Гайдук не признався Іванові, що стрів його батька. Ні вдень, ані увечері. Знову лишився ночувати в Івасюти, знову наказав: "Ану йди, попильнуй свою поліцію? Та щоб до ранку і ноги твоєї у дворі не було!" І Йван ходив цілісіньку ніч як неприкаяний, ладен убити і Гайдука, і Ольгу, а заодно спалити дощенту й село, що, повне зловтіхи, пережовує масну новину. Вранці не пішов до хати й цього разу чекав Гайдука в управі, і коли той, напахчений дорогими парфумами, самовдоволений... коли той запитав: "Чого не приходив снідати?" — Іван з придушеною люттю відповів, що їсти не хоче.
— У молодички якоїсь поснідав? — засміявся Гайдук, посварився на Івана пальцем.— Штучка ж ти, Івасюто! Хоча б із одною мене познайомив!
"Хватить вам і моєї жінки!" — хотів відповісти Іван, але вчасно передумав.
— Які там іще молодиці...
— Ну, гаразд, не хочеш признаватися — не треба. І не бійся — жінці твоїй не розкажу. Хоч даремно, Івасюто, ти її цураєшся! Повір мені, битому: такі жінки — одна на тисячу...
Підійшов до вікна, повернувся до Івана спиною. Івасюта з ненавистю дивився на широку, туго облиту добротним німецьким сукном спину, на акуратно підголену потилицю з чистою рожевою шкірою — аж руки зціпив за спиною, щоб не вихопити пістолет і не висадити всі кулі в ненависну постать. Гайдук же тим часом продовжував:
— Не жалієш ти її, Івасюто. Таких жінок на руках треба носити.— Повернувся різко на каблуках, і тепер обличчя в нього було суворе і погляд крижаний та нещадний: — От що, Івасюто: поскаржиться твоя жінка іще раз, що ти її б'єш, нарікай тоді на себе! Чуєш?!
— Чую...
— То й добре, що чуєш!.. А тепер проведи мене до машини. Усівся в машині, але дверцят усе не зачиняв: щось мовби
пригадував. Звів на Івасюту погляд, спитав:
— Про старого нічого не чув?
— Не чув.
Подивився пильно на Івана, аж тому стало недобре.
— Так і не чув? Правду кажеш чи брешеш?
— Та чого б я брехав!
— Ну, якщо ти кажеш — немає, значить, немає. Бувай здоровий, Івасюто!
Іван уже стояв ні живий ні мертвий. Якась наволоч уже донесла! А може, й не донесли? Може, так говорив — випробовував... Та як би там не було, а з старим треба щось робити...
Весь день думав про батька. Прикидав і так і сяк, а виходило одне: старого треба за будь-яку ціну спровадити з села. Вдасться вмовити — добре, а впреться — доведеться силою. Накаже поліцаям заарештувати та й одвезти в сусідній район. Пригрозити, щоб і не здумав повертатись назад...
Ні, сторонніх не варт сюди вплутувати: він усе зробить сам. Треба тільки, щоб тієї сатани на той час не було...
Придумав і тут. наказав черговому поліцаєві викликати Одарку сьогодні ж увечері та допитати, що за люди збираються в неї. З якою метою? Чи не затівають чого супроти нової влади?
— Та добре налякай! І замкни до ранку в холодну! А вранці й випустиш...
Ледь діждався вечора. Вирядивши поліцая за Одаркою,
одразу ж майнув додому. В хату не зайшов — не хотів ту курву
і бачити! — подався до стайні. Вивів буланого, запріг поспіхом
у бричку, як запрягав, на щось наступив. Нахилився — лопата.
Підняв, хотів однести в сарай, та одразу ж передумав: поклав
на бричку. Для чого — не знав і сам. Мелькнула якась думочка,
хистка й примарна, як болотяний вогник, та він її притоптав,
пригасив — не дав розгорітися. Вивів коня за ворота, скочив
на бричку.
Бив нервовий дрож Усе думав — удасться вмовити батька чи ні.
Батько зустрів його стривожений:
— Нащо Одарку викликали?
— Бо догралися! — відповів грубо Іван: ненависть знову спалахнула в ньому— Просив же вас принишкніть, сховайтеся, а ви наче з цепу зірвалися! Доніс хтось на вас — от і поступила команда Одарку і всіх жінок, що причетні,— допитати, а вас — у гестапо. А там знаєте як розмовляють? Там і пекло видасться раєм_
— Що ж, якщо судилося постраждати за віру...— почав був Оксен, але син сердито перебив:
— Я вам, тату, ось що скажу: в останній раз хочу вас порятувати. Збирайтеся та поїдемо, поки не пізно.
— Куди?
— Куди завгодно, тільки щоб вас тут не бачили. Пересидите, перебудете, поки трохи вляжеться, а тоді вертайтесь і моліться собі, скільки ваша душа забажає...
Оксен нічого не відповів. Довго роздумував, і Йван аж дух затаїв, чекаючи, що скаже батько.
— Одвези мене, Іване, у Велику Петрівку,— сказав нарешті
Оксен.— Там наш родич далекий — у нього, дасть Бог, і
перебуду. і
Наче гора звалилася з Іванових плечей! Зраділий, кинувся допомагати старому, але Оксен одгородився од нього долонею: я сам. "Ну, самі, то й самі, аби лишень не передумали!" Нетерпляче дивився, як батько збирає свої лахи: здавалося, старий возиться занадто повільно, але боявся квапити, щоб не передумав.
Невдовзі й виїхали. Повеселілий, Іван сидів поруч з батьком, знову говорив про те, що це ж ненадовго: ось-ось скінчиться війна, і тоді вони заживуть, як самі захочуть, бо німці рано-пізно, а таки заберуться звідси... не триматимуть же вічно свої війська в чужій стороні... німці ж теж живі люди, їх так само тягне додому... німці підуть, а вони лишаться панами. І хай тато не думають — Іван приїде за ним, як тільки можна буде. А поки що тато там житимуть, як у Бога за пазухою... Іван домовиться з родичем — це він уже візьме на себе... Іван говорив, говорив, його гнітило батькове вперте мовчання, йому хотілося, щоб той озвався хоч словом, а довкола все темнішало й темнішало, і треба було квапитись, щоб не появитися у Великій Петрівці серед білого дня... Іван говорив, говорив і не помічав, як усе неспокійнішим стає його батько, як усе частіше починає оглядатись назад, наче там щось забув, щось таке необхідне, без чого не варт було й рушати в дорогу.
Врешті не витримав, аж звівся на бричці:
— Зупини!
Нічого не підозрюючи, син зупинив коней. Аж тоді, коли батько, злізши з брички, потяг за собою й сидора, недобре передчуття ворухнулося в грудях:
— Ви що?
— Вернуся, Іване, додому,— Оксен просував уже руки в лямки, наче боявся, що син йому перешкодить.— Чую: смерть за плечима, то хай хоч поховають удома.
— Ви що, здуріли?! — закричав Іван.— Вас же одразу заарештують!
— А то вже, як Бог... А я таки піду.
І, не чекаючи, що скаже син, повернувся, пішов.
— Тату, верніться! — гукнув люто Іван.— Верніться, бо я не знаю, що з вами зроблю!
Згорблена батькова постать навіть не зупинилася — віддалялася в ніч, поступово зливаючись з темрявою. Лише білів сидір, що за спиною...
Потім він і сам не міг пригадати, як усе це сталося. Не міг... не хотів... одганяв... одмахувався од тієї жахної миті, коли стояв з пістолетом у руці, а батько падав на тверду, як камінь, дорогу. Пістолет ще оддзвонював пострілом, пудовою гирею гнув Іванову руку донизу, а батько вже лежав долілиць, розпростертий, і бив, бив ногами у землю, і сидір, наче живий, повзав з ним поруч...
— Тату!..— закричав дико Іван.
А батько вже лежав непорушний, тулився вухом до землі, прислухався до чогось.
Тремтячи, мов у пропасниці, пішов Іван до батька.
Батько чорнів застиглим горбиком, він уже наче зливався з землею, входив у неї, а Йванові все ще не вірилося, що тато мертвий. Може, впав, зляканий пострілом? А мо', прикидається, щоб налякати? "Я ж не хотів! — аж схлипував Іван.— Не хотів!.. Не хотів!.. Полякати лишень хотів... Та годі вам, тату!.. Зводьтеся, тату!.." А батько лежав непорушний, і моторошно було до нього підходити, і треба було підходити, хоч уже й підгиналися ноги...
Батько лежав ниць, обличчям у землю. Одна рука підламана, друга витягнута вперед наче він останнім передсмертним рухом хотів ще хоч трохи... хоч на сантиметр одповзти од сина. Сидір сповз аж на дорогу, звалився й картуз, довге сиве волосся впало на землю і там, де торкалося землі, було вже не сиве, а чорне: довкола голови темним колом розповзалася пляма; нудотно пахло свіжою кров'ю.
Щось раптом учулося. Мов далеко-далеко котилася підвода. Іван стрепенувся, прислухавсь — наче не чути нічого. Ні, таки чути. Таки мовби їде. Чи то йому вже вчувається? Ні, їде! Ось і тупіт кінських копит виразно чути: гуп-гуп-гуп. Гуп-гуп-гуп... Іван уявив, як невидима поки що підвода наткнеться на батька, і, охоплений страхом, кинувся до непорушного тіла. Підхопив, підважив під плечі, рвонув — тіло вислизнуло з рук, гупнулося об дорогу. Іван аж застогнав, йому здавалося, що батько, навіть мертвий, опирається, видираючися з рук Він знову нагнувся, ухопив так, що аж затріщала матерія, потяг на себе.
Батькова голова моталася внизу, била, мов камінь, його по колінах. Батькові руки чіплялися йому за литки, батько наче хотів охопити намертво сина: затримати, діждатись людей, що їхали на невидимій поки що підводі, на невидимих конях, які
гупотіли все дужче і дужче. Батьковд ноги волоклись по дорозі,
і так важко було тягнути, що здавалося: батько загнав їх у
твердь та й оре, як плугом. (
Зовсім знеможений, дотяг нарешті до брички. Із стогоном, хрипом став виважувати неслухняне тіло на повіз. Заважав сидір, усе сповзав, чіплявся за бричку, але Іван так і не наважився його зняти: боявся випустити тіло.
(Продовження на наступній сторінці)