"Ніхто не був таким чутливим до краси природи, як Шевченко, — згадує вона далі. — Іноді він несподівано з’являвся якось по обіді.
— Серденько моє, беріть олівець, ходімо швидше!
— Куди це, дозвольте знати?
— Та я тут дерево відкрив, та ще яке дерево?
— Господи, де це таке чудо?
— Недалеко, на Середньому проспекті. Та ну ходімо ж!
І ми, стоячи, замальовували в альбом дерево на Середньому проспекті, а там проходили і до берега, тішились заходом сонця, переливами відтінків, і не знаю, хто більше захоплювався — 14-річна дівчинка чи він, що зберіг у своїй багатострадницькій душі стільки дитячо-свіжого. Незабутніми залишаться для мене наші мандрівки в ясні північні ночі ловити рибу на побережжя моря. Тут і пили, і співали, але коли б Шевченко дозволив собі щось зайве або непристойність, то це безсумніву коробило б і мене, і мою матір, тому що тоді існував інший погляд на виховання дівчини. Протягом двох років, як я бачилась із Шевченком, за рідкими винятками, кожний день, — я ні разу не бачила його п’яним, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поводженні чим-небудь відрізнявся від інших добре вихованих людей".
Одночасно з цим бачимо, що поет цій дівчинці розкривав і свою українську душу, свої болі за рідним краєм, що читаємо в таких рядках: "Прийдемо ми додому, заберемось на жовту канапу, у напівтемній залі, і поллються його захоплюючі розповіді! Із слізьми в голосі розкривав він мені свою журбу по батьківщині, малював широкий Дніпро з його столітніми вербами, з легкою душогубкою, що лине по його старих хвилях: малював проміння заходу сонця, що золотили потону лий в зелені Київ; вечірні сутінки, що легкою пеленою заволікали обриси далини; малював чудові непорівняльні українські ночі: срібло над сонною рікою, тиша, завмирання ... і раптом щебет солов’я .. . ще і ще... і лунає дивний концерт по широкому просторі... "Ось де пожити б нам з вами, серденько!". Довелося мені там потім пожити і бачити його любиму Україну, та не було зі мною його, дорогого нашого Тараса Григоровича".
Матеріяльний стан нашого поета, як бачимо з листа до Щепкіна, на кінець 1858-го року був уже скрутний. Професор П. Зайцев слушно зауважує, що Тарас Шевченко з грішми поводився як мала дитина: він їх мав цілком досить на прожиття, але вони у нього швидко зникали, і він сам не знав куди. Справді, ще на початку 1858 року, коли поет був у Нижньому Новгороді, Куліш прислав йому 250 крб. за 17 віршів, графиня Толстая зібрала для нього 500 крб., значні суми зібрано було і в Україні. Чимало діставав поет і за малювання портретів, за друк окремих віршів, за картини, але не минуло й року, як поет уже відчував скруту.
* * *
Відпочинувши і погулявши кілька місяців, Тарас Шевченко починає братися до праці. Тож побоювання декого із земляків, що Шевченко за балями та гостюваннями забуде зовсім про працю, були даремні. Він пише нові вірші, опрацьовує написані давніше, укладає "Буквар", готує нове видання "Кобзаря"; малює портрети і т. д. "Як той щирий віл, запрягся я в роботу, — писав Шевченко Щепкіну, — сплю на етюдах; з натурної кляси не виходжу, — так ніколи! так ніколи!"
23 січня приїхала з України до Петербургу Марко Вовчок, а наступного дня Шевченко вперше побачився з нею в салоні Карташевської. Марко Вовчок на той час теж набула чималої популярности і яка, як згадує Турґєнєв, служила прикрасою й осередком невеликої групи українців, що зібралися тоді в Петербурзі і захоплювалися її творами. 3-го квітня поет подарував Марії Олександрівні рукопис свого твору "Неофіти" з написом: "Любій моїй єдиній Марусі Маркович на пам’ять 3 апреля 1859-го року". Тоді ж з ініціятиви Тараса Григоровича були зібрані серед прихильників Марка Вовчка гроші і куплено за 120 крб. й подаровано їй браслет.
В салоні Карташевської часто збирались українські письменники, поети. Сюди часто заходили й Турґєнєв, Майков, Плещеєв та інші. Іноді й Марко Вовчок читала там на літературних вечорах свої твори. Шевченко після кожного її оповідання вигукував: "Шекспір! Шекспір!", а в товаристві казав про неї жартома, що коли б йому трапилась така жінка, як вона, то повінчався б та й помер. Їй було тоді лише 24 роки, але дружні взаємини між ними тривали до кінця життя поета.
Та недовго довелося Марії Олександрівні жити в Петербурзі. 29 квітня 1859 року, за порадою лікаря, вона виїхала на лікування за кордон. Разом з нею виїхав і Турґєнєв. Прощаючись, Тарас Шевченко сказав: "Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу-дві або п’ять, а то й сім кіп казок".
Шевченко тепер наполегливо працював над гравюрами, бо Рада Академії дозволила йому виконати праці на звання академіка з різьби по міді, в чому наш поет був у тодішній Росії чи не єдиним майстром.
Вірші Шевченка раз-у-раз друкуються по журналах, перекладаються на інші мови, але дозволу на друк "Кобзаря" все не дають, хоч він ще в жовтні написав листа до шефа жандармів В. Долгорукова з проханням поклопотатися перед царем про дозвіл на друкування його творів, звертаючи увагу на свій тяжкий матеріяльний стан: "Повернувшись тепер в Академію, Мистецтв, я зазнав природніх наслідків моєї десятирічної відсутности — бідности, від якої не можуть мене врятувати мої відсталі праці в ділянці малярства, до того ж мені вже 48 років і мій зір щомісяця слабшає". (Це якась помилка. Справді, Т. Шевченкові тоді було 44 роки. — Д. Ч.).
Одночасно поет очікує дозволу поїхати в Україну, але дозволу все не дають, і він скаржиться в листі до Марка Вовчка: "Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситися часом! Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюся і вернуся, як умитий в столицю".
Марко Вовчок не забувала про Шевченка. Якось, перебуваючи в Італії, Марія Олександрівна писала до нього: "Мій друже дорогий, Тарасе Григоровичу... Я тепер пишу до вас з Риму; коли б же Вас сюди заніс який човничок, щоб ви не од людей почули, а на свої очі побачили, які тут руїни, дерева, квіти, а народ який, а яке тепло, яке сонце! — захоплювалась Марко Вовчок... — Ви напишіть мені словечко, коли час буде. Ви забули, що ви названий батько? Коли взяли ім’я, то взяли і біду батьківську; тепер думайте і не забувайте..." Це писала письменниця у березні 1861-го року, не знаючи, що наш великий поет, а її приятель і названий батько вже помер. Ще після знайомства з Марком Вовчком, Шевченко написав зворушливого вірша "Марку Вовчку", де читаємо дійсно теплі і хвилюючі рядки:
Недавно я поза Уралом
Блукав і господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестових
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю
Із домовини воззову.
І думу вольную... О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.
(17 лютого 1859-го року)
ЗНОВУ В УКРАЇНІ
Нарешті, наприкінці травня 1859-го року Шевченко дістає дозвіл на відвідини України на п’ять місяців. Спершу він виїжджає до Москви, а потім 29-го травня — в Україну через Тулу, Орел, Курськ, Суми.
6-го червня він уже був у Лебедині. По дорозі він відвідує своїх знайомих, зустрічається з лікарем Козачковським, пише нові вірші, малює краєвиди, плаває з рибалкою на дубі, ловить рибу, захоплюється красою України, Дніпра.
Т. Г. Шевченко. В Черкасах. Папір, олівець, туш, перо, пензель (16,2 × 22,8 см). Черкаси. [18 – 22. VII 1859]. Національний музей Тараса Шевченка
Хвилюючими моментами для Тараса Шевченка під час цієї подорожі були відвідини рідних сіл, місцевостей. Відвідав Корсунь, Моринці, Кирилівку та інші.
Як розповідають у спогадах, до Кирилівки Тарас Григорович прибув у жнива, у липні місяці, до брата Йосипа. Всі люди були на панщині, в тому числі і родина його брата Йосипа "... Дома були тільки діти... вони сиділи під хатою на призьбі. Побачивши, що якийсь "пан" під’їхав до воріт, діти полякались, бо думали, що він буде їх гонити на панщину. .. Коли Тарас Григорович зайшов у двір, вони почали плакати й тікати в садок. Як не умовляв їх Тарас Григорович, що він їх дядько, діти довго не вірили йому. А коли Тарас угамував дітей, тоді й сам заплакав. Він попросив сусідку бабу Лимарку та Боровичку зварити вечерю. Після панщини, увечорі усі родичі зійшлись до Йосипа, разом вечеряли й вітали Тараса. Він сказав рідним, що скоро їх буде звільнено з кріпацтва" ...
Там же в Кирилівці поет зустрівся і з своєю сестрою Яриною. "Була я на городі, копала грядки, — розповідала Ярина, — дивлюсь, біжить моя дівчинка:
— Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе...
— Який Тарас? — питаю, а сама й з місця не можу здвигнути, аж ось і сам він іде.
— Здраствуй, сестро... — Я вже й не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми на призьбі, він, сердешний, поклав голову на коліна і просить, щоб я розказувала йому про життя своє_гірке".
Але за Шевченком весь час наглядає поліція і вже 15-го липня, коли він, переїхавши човном Дніпро, простував до села Прохорівки, до Максимовичів, його було заарештовано. Перебуваючи під арештом у Черкасах, поет пише вірш "Сестрі" та "Колись дурною головою", де говорить:
0 горе! Горенько мені!
(Продовження на наступній сторінці)