— Добре, що їсте,— глузливо мовив Іван; у ньому вже аж кипіло, але поки що стримувався.— Та ще й інших задарма підгодовуєте. Видать, запаслися з комори колгоспної?
— Не всі такі, як ти! — Одарка теж завелася одразу, око її
горіло лиховісним огнем. Оксен же сидів мовчки, мов не про
нього і йшлося. ,
— Ну, от що! — не витримав нарешті Іван.— Погралися — досить! Збирайтеся — підем додому!.. Аж тепер Оксен глянув на Йвана.
— Додому? А що ти називаєш домом моїм?
— Ви підете?! — закричав Іван.— Чи силою вас звідси забрати?
Тут уже зірвалася й Одарка: де й поділася виплекувана Оксеном покірність. Підскочила впритул до Івана, ударила кулаком об кулак-
— Ти на кого кричиш?! На кого кричиш, чортів вилупку?! Ану забирайся з хати, а то й баньки тобі повидираю!
— Тю, сказилася! — Іван аж одступив до порога, аж руку поклав на кобуру. Та краще й не клав би: як побачила те Одарка — зовсім знавісніла. Ухопила рогач — та на Івана:
— Я тебе стрельну! Я тебе як стрельну, то й очі тобі повилазять! На хронт іди воюй, а не з бабами!
Наставля рогач — ось-ось заїде в писок! Іван притьмом з хати, а Одарка за ним. Нагнала вже на порозі й рогачем по спині.
Вискочив аж на вулицю, оглянувся, чи ніхто не бачив, як його рогачем угощено, та й попиляв до управи. Ішов і руки трусилися: "Ну, зажди ж, сатано, доберуся я до тебе!"
Іще дві небажані зустрічі сталися в Оксена.
Перша — з людиною, яку Оксен найменше сподівався побачити.
Він таки вирядився в сусіднє село рятувати заблукані душі. Хоча й обіцяв Одарці повернутися завидна — затримався до глупої ночі. Слово по слову, та й незчувся, як і вечір минув.
Вийшов з хати — темно, аж душить.
— Переночували б у нас, а завтра раненько і рушили б,— умовляла господиня.— Час же такий... Та й поліцаї у нас злі, як собаки. Ще, не доведи Господи, побачать та встрелять.
Оксен стояв на своєму. Благословив жінок, що проводжали його, хрестом щедрим, розмашистим, та й рушив. Простував завмерлими вулицями — прислухавсь мимоволі. Ось-ось, здавалося, залунають кроки, виринуть чорні постаті. Здавалося, хтось уже й цілиться в спину. Розумів, то спокушає нечистий, нашептує повернутись назад, похитнутися у вірі в Бога. Щоб відігнати лукавого, став шепотіти молитву.
За селом мовби полегшало: не так було страшно. Люди лишилися позаду, в степу зараз нема ні душі, хіба що звірина яка, так звір — не людина,— не зачепить даремно, не нападе.
А темрява, гусла і гусла довкола Оксена. Уже й дороги не видно. Аби не ходив нею колись — обов'язково збився б. І тиша. І в тиші тій чийсь тупіт.
Зупинився .Оксен, прислухався: а й справді тупоче! Звір чи людина?
"Пом'яни, Господи, царя Давида і всю кротість його!"
Тупіт ближче і ближче — навстріч Оксенові. Ось, чутно, форкнуло, рипнуло наче сідло: вершник! Оксен уже хотів зійти з дороги, лягти, зачаїтися, та одразу ж згадав про лукавого, що напевно нашіптує йому оці грішні помисли, і примусив себе лишитись на місці.
І вже здається Оксенові, що вершник той — не людина. Сама смерть "ще на чорнім коні, порипує сідлом, подзвонює косою.
Кінь ближче і ближче... Оксен аж дух зачаїв, у ньому все затерпло. З темряви, з густої, як дьоготь, пітьми враз виткнулася якась головешка. Гойднулася праворуч, ліворуч, дико форкнула й зникла.
— Ну, ти!
Голос, що пролунав, був такий людський, що Оксен, який уже приготувався до наглої смерті, аж зітхнув полегшено. Все в ньому затремтіло, він не втримав — упустив свій Патерик, і він лунко впав на дорогу.
— Хто там?! — стривожено пролунало з темряви.
— Це я,— одвів голос Оксен.
— Хто я?
— Божа людина.
Попереду щось дзенькнуло, рипнуло — вершник мов нахиливсь наперед, силкуючись побачити Оксена, а потім темрява враз розірвалася, роздерлася навпіл: прямо в очі Оксенові сліпучо ударив ліхтар.
Оксен аж похитнувся од того яскравого світла, аж долоні підніс до очей, а світло бігало по ньому і бігало, промацуючи кожну зморшку йа його обличчі, кожен рубчик на його одязі.
Ліхтарик усе ще світив, все не спускав вогняного ока з Оксена, ніби вершник ніяк не міг повірити, що перед ним живий Оксен, а не привид.
— Ну й ну! Оце зустріч! — Світло нарешті погасло, вершник зіскочив на землю. Підійшов до Оксена впритул, здивовано мовив: — Не сподівався зустріти! 4умавgt; тебе давно вже й кури загребли... Злітається вороння на згарище...
— А ви хто, пробачте, такі? у запитав обережно Оксен: голос був дуже знайомий, але він не хотів — боявся повірити, що це саме той, кому належав той голос.
— Не впізнаєш? Ану приглянься пильніше!
Ліхтарик знову спалахнув — тепер уже не в Оксенів бік, а в протилежному напрямі. Він вирубав з темряви яскраве коло, і в колі тому вималювалося немолоде обличчя з сивими вусами, з глибокими зморшками. А з-під широких насуплених брів дивилися очі. Оксен аж здригнувся.
— Ганжа! — перехрестився Оксен.
— Угадав!... Що ж ти, божа людино, тут поробляєш?
— Іду, Василю, додому,— відповів смиренно Оксен: він уже трохи отямився.
— Бачу, що не з дому,— глузливо мовив Ганжа.— Де був? Добро своє розшукував чи так щось винюхував!
— Добра на цій грішній землі не шукаю,— пояснив терпляче Оксен.— Скороминуще воно — не візьмеш із собою в могилу. Шукаю ласки у Бога — спасаю свою грішну душу.
— І досі за Бога ховаєшся?
— Не ховаюся — тримаю в серці. Несу слово Боже людям, навертаю їх до віри праведної в переддень Страшного суду.
— Ага, проповідуєш? Це ж як там: не убий?..
— І не убий! — ствердив Оксен.— Сказано-бо: хто підніме меч, той од меча й загине.
— Не протився злу,— пригадував далі Ганжа.— Й коли вріже хто тебе в праву щоку, не давай здачі, а підставляй мерщій ліву. Так чи не так?
— Воістину так!
— А ще там, здається, написано: і ворогів своїх любити?...
— Слово Боже — закон, і я не одступаюся од нього.
— Що ж це виходить, Оксене? Ворог удерся до нас, руйнує, вбиває, грабує — хоче нас назавжди поневолити, а то й винищити всіх до коліна, а ми повинні молитися за нього, любити його? Підставляти йому другу щоку, згинатися в покорі та ще, може, і руку цілувати? Не противитися злу, яке несе він із собою, а благословляти його?
— Господь Бог...
— Ні, ти не ховайся за Бога! Ти по-людському скажи: що ми маємо робити? Підніматися на боротьбу, рятувати своє життя, свій народ од погибелі чи впасти навколішки і слідом за тобою благословляти вбивцю? Ріж мене, їж, а я все одно тебе возлюблю! На чий млинок ллєш воду, Оксене?
— Ні на який, окрім божого...
— Брешеш,— на німецький! Та німці тебе цілувати повинні за оці твої проповіді! Гнидявий же ти чоловік, Оксене! Як був вошею, так нею й лишився. І знаєш, що я зараз із найбільшою охотою зробив би? Пришив би тебе отут, щоб ти не збивав з пантелику людей, не плутався в нас під ногами. Убити б тебе зараз, Оксене, щоб і землю не паскудив!
— Убивай! — мовив безстрашно Оксен.— Прийму смерть з радістю! — Господи, прийми душу мою у Царство Твоє! Апостоли страждали за віру Христову — постраждаю і я.
— Апостоли, кажеш? — перепитав глузливо Ганжа.— Ні, Оксене, не буду я тратити кулі на тебе — робити з тебе святого! Повзай і далі, тільки гляди...— тут голос Ганжі налився погрозою,— гляди Оксене: зв'яжешся З фашистами, отоді ми й без Бога тобі страшний суд улаштуємо!
Рипнуло сідло — Ганжа сів на коня.
— А синкові своєму передай: незабаром зустрінемось! Хай запасається, поки не пізно, труною...
Затупотіло, віддаляючись у степ, затихло, завмерло. І мов не було зустрічі, мов усе те Оксенові примарилось.
Ще одна зустріч сталася — з Гайдуком, уже серед білого дня. Оксен саме йшов вулицею, коли позаду загула машина, засигналила нетерпеливо й сердито. Оксен схарапуджено зіскочив з дороги, влипнув спиною в тин. Машина під'їхала, загальмувала, з опущеного віконця висунулася голова в німецькому кашкеті, спитала роздратовано:
— Тобі що — жити набридло?
Оксен мовчав, переляканий: хотів перехреститися — не наважувався, голова ж уже пильніше придивлялася до нього:
— Хто такий? І
Оксен поспішив назватися, а чоловік з машини вигукнув:
— Івасюта?! Давно повернувся?
— Та, дай Бог пам'яті, з місяць.
— І що ж ти тут робиш?
— Молюся.
— Ну, молися, молися! — сказала на те голова в кашкеті.
— Тільки добре молись, може, Бог тебе і почує. І тато може, почують. Тата мого пам'ятаєш?
"Гайдук" — аж похолонув Оксен. Стояв, не міг здобутись на слово.
— До скорого побачення, Оксене!
Поїхав, а Оксен, стривожений, усе ще стояв під тином.
(Продовження на наступній сторінці)