Або про російсько-турецьку війну:
"Хіба теперечки війна! Колись була війна! Як піднімуть в атаку, та як гукнемо ♦Ура!", то хто, бува, "У..." тільки крикне, а йому голову — рраз! — і одірве. Голова ото котиться, а "рра"! ще кричить..."
А ще любив дід розповідати про Леніна. З яким буцімто робив революцію.
— Тільки в Леніна, приміром, три пари волів, а в мене — одна...
Іван не став оті всі історії згадувати — не той тепер час,— запитав про інше:
— За чим же ви, діду, прийшли?
— А за тим...— мов прокинувся дід.— Євген твій тепереньки до нашого двору прибився — до Катрі пристав...
— Та що ви таке кажете? — здивувався глузливо Іван.— А я, бачите, й не знав.
— Еге, пристав,— рипів своє дід.— Катря, вона той, дівка розумна й при тілі. Усім у мене вдалася."
— Еге ж, здоров'я у вас хоч позичай!
— А я їм і кажу: як так, щоб без весілля? Такого у нас ще зроду не було! Поженіться, розпишіться в сільраді, а тоді вже й живіть.
— А вони ж що? — Іван уже зацікавлено.
— Та хіба вони...— розсердився дід, і запалені очі його заятрилися старечим немічним гнівом.— Що вони понімають? Катря мовчить, а твій зна одне: діждемося наших, тоді й розпишемося. А як діти підуть — бастрюками? Непорядок, от воно що! — І ціпком об долівку пристукнув.
— А таки непорядок!
— Тож я і кажу: весілля треба згуляти. Німці не німці, хай хоч і чорти з рогами, а ми таки на своїй землі, чи як, живемо?
— А на своїй — поки що не зігнали.
— Тож я і кажу: поговори із своїм лобурем, хай не опирається. Батько ти йому чи не батько?
— Батько то батько,— поліз до потилиці Йван.—Тільки тепер такі діти, що й на батьків не зважають.
— Це так. Всі вони ниньки супротивники,— погодився дід. Пожував губами, ловлячи, мабуть, кінчик якоїсь думки, що десь загубилася обірваною ниточкою.— Дак ти йому так і скажи: весілля треба справляти. Щоб по закону...
Дід ще трохи посидів та й пішов. А Іван аж повеселішав: так дідова думка йому до серця припала! А що? А й справді — чом не згуляти! Німці? Та пропади вони пропадом, всі оті німці! З яких достатків? А то не страшно, було б весілля, а достатки знайдуться: люди самі знесуть. Та й Іван на щось розживеться, дістане — хіба первина! Аби лишень Євген погодився.
І тут наче молотком по тім'ю Івана: Гусак! Гусак, щоб він здох! Коли припруться-таки й погостюють — Євген і розмовляти не захоче з батьком.
І-і-і, ти горенько!
Забігав, закрутився по хаті Іван — не знає, що його й робити. Оце накликав гостей — хоч бери та вішайся!
А мо', сховатися? Пересидіти в якомусь закуткові цей, будь він неладний, обід, переждати, поки Гусак з німцем завернуть голоблі? Тільки ж де?
Спершу подумав до сусіда майнути. Хоча б до того ж Курочки. Та вчасно схаменувся: ще хтось побачить та й скаже Гусакові з німцем.
Ні, не випадало Іванові ховатися в сусіда!
Мо', в хаті? Під піл навіть заглянув,— отут було б добре,— а як догадаються нагнутися? Вилазь тоді та лупай очима.
Про горище подумав: на гррищі, було б найбезпечніше. Тільки по якому чортові туди зберешся, коли в драбини два лише щаблі лишилося, та й ті догнивають.
Скільки гризла Федора: "Справ, нечиста сило, драбину!" — та Йванові все було ніколи, все не доходили руки. А треба було полагодити — давно на горищі сидів би. Заліз, драбину за собою витягнув: заходьте, дорогі гості, до порожньої хати.
Шукав, шукав надійних закутків у хаті Йван, але так і не знайшов. Випадало: десь у дворі треба ховатися.
Прилип до вікна: що є в нього в дворі? Сарай, клуня, саж. Сарай ще мовби нічого, хоч і стіни облуплені, клуня ж навскрізь голими ребрами світить: і горобця не сховаєш! А хлівець, мовби й придатний — Федора років сім тому сама з лози стіни сплела, глиною обквацяла, а Йван уже дашок гостроверхий із соломи змостив. Стоїть хлівець — ну, точнісінько гриб, що діждався першого снігу!
Поводив очима Іван і вирішив — найкраще-таки сховатися в сажеві. У клуні крізь діромахи все видно, в сараї двері на завісі повисли, а саж мовби справний.
Одів поспіхом старенький кожушок, шапку глибше на голову і — з хати.
Добирався до хліва задом наперед: свиня там уже зо два роки не жила, то й стежки нічого було топтати. Пройдеш нормально — по сліду знайдуть. А так, задом наперед, наче не в саж, а од сажу хтось ішов. Зайцював ото до свого схову Іван, на вулицю поглядаючи сторожко: чи ніхто не бачить?
Ледь заліз досередини: свині у них ніколи сала великого не нагулювали. Не встигало порося ще і в підсвинки вибитись, а голодна Приходькова орава вже й заглядала нетерпляче і у
ХЛІВ: ЧИ СКОрО КОЛОТИ?
У хліві гнояки — по вуха. Вибирає місце, яке чистіше, лає синів: чортові лобуряки, до сала такі ласі, а щоб почистити хлів — руки короткі.
Умостився якось, причаївся. Вуха наставив: ідуть чи не йдуть?
А мороз мовби сьогодні береться по-справжньому. Спершу за носа щипав, потім добрався до ніг та до спини. Та ще й вітер, будь він неладен! У кожну шпаринку свистить: що Іван надихає, те враз і видме. Аж тепер Іван зрозумів, чому в його свиней завжди сало було синє. Поклацаєш отак на холоді — не тільки сало посиніє! А жіночка ж Федора не могла й стіни як слід обмазати!
Лежить Іван, коцюбне, а непрошені гості не йдуть та й не йдуть. Лише тоді, як Іванові здавалося, що він зовсім дубіє, од вулиці весело пролунав Гусаченків ГОЛОС:
— Хазяїни, злої собаки у вас немає?!
Іван і дух затаїв. Лежить — ворухнутися боїться.
Порипіли, чутно, до хати.
Виглянути б Іванові, та боїться — помітять.
Згодом знову зарипіли од хати, почувся сердитий Гусаченків
ГОЛОС:
— Знайшли кому, дурні, повірити!
"А що: напилися-наїлися? — повеселішав Іван.— Думали, поживитися в дурного Івана? Осьо вам!"
Потряс у бік вулиці посинілою дулею та й вибрався із сажа.
Найменшому синові, що його Федора прислала на розвідку, сказав, весело чхаючи:
— Біжи та передай своїй дурній матері, що не одна вона вміє дулі сукати. Скажи, що твій тато отих песиголовців у спини із хати виштовхав!
Так розповідатиме потім: і в той день, і пізніше, особливо коли наші повернуться. Уже сивим дідом, отаким, як Оврам, вигріватиметься колись у кожусі на сонці та й шамкотітиме, як він воював із фашистами.
"Завдяки Івановій хитрій вигадці все обійшлося якнайкраще: і Федора повернулася додому, і Євгена вдалося умовити, щоб таки згуляти весілля, Євген врешті-решт здався: гуляйте, про мене. Тільки розписуватися не піду, хоч ріжте: повернуться наші, отоді в сільраді й розпишемось.
З огляду на час, на те, що на німецьку пайку не розгуляєшся дуже, вирішили покликати тільки рідню, та й то найближчу. Зійшлося більше жінок, бо чоловіків стало в селі обмаль,— з боку Катерини дві рідні тітки та сестра двоюрідна — дівка-перестарок. На вид мовби й нічого, а не сватав ніхто. Того, мабуть, усе весілля й просиділа надута мов сич.
А мати її, Катеринина тітка, тільки те й знала, що лаяла хлопців: які вони всі вітрогони та несерйозні. Од Івана запросили Миколу Васильовича з Данилівною — тут уже наполіг Іван, хоч Федора довго й не згоджувалась: *Я з ним і за стіл не сяду!" Спасибі Євгенові; поміг умовити матір; слухав, як батьки сваряться, та й сказав нетерпляче:
— Та годі вам гризтися. Можна покликати.
Сидить тепер за весільним столом Васильович із Данилівною — Федора в їх бік і не гляне.
Іще був музика: підліток Сидорко з балалайкою, Марти Лисючки наймолодший синок. Ті,— двоє старших, десь воюють, а цей, од Переярка Матвія, од коваля, лишився удома. Хотів був податися з татом, як відступали, та батько наказав лишатись при матері. Хлопчина не по літах серйозний і до музики вдатний.
Євген спершу не хотів ніякої музики — знайшли час! — та вмовили. Особливо коли Катря слово закинула. Поклала на плече руку, ласочкою в очі заглянула:
— Хай уже прийде, Женю. Хоч веселіше буде.
Євген і розм'як — не став сперечатися. Тим більше що зібралися не в Приходьків, а в Шульженків: тут і хата просторіша, і є на чому сідати. Марта тільки, як одпускала малого, просила, щоб не здумали напоїти.
— Та що ви, хіба, ми без розуму! — аж образився Іван. А згодом, підпивши, сам поліз до підлітка з чаркою: ану,
хлопче, годі тобі бринькати, візьми ось та хильни за молодих! Добре, що Федора угледіла — чарку забрала й чоловіка од хлопця оді гнала.
Весілля було мовби й нічого: не те, звісно, що в мирний час, але хто хотів, то міг і наїстися, і напитися, і натанцюватися досхочу під оту балалайку невтомну. Тож весілля було б як весілля і гості розійшлися б задоволені, аби не Івасюта.
Чи то мимо проходив та почув музику, чи хто сказав, тільки ввалився, непроханий, до хати, хазяїном став на порозі:
— Гуляємо?
Стоїть — шапки навіть не скине. Одна рука в кишені, друга — на кобурі. Очі каламутні і морда червона: хильнув ще зранку.
У хаті одразу завмерло. Тренькнула ще двічі струна та й замовкла, наче увірвалася.
— Гуляємо,— озвався од столу Васильович.— Хіба заборонено?
(Продовження на наступній сторінці)