«Про тих, що ходять в ляп-ляп» Дмитро Чуб

(З розповіді лікаря І. Сірка)

Коли сонце ховається за узгір'я, вкрите евкаліптовим лісом, а за вікнами невеличкого дерев'яного будиночка густішають сутінки, лікар С. починає розповідати свої враження про чорношкірих тубільців мікронезійських островів. Мимоволі ви згадуєте відому книжку мандрівника Маклухи-Маклая про Нову Гвінею та інші острови. Та це лише на мить, бо перед вашими очима вже хлюпоче химерне море, а моторовий човен, гойдаючись, мчить до острова Пак, що чорною смугою ліг на шляху. А море цього разу неспокійне й люте. Воно раз-у-раз бризкає в вічі солоною водою, хлюпає, мов з відра, у човен. Та берег уже близько. Ще трохи часу, і на берег виходить троє: попереду, в товаристві медичної сестри, іде лікар, а слідом за ними — тубілець, санітар Буно.

Вузенька стежка біжить в обійми тропічного лісу, що стіною звисає з обох боків, простягаючи гілля різноманітних пальм та різних малознаних дерев. Але із-за прибережного каміння, з-за густих чагарників та товстих стовбурів дерев на них уже не чекає небезпека смерті, не вискакують зграї дикунів із списами в руках, не летять назустріч рої отруйних стріл. Ні, вони йдуть без страху, дарма, що чорні не долюблюють білих і що багато з чорних ще добре пам'ятає смак людського м'яса.

У лісі тим часом кричать якісь птахи, а вбік від стежки кидається в гущавину кілька диких свиней.

Та за кілька хвилин стежка вже виривається з лісу, а погляди лікаря та його супутниці привертають увагу дивні хатки й люди коло них. Малі, зовсім голі, чорні діти, побачивши білих людей, кинулися до своїх хат, ЩО стояли, мов курені, на піску, вкриті пальмовим листям. Деякі, трохи модерніші — на дерев'яних стовпчиках, мов великі квадратові вулики з пальмовою стріхою. Це оселя мікронезійців. Кілька молодих і старших людей і чоловіків, чорних і майже голих, вешталися або стояли коло хат. Лише на пояску бовтався в них, якась тканина, не досягаючи часом і до колін, — що зветься по-їхньому ляп-ляп.

Доки лікар з медичною сестрою дивилися на маленьких чорних дітей, що бавилися поросям, яке з дикого стало вже свійським, до них підійшов сільський староста, що звався люлювай. Він теж мав на собі лише жовтий ляп-ляп і був босий, як і все населення цього селища. Люлювай уже знав лікаря і прихильно ставився до нього за його допомогу хворим.

— Доктор намбер ван (так завжди звали тубільці головного лікаря), — звернувся люлювай, — у нас учора трапилося нещастя: хлопці ловили рибу в морі, і акула схопила Кароля. Тільки криваво-червона піна лишилася на тому місці та Каролеві ноги. Дуже був працьовитий хлопець.

Люлювай говорив мішаниною мов англійської і своєї, та лікар уже розумів його. Наостанку він запросив на церемонію похорону, що мав початися, як тільки смеркне.

Довго не довелося чекати — надворі вже сутеніло, і поблизу, між деревами, спалахнуло багаття. Староста дав гостям по якійсь тростині і звелів піти до хати Кароля, встромити в бамбукову стіну і зломити їх, лишивши по цурупалкові в руках. Лікар і його помічниця так і зробили. До багаття тим часом сходилося все чоловіче населення .одягнене в ляп-ляпи, і ставало в просторе коло. Підійшовши ближче, лікар побачив, що посередині вже сидів сільський чарівник, що звався по-їхньому вічер, якого всі дуже боялися і слухали, бо він мав зв'язки з духами. Він склав ноги по-турецькому й щось примовляв. Напроти нього в такій же позі сидів найкращий друг Кароля, молодий хлопець Кіро, що, як видно, виконував роль медіума. Як виявилося, Кіро мусів два дні не їсти й не пити й тому, мабуть, мав змучений вигляд. До того ж вічер діяв на нього, мов гіпнозом. Чарівник вигукував раз-у-раз "Кароль, Кароль", брав шматочки жару з вогню й кидав на всі боки, а Кіро, сидячи, поступово засинав. Нарешті, вічер запитує в Кіро: "Ти спиш?" — і це повторює шість разів і, не діставши відповіді, запитує знову:

— Чи твій дух, Каролю, є вже між нами?

— Так, — сонно і мляво починає відповідати Кіро, в якого ніби втілився в цей час дух Кароля, — мій дух між вами, а тіло ще мучиться в череві акули.

Люлювай, що стояв поруч лікаря, схилився до його вуха й зауважив, що голос Кіро зовсім змінився, що він говорить тепер цілком голосом Кароля. Лікар, вислухавши це, пошепки передав медичній сестрі, яка хитнула головою й хотіла щось сказати зі свого боку, але в цей час, стара чорна жінка, що стояла за спиною торкнула її в плече, показавши очима, що тут не можна говорити.

Дійсно, навколо була мертва тиша. Всі мовчки стояли колом і напружено слухали й стежили за тим, що відбувалося. Язики вогню, що спиналися поверх купи жару, освітлювали напружені й суворі обличчя тубільців, роблячи їх мосянжовими. Впадали в очі кремезні постаті чоловіків, випнуті вилиці, татуйовані спини, груди, діряві вуха, часом блиск білих зубів та високі купи буйного кучерявого волосся, що струнко стояло на головах. Тільки з нетрів тропічного й такого ж мовчазного лісу зрідка долітав якийсь тріск хмизу, крик папуги або "лісних дітей" — чорно-синіх птахів, крик яких, нагадує радісний крик дітей.

А вічер продовжував далі:

— Що ж ти злого зробив, що тебе схопив злий дух?

Кіро якийсь час мовчить, сидячи нерухомо, з заплющеними очима, а потім починає плакати. Сльози рясно течуть з очей... Не розкриваючи їх, Кіро витирає обличчя й ніс рукою, а вічер. підносячи трохи голос, уже настирливіше запитує знову:

—Що ти, Каролю, зробив злого?

Нарешті, дух Кароля, затинаючись, починає відповідати далі голосом Кіро:

— Я рік тому вкрав ровера в чорного поліцая в селі Мокорейн, і за це мене злий дух схопив...

На обличчях тубільців тим часом пробігає вираз здивування — адже ніхто досі про це не знав й не сподівався. Дехто навіть ворухнувся, глянувши в лице своєму сусідові на знак подиву, а сила вічера ще більше зростала в їх уяві.

Далі дух Кароля просить повернути того ровера назад власникові, щоб його дух міг спокійно існувати. І вічер обіцяв вранці відіслати ровера до села Мокорейн.

— Чи ти вже зустрів духа когось з померлих із нашого села? — питає далі вічер.

— Ні, я ще блуджу, — чути той же сонний голос, — і мені дуже тяжко, — закінчує дух Кароля, і Кіро починає знову плакати і, пробуджуючись, розкриває очі, мов після важкого сну.

В цей час з кола тубільців проштовхується наперед молода і вродлива жінка Кароля з дворічною дитиною на руках і підносить до Кіро в черепку кулав, сік з неспілого кокосового горіха. Кіро бере обома руками й жадібно п'є.

Десь по другій годині ночі люди починають розходитися, а люлювай тим часом повідомляє, що сам похорон відбудеться вранці.

Жар, що лишився від великої купи багаття, вже почав пригасати. Місяць саме зайшов за невеличку хмарку, і навколо зробилося темно. Ідучи дорогою, можна було бачити на низці дерев якісь дивні вогники. Зблизька стало видно, що то рухливі й досить великі світляні комахи, що купчаться на гіллі, роблячи чарівне враження.

Вранці церемонія похорону продовжувалась. Рано-вранці, за наказом люлювая, кілька молодих негрів поїхало човном за сорок миль до села Мокорейн і віддали украдену колись річ, а від власника того ровера привезли новий жовтий ляп-ляп, на ознаку того, що він простив Каролеві цей гріх. А за цей час тубільці вже зробили з пальмового та бананового листя дуже красиву домовину, викопали яму і приготували до похорону.

О дев'ятій годині ранку почався похорон фактично самих Каролевих ніг. Вічер знову керує цією церемонією, тільки сьогодні він стоїть попереду коло ями з якимсь "жезлом" у руках. Це понад два метри чорна палиця, вгорі має вирізьблену форму крокодила, що пожирає до половини фігуру людини, а верх цієї палиці має вигляд тризуба, зубці якого зроблені з плескуватих кісток риби. Він її тримає у лівій руці. Коли домовину спустили в яму, він бере жмут довгої трави, що зветься кума-кума і, щось промовляючи, починає розмахувати нею, часом б'ючи аж об труну. Навколо ж, як і вчора, колом стоїть все чоловіче населення селища та кілька найстарших жінок.

Потім ставлять драбину до ями, і по ній першим входить Кіро і, розгорнувши, кладе на домовину жовтий ляп-ляп. За ним, за чергою сходять ще шість приятелів Кароля і роблять те саме. Після них з гурту виходить смутна й пригноблена дружина небіжчика. Сьогодні вона вже не має на голові кучерявого високого волосся — вона остригла й себе, й дитину й волосся тримає в хусточці. Зійшовши, плачучи, по драбині, вона кладе зверху Каролів ляп-ляп і розсипає частину свого й дитячого волосся. За цим кладе на домовину всі речі Кароля, як губну гармоніку, ложку, миску, горня, мило. Вийшовши наверх, дружина з-за пояса виймає замотане в шматок паперу лезо бритви й далі гірко, але стримано плачучи, ріже собі лезом обличчя та скроні, на знак того, що вона щиро любила свого Кароля. Очі людей приковані до її лиця. В багатьох на очах сльози, люди теж починають оплакувати, розтягаючи якусь сумну мелодію. А кілька хлопців уже закидають могилу.

Коли зверху вже вивершили горбок, дружина Кароля розсипає решту волосся. Частина людей іде до хат і приносить різну поживу: смажені поросята, банани, рибу, горіхи, кладучи зверху на простелене пальмове листя.

Коли вже все скінчилося і люди розходилися, помічниця лікаря запитала люлювая, що йшов поруч:

— Навіщо ото кладуть у могилу нові ляп-ляпи?

— Бачите, — відповів люлювай, — Кароль відходить до Божого порога і, як буде мати розмову з Богом, то мусить бути чистим і міняти те вбрання, щоб бути чистим завжди.

— А навіщо ви кладете на гроб їжу?

— То для духів.

— Але ж тут уночі ходять дикі свині, вони ж поїдять їжу? — запитала знову медична сестра.

— Нічого, сказав люлювай, — в кожній свині е злий дух або добрий дух. Як з'їсть їжу добрий дух, то це вже є добрий знак для Кароля, а як з'їсть злий, то це добре для нас, бо ті злі духи будуть ситі й на якийсь час дадуть нам спокій.

За годину двоє людей лишали цей екзотичний куточок, де жили справжні діти природи.

— Дивні й цікаві ці люди, — казав лікар до своєї супутниці, — нічого не мають і не мріють про якесь багатство в нашому розумінні — а за багатство їм правлять собачі зуби, що бовтаються в них на шиях, замість намиста. Багато з них мають по кілька жінок, яких купують, платячи від п'яти до двадцяти фунтів, за одну, а проте живуть дружно, а харчуються тим, що дає майже в готовому вигляді ліс, земля, море. Навіть їхній хліб росте на дереві. А запитайте, який сьогодні день, рік, година, або скільки якому з них років — ніхто не знає, навіть люлювай.

— Ні, — заперечила медична сестра, — мені казали, що є в них один такий, що навіть газети читає. До того ж може на інших островах є й письменниці.

— Але зате, яка своєрідна в них мова, — зауважила після паузи супутниця, — майже шістдесят відсотків слів складаються з одного складу, що повторюється, як наприклад: квіти — пур-пур, трішки — лік-лік, торг — бум-бум, їсти — кай-кай, бараболя — кав-кав, крокодил — пукчіук, і таких безліч.

Лікар знову розповідав медичній сестрі окремі сторінки з минулого цих людей, і перед нею встають страшні картини. Ще сорок літ тому село Папіталяй воювало з селом Лоніо. Головна мета — забити ватажка, і село підкорене. І дійсно, село Папіталяй перемагає. Забитого ватажка з ворожого села варять на березі моря вночі, бо вночі в них відбуваються ще й досі всі урочистості і свята. Зваривши, ріжуть на шматки й їдять, а дітям своїм дають шматочки вух та носа, щоб і вони були такі мужні, як той ватажок.

Проминувши останні хатки, коло яких на галявині, бігаючи з паличками, бавилися чорні діти, вони вийшли на стежку, що скоро сховалася в гущавину тропічного лісу. Незабаром перед ними блиснуло хвилясте море. Чорношкірий Буно вже був напоготові, чекаючи на човні. За хвильку острів Пак, віддаляючись, лишився позаду. Хвилі знову билися об човен, бризкали й пінились, але молодий тубілець вів його спритно вперед. Але перед очима огрядного й поважного лікаря, що бачив на своєму віці не мало дива ще на шляхах рідної України, ще довго стояло кістляве лице чарівника вічера, хлопець Кіро і дружина Кароля із скривавленим лицем.

Це оповідання писане 25 років тому. Тепер як на Новій Гвінеї, так і на Мікронезійських островах цілком змінилися умови й культурне життя. Нова Гвінея цього року стане цілком самостійною державою, вже має середні школи та університет, забуваючи про недавнє людожерство. Такий самий процес в культурному й національному відношенні проходить і по інших островах Мікронезії, де живе чорношкіре населення.