Підростала дочка — росла й ненависть Одарки до дитини. Воно ж, як на гріх,— все в тата. І очі, і брови, і ніс, і ходить точнісінько так Як гляне на неї Одарка, так її наче окропом обварить. Це ж той ідоляка, що її так спотворив, сховавсь у могилу, хоч бери та викопуй, а ця тут на шиї висить каменюкою! Та коли ти вже здохнеш, чума тебе б узяла!
І від злості великої, од життя розпроклятого заходжується бити дитину. Так лупцює, так б'є, що чути, як воно кричить, аж на другім кутку. Прислухаються жінки до того крику розпачливого, прислухаються та й клянуть поміж собою Одарку: — Оце ж падлюка свою дитину катує!.. Та що б же їй і руки повсихали!..
Жодна, однак, не бігла заступатися: зв'яжися із сатаною — сам собі будеш не радий. Недарма ж про неї у селі так і казали:
— То така, що як через її двір перейдеш, то й за ноги
покусає! 1
Одарку і вибрав Оксен, щоб навернути на праведну віру. Знав: чим важче доведеться з нею, тим більше йому зарахується там, на небесах. До того ж добре розумів — зуміє завоювати Одарку, зробить з неї овечку покірну, тоді легше стане навертати й інших.
Вибрав ранок, ясний та гожий (в гарну погоду і настрій у людини кращий), попросив допомоги у Бога та й рушив.
— Бог у поміч!
Одарка бликнула неприязно оком, повернулася до печі — готувала сніданок. Ворушила рогачем солому, щоб краще горіла — товкла, аж іскри летіли.
— То, може, хоч пустиш до хати? — спитав з порога Оксен.
Одарка різко повернулася. Єдине око її злісно блиснуло:
— Як же ж? Куди ж вас не пустиш, коли самі вперлися! Увалились непрохані, та ще й розводять церемонії!
— Я з добром до тебе, Одарко.
— Знаємо ваше добро. Всі ви одним миром мазані: тільки й думаєте, як із сусіда шкуру здерти.
— Гріх тобі, Одарко, таке й говорити.
Одарка мов тільки й ждала, що Оксен не витримає — почне дорікати.
— А-а, гріх! Так чого ж ти тоді, святий та божий, приплуганивсь до мене? Я з чортами живу, для янголів давно вже тут місця нема! Іди собі до своїх святих, а в мене тобі місця немає!..
Обернулася різко до печі, била об черінь рогачем, аж комин двиготів. Тільки не такий Оксен, щоб відступитися. Покликав Бога у поміч, підійшов, непроханий, до столу, сів на лаву.
— Я, Одарко, стара вже людина, про смерть свою думаю.
— То й умирайте: хто вам заважає.
— Помру, як того захоче Бог. Покличе до себе — полечу з радістю. Покину цю юдоль печалі та сліз, де плач і скрегіт зубовний, де злоба і заздрість, горе та муки...
— Дуже ви мучились...
— Полечу прямо до Бога,— мов і не чує Оксен,— буду вже там день і ніч молитися перед ним за таких обездолених, як оце ви, Одарко...
— Дуже мені потрібні ваші молитви!
— Господи! — скажу я Всевишньому,— повернись, Господи, святим ликом своїм до цієї нещасної жінки! Прийшла ж бо вона у цей грішний світ не на щастя і радість, а на сльози та горе. Несе вона важкий хрест свій, як Христос на Голгофу,— скільки ж можна ще його нести? Чи не завеликий тягар звалив ти на ці слабкі плечі, чи не заслужила вона вже давно своїми муками, важким життям своїм місця в раю? Зглянься, Боже, над нею, зніми хрест, візьми її, Господи, під святу десницю свою...
Одарка не озивалася: ніби якось притихла. І по напруженій спині, по уповільнених руках Оксен зрозумів: прислухається.
— Яке життя було у вас, Одарко? Ніхто не жалів, усі цькували. Рвали з вас, а ніхто не давав. Одверталися, а того й не розуміли, що ви, може, набагато луччі од них. Що якби найшлася хоч одна добра душа, яка у вашому горі, у ваших терзаннях простягнула б вам руку, ви душу за неї оддали б, серце вийняли б з грудей...
І тут сталося те, на що й сподівався Оксен: слова, сказані ним, пройняли-таки душу Одарчину, просіялися не на камінь — на грунт. Випустила рогач, упала на лаву: на коліна, на заламані руки і, може, вперше в житті заридала.
Страшний то був плач: не плакала — надривалася криком, билася головою об лаву, трусилася худою спиною.
Довго плакала Одарка. І весь час стояв над нею Оксен: гладив її по голові, як малу, скривджену дитину, промовляв ласкаві, тихі слова.
Одарка врешті трохи заспокоїлась. Посхлипувала, посхлипувала — підвела голову.
Око її червоне і болісно напружене, одверталася від Оксена,— мабуть, соромно стало за отой плач, за розпачливий крик Побрела до печі, дістала чавунець, поставила на стіл, запросила Оксена:
— Сідайте та спробуйте мого харчу.
Оксен не відмовився, хоч щойно поснідав. Юшка була пісна, аж вонюча,— вода й картопля, навіть не посолена, Оксен їв через силу, їв і прихвалював:
— Смачного наварили ви супу, Одарко!
Відтоді Оксен в .Одарки щоденний гість. Приносив Євангеліє, і поки жінка поралася по хаті, читав щось із Святого Письма, читав і витлумачував Одарка все пильніше прислухалася до того читання, вона іноді аж про роботу забувала — завмирала на місці, і Оксен у душі радів, і дякував Богові, що допомагає йому навертати оцю, заблукану душу, оцю колишню блудницю до істинної віри Христової.
Одарка стала й найвірнішою його помічницею. Воістину — сестрою во Христі.
Розказувала усім, яка свята людина Оксен. Запрошувала жіною ♦Приходьте, та приходьте, сестри, на святі наші розмови з Богом!" — і жінки йшли не стільки з віри, скільки вражені тією разючою зміною, що сталася з Одаркою. Недавно ж боялися її як чуми: не побережешся, так і вчепиться, не подивиться, хто ти і що ти, у дочки їй годишся чи, мо', в матері, а це мов підмінили Одарку,— око так приязню й світиться. І хода стала не та. То бігла, мов із цепу зривалася,— з-під подраної спідниці тільки ноги босі мелькали, а це іде тихо, врочисто, якась аж вища на зріст. То ж жінота і внадилася на оті вечори до Одарки: одні посидять вечір та більше й не появляються, бо в тієї робота, а в тієї така сім'я, що і вгору ніколи глянути, а які й починають учащати. Бо в однієї — син на фронті, а в другої — чоловік, а ту так скрутило життя, так зав'язало у вузол, що хоч пробі кричи. А Оксен тут як тут. поговорить, мов по серцю погладить: ♦Утішся, сестро, та понесемо разом твою біду до Господа Бога. Бог почує — і зніме тяжкий цей тягар із твоєї душі". Промовить отак Оксен із тихою ласкою — у жінки вже й сльози на очах, вже й сякається, розчулена, в пелену: ♦Добра ви людино, Оксене! Спасибі вам..." — ♦Не мені дякуйте — Богові! Бог у своїй неосяжній любові до своїх дітей земних нерозумних готовий простити усі їхні гріхи, аби вони лишень покаялись. То ж каймося, молімося — і прощенні будемо, і будем спасенні!" Помоляться гуртом за Мокрину чи Варку, і вертається потім Варка (Мокрина) додому якась мов аж відроджена: нема-бо святішої молитви для жіночого серця, аніж слова співчуття! І зростала божа отара в Оксена, і він уже подумував, чи не час навідатися й до сусіднього села, бо й там ой скільки душ, які погрязли в гріхах, аж тут Іван зажадав, щоб тато припинив свою релігійну діяльність.
— Зректися Бога? Одсахнутись од нього, як Юда од Іісуса Христа?
Ні, Іване, не буде по-твоєму!
Навіть подумки не називав його уже сином: бо якщо син тобі стане на дорозі до Бога — зречися і сина!
♦Зрікаюся, тричі зрікаюся!.. Струшу пилюку цього многогрішного дому з ніг своїх, піду до тих, хто мені найрідніший та найдорожчий,— до сестер у вірі. І коли Господь спопелить блискавицями оцей дім, цей вертеп, цей притулок нечистої сили,— не оглянуся навіть...
Не введи нас, Господи, в спокусу, але визволи од лукавого. Бо Твоє Царство, і сила, і слава навіки-віків. Амінь".
Помолившись, засинає Оксен, очищений од усіх сумнівів та вагань.
Вранці, діждавшись, коли Іван пішов на роботу, зібрав свої лахи і, не попрощавшись з невісткою навіть, подався до Одарки.
Коли Ольга сказала, що батько зник із дому, Іван аж почорнів на виду. Пожбурив ложку, зірвався з-за столу.
— Та ти хоч поїж!
Аж пересмикнуло: годі, наївся! По самісіньку зав'язку!
— Ти теж: вернути не могла! Корова!
— Чого кричиш? — Ольга сердито.— Що я, твого батька пасти найнялася? Хочеш казитись — казися, а до мене не сікайся!
Зодягнула пальто, вийшла, ображена, з хати. Іван, що вже й місця собі не знаходив, теж подався надвір.
Розлючено думав про батька. Налигати, йолопа старого, притягти у двір, припнути до стійла: стій і не рипайся!
Або кулаком у спину! Гнати до самого двору, щоб і не оглядався!
Незчувся, як дійшов до Одарчиної хати.
Зупинився, вагаючись: знав же, що за сатана живе в отій хаті. Такій нічого не варто і з рогачем полізти на нього. А може, й не заходити? Плюнути на старого дурня, хай собі молиться хоч самому чортові, аби лиш під ногами не плутався. Та нараз пригадав Гайдука. І оту його погрозу приховану в голосі, коли розпитував про батька. Насупився, поправив картуз, пересунув наперед кобуру — ступив рішуче до хати.
Там саме снідали. В батька ложка так і зависла, коли побачив сина, а Одарка тільки блимнула на гостя непрошеного.
— Добридень у хату! — видушив із себе: так і обпекла ненависть до батька,— сидів, наче нічого й не сталося.— Хліб та сіль...
— їмо, та свій! —gt; одрізала Одарка: догадалася, певно, за чим прийшов Іван.
(Продовження на наступній сторінці)