«Різдвяний подарунок» Дмитро Чуб

Було ще зовсім рано, коли рипнули двері й до кімнати зайшли два засніжені вояки. Один з них тримав щось закутане в ковдру. Старенька санітарка побачила їх і, розпитавши, покликала чергового лікаря.

Високий, сивий, в окулярах, він вийшов до військових. Вони тим часом розкутували замотану в дві ковдри дитину з перев'язаною ногою. Дівчинка, яку звали Галя, після безсонної ночі та довгого плачу міцно заснула в авто, а тепер прокинулась і почала знову плакати.

Виявилось, що ворожі літаки скинули кілька бомб на сільські хати й побили та покалічили мирних селян. За кілька хвилин після цього їхали наші вояки й узяли цю дитину, що поранена гірко плакала біля своєї мертвої матері.

Попрощавшись, військові зникли за дверима лікарні. Надворі сипало сніжним порохом і починало мести.

Лікар оглянув дитину і, перев'язавши рани, наказав віднести її до палати. Галя лежала бліда й виснажена. Та час непомітно минав, рани гоїлись. Але дні для Галі здавались довгими й такими ж білими, як і стіни кімнати. Вона щоранку підводилась на ліжку й чекала сніданку. Дівчина часто спостерігала, як інших хворих відвідували родичі й знайомі, що приносили їжу, ласощі або передавали через санітарку. І чотирирічна Галя іноді питала стареньку санітарку: "А мені бабусю, нічого не передавали?"

Та хто її міг відвідати чи передати ? Мати померла перед її очима, а батько був десь на війні. Сусіди ж навіть не знали, де перебуває дитина.

Бабусі-санітарці шкода було маленької сирітки, і вона сама приносила Галі з дому солоний огірок та шматок хліба, при тому казала:

— Галю, а тобі передача є!

— Мені передача?! — радісно і здивовано, підносячи рученята, питала вона. — Хто ж це мені передав? — А через хвилину, глянувши на огірок з хлібом, додавала:

— Це, бабусю, мабуть, ви самі принесли?

— Е, ні, це передача від когось, — не признавалась санітарка. І Галя рада була, що й її хтось не забув.

Ходити їй покищо заборонялось, і вона цілими днями сиділа на ліжку та бавилась найпростішими іграшками. Найбільше серед них було маленьких пляшечок з-під ліків та картонових коробочок.

Галя поволі зробилась балакучою й цікавою до всього, а особливо любила, коли хтось із хворих читав їй або розповідав казочки. Вона любила й сама розповідати. А коли хтось у розмові згадав, що її маму забито, вона, поважно зморщивши чоло, поправляла:

— Ні, тіточко, мами не вбито, її поранило, і вона сама померла.

Час швидко минав, десь гримали гармати. Злиденні харчі в лікарні не кращали, але обличчя дитини ніби стало здоровішим. Проте всі дні для Галі були однакові, схожі один на другий. Так непомітно прийшли й Різдвяні Свята. І, хоч десь поблизу, точилась жорстока війна, в лікарні було скрізь прибрано по-святковому. До багатьох хворих приходили знайомі, щось приносили з їжі, розповідали про жахи війни. Тільки до Галі ніхто не приходив, і вона із заздрістю поглядала на тих щасливих, кого хтось відвідував.

Але несподівано на саме Різдво про Галю всі в лікарні заговорили. Після півдня, ледве встигли пообідати, як розчинилися до лікарні двері і в коридорі з'явились ті самі два військові. Вони впізнали відразу бабусю-санітарку, і, привітавшись, один з них запитав:

— Наша знайома, яку ми привезли колись, ще тут?

— Санітарка спочатку не зрозуміла, про яку знайому вони питають, а потім, усміхнувшись, сказала:

— Це ви, мабуть, про Галю питаєте?

— Так-так, про Галю! — радісно відповіли обидва разом.

Поскидавши свої засніжені шинелі й накинувши білі халати, які їм винесла санітарка, вони зайшли до дитини:

—Це, Галю, до тебе гості, — сказала з радістю бабуся, показуючи на військових.

Дівчинка спочатку зніяковіла з несподіванки, взяла кінчик пальця в рот, не знаючи, що їй належить робити, і дивилась на них своїми великими синенькими очима. Бо вже минув місяць, як вони її привезли, і вона про них майже забула. Та коли побачила, як, розгорнена з паперу, перед нею стала зовсім маленька ялинка з прикрасами, а до її рук попали ще й два пакуночки з ласощами, обережно взяла й мовчки, мов зачарована, дивилась то на ялинку, то на пакуночки, то на несподіваних гостей, і, здавалось, не вірила, що це, нарешті, і їй принесли гостинців і прийшли відвідати.

— Христос родився! — привіталися до неї військовики, а вона вже з цікавістю розкривала пакуночок з цукерками, які під час війни були великою несподіванкою. Санітарка тим часом розповіла їм, що хвора вже поправляється, що рани майже загоїлись, і вони, вдоволені цим, побувши хвилин з десять і поцілувавши на прощання сирітку, пішли геть.

— Тепер у тебе, Галю, передача, гостинці, кращі, ніж у нас, — казали їй сусіди по кімнаті, — коли пішли несподівані гості.

Незабаром поприходили до неї глянути на чудову ялинку кілька дітей з інших палат. А вона, рада й усміхнена, всім давала по цукерці й розповідала, хто це їй приніс.

Увечорі, зайшовши до палати, де була Галя, бабуся-санітарка розсміялась: на ліжку сиділа Галя, розіклавши свої солодощі в кольорових папірцях, і їла огірок з цукеркою.

— Ви смієтесь, бабусю, — казала вона вдоволено, — а воно таке добре, таке добре!

Всі сміялися з Галиних витівок.