся трохи —
знову якась нечиста сила шкребеться у двері.
— Хто там?! — закричав уже Йван.
— Це я,— голос старечий.— Одчини, бо клямки ніяк не намацаю... Куди її нечиста сила й поділа?
Одчинив: Шульженко Оврам. Рідний Катеринин дід!
— А-а-а, здоровенькі були! Сватати прибігли, чи як? Дак товар сам до вашого двору подався!
— Зажди, дай оддихатись,— зіпав по-риб'ячому ротом дід.— Поки до тебе на гору вибрався — думав, дух з мене і випре.
— Так чого ж не послали молодшого?
— Бо сам справу маю до тебе. Таку справу, що аби мої взнали, то й не пустили б. Де тут у тебе можна присісти?
Сів на лаву, став ловити неслухняними пальцями костяні жовті ґудзики на ветхій чумарці.ііван уже давненько не бачив старого: останні роки той сидів; більше вдома: зимою — на печі, літом — на призьбі. І за ос|танні роки дуже подався дід: постарів, аж потрухлявів, а обличчя взялося сивим мохом. Розкислі губи весь час трусяться, вилинялі, натомлені очі підпливають старечою сльозою. Дід сів і одразу мов задрімав. Іванові його стало жалко: адже, здається, ще недавно дід Оврам був при силі, бадьоренько подибував вулицею, стукаючи об землю ціпком. Тільки пам'ять стала підводити. Зустрінеться, відповість на вітання та й запитає обов'язково:
— А ти чий?
' А ще любив розповідати неймовірні історії, які буцімто з ним траплялися. Не про те, як хотів злетіти з клуні та врізався головою в землю,— про те не любив згадувати, і дуже сердився, як хто нагадував, а про інше. Про годинник, наприклад:
♦Та хіба теперечки годинники! От колись були годинники! Упустили в колодязь, рік пролежав, дістали, притулили до вуха, а ВІН: цок-цок-цок..."
(Продовження на наступній сторінці)