— А-а-а, і пан староста тут! — хитнувся в бік столу Івасюта.— Ну, раз пан староста є, тоді, знацця, порядок...
Цього разу ніхто йому не відповів. Івасюта, може, так і пішов би, аби не Приходько Іван: чи то не витримав мовчанки, чи так щось ударило в голову, тільки вхопив кухлик із самогоном та до Івасюти:
— Випийте за молодих, пане начальнику!
— Що ж, можна і випити,— не відмовився Івасюта: в нього аж очі зблиснули на той кухлик.— Можна і випити, якщо угощають... Та ще за хрещеника.
І тільки підніс кухоль до рота, як серед тиші задзвенів напружений голос Євгена:
— А чого це ви, тату, за мене розписуєтесь? Я, здається, не просив пити за мене!..
Всі так і заклякли. Івасюта, що вже і пити почав, аж попирхнувся. Одірвався од кухля, запитав погрозливо Євгена:
— Це ти про кого — про мене?
— Хоча б і про вас! — Євген уже стояв на своїй одній нозі, хоч з одного боку мати, а з другого Катерина смикали перелякано за поли: замовкни! Ой, замовкни!.. — І прошу на мене не тикати: я із вами свині не пас!
Івасюта — хрясь кухлем об долівку:
— А-а, більшовицька заразо! Так ти ото так!..
Лапає рукою по кобурі, не зводить з Євгена звужених очей.
Хтось із жінок зойкнув, хтось шарахнувся од молодого, хтось пірнув під стіл. Один тільки Васильович зберіг спокій — звівся й собі, гримнув на Євгена:
— Ану, сядь! — І тоді вже до Івасюти: — А ви теж не дуже! Не подобається — можете йти, нічого за зброю хвататись!..
Івасюта обпік Васильовича розлюченим поглядом — той очей не відвів, не злякався. Сказав спокійно, але тверда
— Отак, пане начальнику поліції!
— Ну, гаразд! — Губи Івасюти посмикувалися, руки тремтіли.— Ну, я з вами поговорю!"— Крутнувся — вийшов із хати.
У дворі вже, чутно було, загавкав собака і одразу ж — бабах! — аж шибки застогнали. А потім болісний плач собачий: ав! ав! ав! — різонув, наче бритвою. Хто зблід, хто захрестився, Євген шарпонувся з-за столу, та Васильович ухопив його за руку: сиди! І він опустивсь біля Катрі, а вона його одразу ж обійняла за плечі, вже й людей не соромлячись, і щось шепотіла до нього, заспокоюючи. А собачий плач лунав усе тихіше й тихіше. Незабаром і зовсім затих. Лише тоді гості помітили, що надворі вже сутінки — уже й посизіло, і час розходитись, щоб не нарватися на комендантську годину.
Прощалися з молодими та господарями якісь зніяковілі, наче й їхня була вина в тому, що сталося. Лишали одне по одному хату. Стороною обходили вбитого собаку, що непорушно лежав на снігу, забризканому гарячою кров'ю.
Частина четверта
і
Андрій Світличний потрапив у розвідники-парашутисти Після другого поранення.
Рана була дріб'язковою, прошило тільки м'якоть, не зачепивши кістки. Лікар польового санбату, накладаючи свіжі бинти, сказав:
— Повезло вам, юначе: тижнів два поваляєтесь та й одужаєте.
Однак лікар той був поганим ворожбитом: замість двох тижнів провалявся Андрій у шпиталі більше місяця. Чи то була занесена якась інфекція, чи отруєна куля, тільки рана гноїлася й гноїлася, як не чистили її лікарі, як не відмочували у марганці та не змазували йодом.
Оздоровчий батальйон, куди направлено Андрія, було задумано як своєрідний санаторій, де поранені набиралися б сил, щоб знову повернутися до бойових лав. Було закладено два величезні корпуси, затверджено чималий штат лікарів і молодшого медичного персоналу, але наші справи на фронтах ставали дедалі гіршими й гіршими, ешелони з пораненими пливом пливли в тил, заплановані лікарі та медсестри помандрували на фронт та в шпиталі, а там, де мали бути високі корпуси, виросли наспіх вириті землянки: довжелезні споруди, схожі на кагати з буряками, де по обидва боки тягнулися дерев'яні нари з соломою замість подушок та перин. На отих нарах і валялися покотом виздоровлюючі: в основному бійці та молодші командири, бо лейтенантів чи капітанів одразу ж направляли на фронт.
Вся територія була розташована в радгоспівському саду, яблуні й груші стояли завмерлими шеренгами, наче на них хтось колись крикнув: "Струнко!" — а подати команду "Вільно!" забув! Вони так і задерев'яніли в непорушнім строю, і бійці-старожили, які вхитрялися уникати регулярних чисток виздоровлюючих щодо відправки на фронт, розповідали, що дерева не так давно аж гнулися од плодів: устилало щоранку землю рясно: нагинайся — не хочу,— але Андрійко груш і яблук уже не застав, хіба що де-не-де на оголеному гіллі можна було побачити червоний, як жар, на морозі запечений плід.
Зате ж яким він смачним здавався зголоднілому Андрійкові!
Бо годували у виздоровчому теж не дуже: майже щодня остогидла перловка та погано пропечений житняк, і бійці, давлячись ним, матюкали невідомого їм інтенданта, який вмудрявся навіть тут, на Кубані, де родила тільки пшениця, а жита й заводу не було, діставати житнього борошна. Не інакше — пер літаками із центру Росії!
Раз у тиждень їх оглядав старенький лікар, кожного десятого дня водили строєм у баню; де обов'язково треба було здавати одяг на пропарку, а потім брати його з невеликого віконця, з якого на смерть запареними птахами вилітали сорочки і кальсони, штани, гімнастерки й шинелі. Одяг був гарячий і вологий, і батальйон повертався в землянки біжка, щоб не захопити простуди.
Бійці одсипалися, точили ляси, здебільшого про фронтові пригоди, і виходило так, що кожен тримався героєм, і якщо не танк знешкодив, то вбив добрий десяток фашистів, от тільки дивно, чому не нагородили орденом або — у гіршому разі — медаллю. Про ордени та медалі розмовляли наймолодші, такі, як Андрій, а старші та буваліші плескали про жінок. Та як тільки сутеніло, поспіхом одягали куфайки й шинелі, насували глибше на голови картузи й пілотки, щоб не одразу можна було їх упізнати, й стрибали через низько натягнутий дріт, що ним була обгороджена територія оздоровчого батальйону. І тоді єдиний вартовий, який стояв при таких же символічних воротях, літній нестройовик, кричав:
— А куди ото без увольнітельної, га?! Комендантові доложу! Постаті не зважали на той крик — поспішно зникали в
темряві, а вартовий, проводжаючи їх незлостивим поглядом, бурчав:
— Ач, гидоли, як побігли! А спитати, за чим? Тьху!.. Удень же миролюбно просив:
— Ви, хлопці, хоча б подалі од мене лазили, бо, їй-бо, в воздух стрельну! Дайте, у кого є, тютюнцю...
Йому щедро одсипали: на цигарку, а то й на дві, він неквапом закурював, клав, наче косу, на плече стареньку берданку і тьопав до караулки, в якій і відсипався до наступного вечора. Одужуючі ж билися об заклад, що берданка ота в нього й незаряджена: немає до неї жодного набою, і як тільки смеркало, знову шурували через дріт, аж гуло.
Поверталися пізно: хто серед ночі, а хто й перед побудкою. Од більшості несло спиртним і ситістю, а то й дешевенькими парфумами — пахом жіночого тіла, яке нещодавно тримали в обіймах. Потім весь день відсипалися, забившись подалі на нари, щоб не помітив черговий по батальйону, а проснувшись, розповідали охоче, де були, що їли й пилк і, головне, з ким і як обіймалися. Розповіді оті були щедро присолені масними слівцями, супроводжувалися приплямкуванням, прицмокуванням, красномовними жестами, а дехто навіть очі заплющував та головою крутив, щоб передати бодай бліду тінь отого райського блаженства, що пережив у обіймах. Всі, особливо наймолодші, жадібно слухали, хоча іноді аж незручно було дивитися один одному у вічі, прилучалися до загального реготу — бувалі ж вояки! — а тоді, після відбою, не могли довго заснути: верзлось таке, що хоч голому на сніг!
Якось Андріїв сусід по нарах, один із отих, які майже щоночі мандрували через нап'ятий дріт, пообіцяв найближчим часом прихопити з собою і його, "бо ти, я бачу, скоро зовсім згориш — не лишиться й вугілля, а там такі молодички, що ну!..". Андрій весь спалахнув, але, щоб не зрадити себе, засміявся розуміюче й відповів, що він охоче піде.
Сусід раз сходив сам, удруге. Андрій уже й з полегшенням подумав, що той забув про свою обіцянку. Аж третього ранку сусід сказав:
— Сьогодні й підемо. Там таку тобі дівчину висватав — пальці оближеш!
Весь день Андрійко ходив, наче п'яний. І що ближче було до вечора, то ставав розгубленіший. І коли до землянки поповзли сизі сутінки і сусід сказав збиратися, Андрій поспіхом, з якоюсь приреченою вщчайдушністю, одягнув шинелю, нап'яв пілотку на голову.
Вечір зустрів їх морозом. Небо ще не встигло потемнішати. Було бліде й високе, остуджене, як залізо: торкнися до нього — шкіра прикипить! Під ногами сухим піском пересипався сніг, повітря аж згусло. Андріїв напарник, потираючи вуха, бурчав, що градусів тридцять — не менше, що він і не пам'ятає отакої ранньої зими, що як морози отак будуть братися, то виморозять усе дощенту. Благенькі шинелі гріли погано — вони майже бігли, щоб зігрітися. Андрій уже й жалкував, що піддався намові: лежав би оце в теплі й горя не знав би!
Коли добігли до першої вулиці, супутник Андріїв попередив:
— Обережніше, тут ходить патруль. Коли що — через паркан і городами.
(Продовження на наступній сторінці)