І закрокував Степан з німцями поруч, так же хвацько засукавши рукава та розстебнувши комір, і навчився швидко Степан, ввалившись до тієї чи іншої хати, лягати просто в чоботях, в одягу на білосніжне ліжко... лежати й командувати: "Матка, яйка, млеко — шнеллер!" — не зізнаючись навіть, що він може й по-українському: української мови вже й соромився. І заспівав Степан разом зі своїми дружками: "Дойче, дойче, юбер аллес!" — наче до цього й не знав інших пісень. І став стріляти Степан з німецької гвинтівки німецькими кулями у своїх земляків — так ловко, що командири помітили оту його запопадливість, помітили й відзначили: дали десятиденну відпустку додому, ще й дозволили прихопити з собою фронтового товариша — справжнього німця родом з Гамбурга.
Отак і появився Степан у Тарасівці: з німцем в обіймочку. Гусачка, бідолашна, й не знала: радіти чи журитися, дивлячись на свого найстаршого сина. Мундир-бо ж на ньому чужий, і сам він наче чужий: ґелґоче щось по-німецькому зі своїм новим дружком та п'є самогонку, шнапсом її називаючи. Та ще й з меншим біда, з Остапом: дивиться вовком на старшого брата і говорити до нього не хоче. Якось ішла Гусачка в хату, а Остап кулею їй назустріч: щока одна жаром взялася і сльози бризкають.
— Остапе!
Метнувся з двору, тільки хвірткою грюкнув. Зайшла стривожена в хату. Степан наче хмара:
— Я йому дам "німецького запроданця"!
Від злості забув німецьку мову й забалакав по-нашому. Вмовляла пізніше молодшого:
— Ти б, сину, змовчував. Він же старший, та й брат...
— Який він мені брат?! Посіпака фашистський! "О-хо-хо!.. І що воно буде?" — журилась Гусачка. Бо вже
й люди стали одвертатись од неї Рідний брат, і той уколов. Не прямо, правда, сказав — побоявся, а ехидненько привітав:
— З німецьким тебе єнералом!
"Єнерали, єнерали, бодай би їх і не було!" — журиться, зітхає розгублена Гусачка, а Степан натяга чужий мундир, куцу шинельку, високу пілотку із свастикою та й рушає з німцем на вулицю. Не стежкою — попід тинами, щоб менше бачили, а серединою — на виду всього села.
14*
419
Отак і зіткнулися з Приходьком — чорт його виніс саме надвір!
— Гутен таг, дядьку Іване! — Козирнув недбало двома пальцями, а рука в рукавичці, наче у пана.
— Те-те-теї — аж язиком зацокав Іван.— А я вас, звиняйте, спершу і не признав. Дивлюся: ідуть два німці — аж у животі похолонуло!.. І далеко ж оце йдете?
— Шпаціруємо — прогулюємось по-вашому... .
— Шпаціруєте? — придивлявся не так до Степана, як до дружка його Іван: уперше ж так близько зіткнувся з живим німцем. Німець, певне, дуже замерз: ніс геть посинів, ще й бурулька звисає. Та воно й не диво — мороз хапає за вуха, а він же, мабуть, із теплих країв. Що ж робитиме, як зима по-справжньому цюкне?
Роздивляється німця Іван, а Степан дістає тим часом цигарки в поцяцькованій пачці, простягає недбалим рухом Іванові:
— Закурюйте, біте, цигарету!
Дістав делікатно Іван сигарету, понюхав — тютюном наче й не пахне. А Степан уже запальничкою — чирк! — підносить вогник Іванові.
Наважився — взяв-таки до рота. Потягнув — віник віником! Уголос однак похвалив:
— Добрячими ж цигаретами вас снабжають. І багато дають!
— Скільки захочеш! — хвалькувато Степан.— Це вам, дядьку, Європа!
— Воно, звісно, куди вже нам, темним, до тієї Європи,— погодився наче Іван.— Ми тільки те й знаємо, що їмо простий хліб із салом, а вони, бач, на яких цигаретах живуть: одну таку викуриш — три дні їсти не схочеш. Еге?..— до німця.
— Я, я! — весело закивав, пританцьовуючи на морозі. Степан зиркнув підозріло на Приходька, але в того було
таке наївно-простацьке обличчя, що одразу й заспокоївся.
Пілотку аж на вуха нап'яв. І якого біса приперся до нас? Сидів би у своєму теплі — не ловив би зашпорів. Це ж зараз, коли зима ще як слід не розгулялася. А вдарять справжні морози?! Та до того ж і наші натиснуть?..
Позирає очима цікавими на Степана, на німця, розпитує про се, про те. Все цікаво знати, до всього є діла і як німці п'ють, що їдять. І чи то правда, що під час обіду чи сніданку не стримуються — пускають вітер під себе?.. Що то культура! Не те, що ми, темні: односимо аж за сарай чи за клуню. А що
Іви, звиняйте, думаєте з нами робити? І чи скоро ваша влада Замінить нам корівок? Бо ці, нащі, неграмотні та несознательні, ніяк не хочуть по дев'ятсот літрів моні надоювати, хоч ти її убий!.. 1 кури також... Кажуть, що в них одна курка за один раз по п'ять крашанок несе. А ми, дурні, собі голови сушимо: як би од наших, зачуханих, хоч по дві крашанки в день. Щоб розрахуватися з поставками.
Степан, мабуть, уже й не радий, що зв'язався з Приходьком. Відповідав, відповідав, а потім набридло:
— Ну, пора нам. Ауфвідерзейн, дядьку!
Торкнувся знову двома пальцями пілотки, пішов, мов аршин проковтнув. Німець за ним.
— Гуляйте здорові! — гукнув веселенько Іван.— Звиняйте, коли що не так!
Отут би йому замовкнути: хай би собі йшли, куди заманулося. То якби ж у Йвана язик як язик, а то ніби оте ^бовтало од дзвона дурного.
! — Будете проходити мимо — заходьте в гості!
— А шнапс у вас є? — обернувся одразу Степан, і — Шнапс?
і — Ну горілка по-вашому?..
— Та щось трохи є,— не так уже весело Йван.
— То готуйте бутерброди — прибудемо завтра обідати! А била б тебе сила божа: не встиг натякнути, як воно вже
й з торбою! Але нікуди діватися — доведеться приймати.
Оце йому й муляє зараз — спати не дає.
Як сказав, повернувшись, Федорі: так, мов, і так — чекай гостей, та й руками об поли вдарила:
— Та чи ти зовсім уже з глузду з'їхав: які теперечки гості! Тут ось вас не нагодуєш, а ти гостей скликати наріпився!
І — Та чи я їх кликав? — викручувався Йван.— Самі 'напросилися! Зайдемо та зайдемо.
— Не бреши, я тебе знаю! — не вірила Федора.— І послав же мені Господь чоловіка, за які тільки й гріхи! Чужі все для дому стараються, на чорний день запасають, а цей собі дурну роботу найшов — гостей скликати! Вибрав час.
і Мовчить уже Йван — ані пари з вуст. Знає: коли жінка і сваритись заходжується — краще мовчати. Не підкидати хмизу в багаття. Погорить, погорить та й згасне.
Так і сталося: покричала, покричала Федора і спокійніше вже запитала:
— Кого ж хоч принесуть чорти?
— Та, бачиш, той...— зам'явся Іван: аж тепер зрозумів, якого дурня вклеїв.— Вийшов ото я на вулицю, аж вони пруться навстріч. Хотів сховатися, дак уже було пізно...
— Хто — вони, кажи толком!
— Та оті ж — Гусаченко з німцем...
— О Господи! — аж об поли вдарила руками Федора.— Та чи ти при своєму: німця просити до хати?
— Та чи я їх прохав? Кажу ж: самі набилися. "Готуйте, дядьку, самогонку, а ми завтра прийдемо..."
— Самогонку? А смоли їм гарячої!.. Та ще й оце на закуску! — і Федора піднесла таку дулю Іванові, що той аж очима залупав: ти диви, звідки вона в неї така й узялася! У Федори ж рука як рука, мовби й не велика, а дуля — з головешку дитячу. Не інакше, од злості виросла.
— Заберу завтра зранку синів — приймай гостей своїх у хаті порожній! — лютувала Федора.— Цілуйся з німцем своїм хоч до скону!
Гризла Івана до вечора.
Та Федора що: Федору Іван перетерпить, до Федори не звикати — діставалося за довгий вік усього: і лайки дошкульної, і праника межи плечі. Тож Федора — на те вона й жінка, щоб пощом їсти чоловіка,— нікуди не дінеться, хоч і грозиться піти з хати,— інше муляє зараз Іванові: син-льотчик, Євген. Як сказала йому мати при Йванові: "Подивися на свого тата розумного: німця покликав у гості!.." Як сказала отак Федора, в Євгена аж обличчя пересмикнулося. І так понівечений та блідий, а то ще більше побілів.
— Правда, тату?
— Та чи я їх просив! — проклина уже Іван лиху ту годину, коли йому засвербіло на вулицю.— Самі набилися! Пристали, як до горла з ножем,— прийдемо, і квит. А що я їм скажу — не приходьте?
У Євгена ж очі, як бритви:
— Тоді я таке скажу, тату: приймете фашиста — ноги моєї не буде в цій хаті!
— Бачиш, бачиш, що ти накоїв! — Федора в сльози.
Од жіночих сліз, од змученого синового вигляду зовсім скис Іван. Стояв ні в £их ні в тих, не знав уже, що й робити. А вночі сповз тихенько з ліжка, щоб не розбуркати Федору, намацав ногами валянки, почалапав глянути на сина: той спав не в цій теплій, а в холодній, через сіни, кімнаті: так звик на службі. Як мати не вмовляла — не захотів! То Федора йому— і ковдру ватяну теплу; і кожуха, щоб не застудився
ненароком. Каліка ж, кров'ю весь сплив. Чи довго й захворіти.
Каліка... і
(Продовження на наступній сторінці)