Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся".
— Господи! — підніс догори руки о. Діодорій, і низенька стеля ніби аж піднялася над ним угору— Поможи нам, недостойним, навернути ще одну овечку в череду твою! Просвіти його душу, очисть його серце, нагостри його слух, проясни його зір — хай чує і бачить! — Очі о. Діодорія натхненно горіли, високий, страшенно худий, він підносився над отією труною, що стояла у його ногах, мов щойно воскреслий із мертвих, і Оксен уже відчував дріж у тілі і трепет у серці.— Молімося! — вигукнув о. Діодорій.— Молімося, сестри, за іще одного блудного сина!..
Приголомшений, глибоко вражений вийшов Оксен із халупи. Надворі стояла ніч, жінки розчинялися в ній безплотними тінями: "З Богом, сестро".— "З Богом, сестро",— шелестіли і на прощання одна одній. Єдине віконце світило слабко у темряву, воно то світлішало, то враз мовби аж гасло: о. Діодорій метався, мабуть, по, хаті, а Оксен стояв посеред вулиці, і прохолодний вітерець не міг остудити його палаючого обличчя.
Був наче хворий. Голос о. Діодорія все відлунював у ньому, а довкола вчувався гарячий шепіт: то сестри молилися за нього, Оксен аж здригнувсь, аж оглянувся, і хоч довкола нікого не було, йому все ж здавалося, що шепіт лунає й лунає, наче вже й сама темрява молилась за нього...
Прийшовши додому, одразу ж дістав Новий Заповіт. Читав і сам собі дивувався, як не бачив оцього й оцього: в нього наче й справді прояснилися очі, очистився мозок...
З того часу не було запопадливішого учня в о. Діодорія, ніж Оксен.
Перший приходив і останній виходив. Перейняв від о. Діодорія його жести і рухи, не зводив з нього переповненого вірою погляду, намагався вгадати щонайменше бажання свого душпастиря: адже о. Діодорій стояв найближе до Бога, тож, слугуючи йому, слугуєш Богові,— і о. Діодорій все більше прихилявся завжди суворим серцем своїм до нової овечки.
Якось доручив Оксенові читати замість себе Євангеліє. Оксен аж спалахнув од несподіванки, голос його аж тремтів, коли він почав читати, йому здавалося, що він виділився з-поміж інших, став на щаблик ближче до Бога, в нього аж очі зволожилися од розчулення.
Так поступово Оксен став наче помічником о. Діодорія. Ніхто про це вголос не казав, але по тому, як шанобливо прислухалися до нього сестри в бозі, можна було зрозуміти, що вони про нього думають. Та й сам о. Діодорій не приховував своїх намірів щодо Оксена. Якось, залишившись удвох (Оксен все частіше залишався ночувати в молитовному домі: о. Діодорій ставав уСе немічнішим, якась потаємна хвороба підточувала могутній колись організм)... о. Діодорій сказав:
— Старий став... немічний... чую: скоро предстану перед Всевишнім... На кого залишу отару свою?..
Оксен завмер. А о. Діодорій, гостро й пронизливо глянувши на Оксена, якось аж сердито продовжував:
— Лишаю на тебе — більше ні на кого. Боюся тільки: не вистачить у тебе сил вберегти сестер од спокус многогрішного світу, нема в тебе строгості.. Сказано-бо: в страсі й покорі народжується справжня віра в Бога... В страсі й покорі,— повторив о. Діодорій.— Буду молити Всевишнього, щоб він укріпив твій дух, дав тобі сили... Іди!
Оксен вийшов, так і не здобувшись на слово: сам ще не знав, годиться він у душпастирі чи не годиться. Врешті поклався на Бога: як Бог захоче, так хай і буде. Захоче — додасть о. Діодорію віку, захоче — поставить на його місце Оксена.
Якось уранці до нього прибігла одна із сестер, що готували по черзі їжу для о. Діодорія. Бліда й перелякана:
— Ой, брате, горе!
Оксен, який саме вмивався, так і застиг над відром.
— Душпастир преставились! Зайшла в хату, а вони лежать у своїй труні й не ворушаться.
Ось воно — сталося! — солодко стислося Оксенове серце.
Забувши навіть утертись, біг Оксен вулицею.
Не зміг одразу зайти до халупи, хоч двері були одчинені навстіж Раптом здалося: о. Діодорій не вмер, а живий. Зустріне на порозі підозрілим поглядом: "Чого спішив, нечестивцю? Посісти місце моє?" Трусонув головою, перехрестився, аж тоді ступив досередини.
Ховали о. Діодорія другого дня, ополудні. Покійник лежав із замкненим, суворим лицем, відреченість від усього земного застигла на мертвому тому обличчі, його душа, мабуть, давно уже стояла перед Богом і не просила — вимагала належного місця в раю, винагороди за довгу і вірну службу; вона, та душа, одразу ж забула про свою убогу паству, бо покійник мов аж чекав нетерпляче, щоб його пошвидше накрили віком та опустили до ями,— не бачити ні сонця, ні неба, ні запечалених облич сестер,— і Оксен мимоволі все швидше і швидше бубонів слова заупокійної молитви, а коли домовина нарешті опустилася в яму, коли застукотіло по дошках груддя землі,— спершу лунко й дзвінко, а потім все глухіше й глухіше, коли виріс приплесканий горбик із жовтої глини, майже вдвоє коротший од о. Діодорія, наче тіло його одразу ж і вкоротилося,— Оксен відчув мимовільне полегшення і мовив до сестер, які плакали:
— Чого плачете, маловірні? Не плакати, а радуватись треба: полетіла душа пастиря нашого прямо до раю. Там,— показав на небо Оксен,— там витає вона зараз серед янголів божих, зрить Вседержителя нашого. Підемо ж, сестри, в обитель свою і ще раз помолимося за упокій душі новопреставленого раба божого Діодорія.
Коли верталися з кладовища після поховання, сестри потяглися за ним покірною черідкою. І відчув солодко Оксен, що віднині вони будуть схилятися перед ним з такою ж покірністю, як і перед о. Діодорієм.
І ще більше замкнувся у невеликому світові, що його уособлювали сестри у бозі. Десь; кипіли пристрасті, вибухали події, що потрясали землю,— Оксен нічого не чув і не бачив. Поселився в халупі о. Діодорія, тщв тільки вечірніми гуртовими молитвами, читанням Євангелія. ї коли б не війна, він там би й скінчив свою життєву дорогу. Та, почувши про війну, одразу ж подумав: ось він, кінець світу, день Страшного суду. Поклав собі йти у світ, поміж грішників: рятувати, поки не пізно, заблукай і душі.
Добиравсь до Тарасівки два— місяці. Хотів день Страшного суду зустріти на рідній землі, серед односельців. Порятує, скільки зможе, вирве з обіймів лукавого, поведе за собою до Бога.
Тож Оксен і не думав слухатися сина. Був переконаний: не Іван то промовляє, а нечистий говорить його вустами. Що ж, якщо рідний син стає на дорозі до Бога, він зречеться й сина.
Завтра, як тільки син піде на службу, Оксен збере свої нужденні пожитки та й залишить цю оселю. Знав уже, куди піде, хто прийме його з дорогою душею, хто відчинить навстіж двері.
Була та хата найзлиденнішою в усьому селі. А господиня її — найнещаснішою.
Появившись у Тарасівці, Оксен не випадково зупинив свій вибір на ній, Одарці Безрідній. Знав: де найбільше горе, там найблагодатніший грунт для посіву.
Весь вік пила горе, заїдала бідою.
Погубила ж її велика краса: хлопці колись бігали тічкою, не давали проходу. Стовбичили попід ворітьми, билися на смерть, спихаючи один одного з тієї доріжки, що вела до серця Одарчиного, і дівчата дружно її ненавиділи, і якась люта зависниця, якась із отих, що й укусить, і медом помаже, пустила чутку, ніби Одарка давно вже порчена: встигла переспати з отим і з отим, та до того ж ще й відьма — мати замолоду доїла чужих корів.
Чутці охоче відразу й повірили — обростала все новими деталями, Одарка, мовляв, уже не тільки хлопців — чоловіків не цуралася, які молодші та красивіші, бо не раз бачили отого й отого, який, забувши рідну жінку і совість, стрибав, як собака, до Одарки у двір. Чутка котилася од хати до хати й ставала не чуткою, а правдою.
Хлопці ще більше стали в'язнути до дівчини: легка ж пожива А коли один із них, що зовсім уже був знахабнів, поліз рукою, куди не треба, та й заробив од дівчини по пиці... коли він при всьому народові чесному сказав, що знаємо ми вас, недоторканих: з першим-ліпшим лягаєш, а тут захотілося ціну набити... коли до Одарки врешті дійшла страшна ота правда, в яку не вірила хіба що вона,— дівчина мов із цепу зірвалася! А, так! А, такі ви!.. Такі ви усі!.. Тож я вам усім іокажу!
Вибрала найвірнішу подругу, яка щойно вийшла заміж, та й зманила од неї чоловіка. Так запаморочила голову, що він посеред медового місяця покинув свою молоденьку жіночку, день і ніч товкся під двором у Одарки. Мов дурманом обпоїла, бісова дівка: що йому не казали, як не срамили — мов не чує нічого й не бачить. Очі аж каламутні: так і видно, що на кого не дивиться, а бачить тільки Одарку. І коли та подруга прибігла й упала у ноги,— пожалій, верни мого чоловіка! — щось жорстоке і мстиве зблиснуло в очах у красуні: а ви мене дуже жаліли, як ногами топтали? Забирай своє золото, якщо зумієш,— воно мені не дуже потрібне! Отак і зажила Одарка з чоловіком украденим.
Народила Одарка дочку: жити б, здавалося, та жити,— з чоловіком украденим нею милуватись. Так той наче сказився: став ревнувати Одарку, докотився до того, що, йдучи на роботу, замикав жінку в хаті. А одного разу, коли посварилися добре і розпалена Одарка сказала, що раз він такий — раз не вірить, то на зло йому когось знайде, ухопив горня з окропом та й плеснув їй в обличчя.
Провалялася Одарка в лікарні майже півроку: врятували одне око, а друге зварилося. Та ще рубці по всьому виду — страшно й глянути.
Повернулася додому сама, а чоловіка уже й не застала: повісився. Чи то злякався, чи совість заїла — хтозна. Лишилася Одарка одна з малою дитиною та з обличчям спотвореним.
(Продовження на наступній сторінці)